Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну й почвара! — мовив Юло сам до себе. — Як на мене, він — посланець тих людців, що збираються розпочати з нами переговори рушничними пострілами.

Пробурмотівши крізь зуби ці слова, командир перевів погляд з чоловіка на краєвид, з краєвиду на загін, тоді на круті придорожні схили, порослі зверху високим бретонським дроком, потім знову глянув на невідомого, немов піддаючи його німому допитові, і раптом запитав:

— Звідки ти?

Гострий, допитливий погляд командира намагався розгадати таємницю його непроникного обличчя, що прибрало дурнуватого, тупого виразу — звична маска селян у час відпочинку.

— З краю молодців, — відповів незнайомий, анітрохи не збентежившись.

— Як тебