Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Відважні фужерці взялися знімати спорядження з убитих; весь загін прикривав їх сильним рушничним вогнем у напрямі лісу, і вони закінчили свою справу, не втративши жодного чоловіка.

— З цих бретонців вийдуть знамениті піхотинці,— мовив Юло до Жерара, — якщо солдатське життя припаде їм до смаку.

Гюденів посланець побіг стежкою, що звертала до лісу ліворуч. Солдати перевірили рушниці й приготувалися до бою; командир оглянув своє військо, підбадьорливо всміхнувся і вийшов на кілька кроків уперед разом із двома офіцерами — своїми улюбленцями; він безстрашно чекав атаки шуанів. Знову запала на деякий час тиша, але вона тривала недовго. Триста шуанів, одягнених точнісінько так, як новобранці, вибігли з лісу праворуч і, виючи по-звірячому, безладною юрбою зайняли всю дорогу перед маленьким загоном синіх. Командир вишикував солдатів у дві однакові колони по десятеро в шерензі. Між ними він розмістив дванадцять нашвидку озброєних новобранців і сам очолив цей ряд. Невеличке військо захищали з обох боків дороги два крила по двадцять п'ять чоловік під командою Жерара й Мерля. Офіцери мали натиснути на шуанів з флангів і перешкодити їм розсипатися. Місцевою говіркою це слово означає розбігтися по полю й обрати кожному позицію, з якої можна безпечно стріляти в синіх; тоді республіканці вже не знали б, де шукати ворога.

Заходи, до яких удався командир із належною за таких обставин швидкістю, надали солдатам певності в собі, і вони мовчки рушили на шуанів. Через кілька хвилин, потрібних для зближення супротивників, гримнули постріли впритул, і смерть скосила багато бійців. На цей час два крила республіканців, котрим шуани нічого не змогли протиставити, обійшли їх з обох боків і швидким зосередженим вогнем посіяли смерть і розгубленість у ворожих лавах. Цей маневр майже встановив чисельну рівновагу в обох загонах. Але шуани не знали страху, були стійкі та завзяті, втрати не похитнули їх, вони не завагалися, а щільніше зімкнулися, намагаючись оточити невеликий загін синіх; він стояв темними, рівно вишикуваними рядами і займав так мало місця, що скидався на бджолину матку серед рою. Розпочалась одна з тих страшних битв, де поодинокі рушничні постріли змінює брязкіт холодної зброї, — рукопашний бій між рівними своєю мужністю, де перемогу вирішує чисельна перевага. Шуани перемогли б із самого початку, якби республіканцям під командою Мерля й Жерара на обох флангах не пощастило двічі або тричі вдарити перехресним вогнем по ворожому ар'єргарду. Синім, що стояли на обох флангах, слід було залишатися на своїх позиціях і далі влучними пострілами нищити підступного ворога; але занепокоєні загрозою героїчному батальйонові, майже повністю оточеному королівськими ловчими, вони мов несамовиті кинулися на дорогу з багнетами в руках, і сили на деякий час зрівнялися. Супротивників охопила шалена нестяма, загострена усією запеклістю політичної ворожнечі, що робила цю війну такою незвичайною. Кожний бився мовчки, сповнений почуття небезпеки. Бій був похмурий і холодний, наче сама смерть. У дивній тиші, крізь брязкіт зброї й хрускіт піску під ногами, чути було тільки приглушені й болісні стогони тих, хто падав на землю, тяжко або смертельно поранений. Всередині республіканського загону дванадцятеро новобранців так відважно захищали командира, поглинутого спостереженням і різними наказами, що солдати не раз гукали:

— Браво, рекрути!

Юло, незворушний і пильний, невдовзі помітив серед шуанів чоловіка, оточеного, як і він, найхоробрішими бійцями, — то, певно, був їхній ватажок. Командир синіх вирішив роздивитися як слід цього офіцера, але кілька спроб розгледіти його обличчя виявилися марними. бо шуанського проводиря весь час затуляли червоні шапки й капелюхи з широкими крисами. Виразно він бачив тільки Плазуй-по-Землі, що стояв поруч свого начальника, повторював хрипким голосом його накази й безперестану набивав свого карабіна. Нескінченні перешкоди урвали нарешті терпець командирові. З шаблею в руці, запаливши своїм прикладом новобранців, він кинувся в самісіньке стовпище шуанів так шалено, що прорвався крізь їхні ряди й на мить побачив ватажка; та, на жаль, обличчя його було сховане під крислатим капелюхом з білою кокардою. Невідомий, вражений такою зухвалою атакою, відсахнувся й різким рухом збив назад капелюха; тепер Юло зміг схопити нашвидку його головні прикмети. Молодий ватажок, на вигляд років двадцяти п'яти, не більше, був одягнений у мисливську куртку з зеленого сукна. За білим шкіряним поясом стирчали пістолети. Взутий він був у грубі черевики із залізними підківками, як у всіх шуанів. Мисливські гетри до колін і короткі штани із цупкої тканини доповнювали костюм цього невисокого, але стрункого й гнучкого юнака. Він знавіснів від люті, побачивши синіх так близько від своєї особи і, насунувши капелюха на очі, кинувся їм назустріч; та його зразу ж оточили Плазуй-по-Землі й кілька інших занепокоєних шуанів. Між головами людей, що тиснулися навколо молодика, Юло начебто побачив під його напіврозстебнутою курткою широку червону стрічку. Очі командира, приваблені на мить цим королівським орденом, на той час уже зовсім забутим, звернулися на обличчя незнайомого, та Юло відразу загубив його з поля зору, бо мусив у бою берегтися й стежити за діями свого маленького загону. Він ледве запримітив блискучі очі — кольору він не розгледів, — біляве волосся й тонкі риси засмаглого обличчя. Його здивувала сліпуча білість оголеної шиї, яку ще більше підкреслювала чорна, недбало зав'язана краватка. Всі його рухи, палкі й нестримні, виявляли войовничість, властиву тим, хто прагне в кожному бою знайти своєрідну поезію. Рука у вузькій рукавичці вимахувала в повітрі шпагою, що сяяла на сонці. Постава молодика виказувала одночасно зграбність і силу. Щирий захват, підсилений чарами молодості й витонченими манерами, робили цього емігранта вишуканим взірцем французької аристократії; він являв собою цілковиту протилежність Юло, котрий стояв за кілька кроків від нього, — старий солдат здавався втіленням енергійної Республіки, за яку він бився і про злигодні й моральну суть якої так красномовно свідчили його суворе обличчя, синій мундир з червоними обшарпаними вилогами й почорнілі еполети, що зсувалися у нього з плечей.

Струнка постать молодика й граційність його рухів впали в око Юло, і він вигукнув, намагаючись пробитися до нього:

— Гей ти, оперний танцюристе, підходь-но ближче! Я тебе порубаю!

Ватажок роялістів, обурений такою неповагою до нього, відчайдушно метнувся вперед; та шуани, побачивши, що він ризикує життям, одразу ринули на синіх. Раптом над гамором бою піднісся ніжний і чистий голос:

— Тут помер святий Лескюр![25] Невже ви не станете його месниками?

Ці магічні слова викликали шалений натиск шуанів, і республіканці ледве його стримали, напруживши всі сили, щоб зберегти бойовий лад свого маленького загону.

«Якби він був не такий молодий, — думав Юло, відступаючи крок за кроком, — нас не атакували б. Чи бачено, щоб шуани самі розпочинали бій? Але це на краще, нас не перестріляють дорогою, наче собак».

І він гукнув щосили, аж луна пішла лісом:

— Ану, хлопці, вдармо дужче! Невже дозволимо бандитам в кашу нам наплювати!

Дієслово, що тут замінило вислів, ужитий хоробрим командиром, є лише блідим його еквівалентом; але ветерани зуміють, звичайно, поставити замість нього інше слово, яке відповідає найвимогливішому солдатському смаку.

— Жераре, Мерлю! — гукав далі Юло. — Зберіть ваших людей, вишикуйте в колону, відійдіть назад, стріляйте в цих собак, і ми покінчимо з ними.

Наказ Юло був виконаний на превелику силу, бо молодий ватажок шуанів, зачувши голос свого супротивника, вигукнув:

— Заради святої Анни Орейської, не випускайте їх! Розсипайтеся, молодці!

Коли два крила республіканців під командою Жерара й Мерля вийшли з гущі бою, за кожним маленьким загоном погнався завзятий ворог, що набагато переважав його числом. Старі козячі шкури з усіх боків оточили солдатів Жерара й Мерля, в повітрі лунали моторошні зойки, схожі на звіряче виття.

— Та цитьте ви, панове, а то й не почуєш, як тебе вб'ють! — вигукнув Прудконогий.

Цей жарт додав відваги синім. Якщо республіканці раніше билися в одному місці, то тепер їм довелося боротися в трьох різних пунктах плато Пелеріни, гуркіт пострілів перекочувався луною по ще недавно таких мирних долинах.

Жодна із сторін не могла домогтися перемоги і бій міг закінчитися сам собою за браком бійців. Сині й шуани билися з однаковою відвагою. Лють в обох ворожих загонах зростала, та раптом здалеку долинув приглушений гуркіт барабана; військова частина, про яку він оповіщав, судячи з отих звуків, уже перетинала Куенонську долину.

— Це фужерська національна гвардія! — голосно вигукнув Гюден. — Видно, Ваньє її зустрів.

Вигук Гюдена досяг до вух шуанського ватажка і його хижого ад'ютанта; роялісти кинулися назад, але їх зупинив звірячим криком Плазуй-по-Землі. Молодий ватажок упівголоса віддав кілька наказів. Плазуй-по-Землі повторив їх шуанам нижньобретонською говіркою, і вони почали відступати, і то так вправно, що спантеличили республіканців і навіть їхнього командира. За першим наказом найміцніші з-поміж шуанів вишикувалися в рівну шеренгу, утворивши суцільний фронт; позаду ховалися поранені й решта шуанів, які набивали рушниці для передньої лінії бійців. Раптом зі спритністю, зразок якої подав уже Плазуй-по-Землі, поранені, а за ними й половина шуанського загону видерлись на пагорок праворуч від дороги, й незабаром сині могли розгледіти над гребенем лише їхні енергійні обличчя. Сховавшись за деревами, шуани націлили рушниці на решту конвою синіх який за наказом Юло швидко вишикувався на дорозі, щоб протиставити ворогу рівносильний фронт. Шуани поволі відходили, відстрілюючись і повертаючи у такий спосіб, щоб вогонь товаришів захищав їхній відступ. Дійшовши до придорожньої канави, вони в свою чергу вибралися на косогір, де засіли їхні люди, й приєдналися до них, мужньо витримуючи влучний вогонь республіканців, що встелили канаву ворожими трупами. Шуани відповідали з узвишшя таким самим убивчим вогнем. Саме в цей час на місце бою примчала фужерська національна гвардія, і її поява поклала кінець битві. Національні гвардійці й кілька збуджених боєм солдатів перескочили вже через канаву, щоб кинутися до лісу, але командир крикнув гучним голосом:

— Гей куди ви? Заманулося накласти головою?

Тоді вони приєдналися до республіканського батальйону за яким залишилося поле бою, хоч і з чималими втратами. Почепивши на багнети свої старі трикутні капелюхи, солдати підняли догори рушниці й двічі одностайно вигукнули: «Хай живе Республіка!» Навіть поранені, що сиділи на узбіччі дороги, поділяли загальний захват, а Юло, потиснувши руку Жерарові, сказав:

— Ну що? Оце так сміливці!

Мерлеві доручили поховати вбитих у яру край дороги. Інші подбали про транспорт для поранених. На сусідніх фермах реквізували підводи й коней і швидко поклали товаришів на знятий з убитих одяг. Перед тим як вирушити, фужерська національна гвардія передала Юло тяжко пораненого шуана — його підібрали під крутим горбом, на який повтікали шуани; йому забракло сили, й він скотився донизу.

— Спасибі, громадяни, за вашу підтримку, — сказав командир. — Побий мене грім! Без вас нам було б непереливки. Бережіться й ви. Війна почалася. Прощавайте, сміливці!

Потім Юло звернувся до полоненого:

[25] Лескюр Луї Марі — контрреволюціонер-аристократ, убитий в сутичці з республіканськими військами («синіми») у 1793 р. В таборі контрреволюції був перетворений на святого й мученика.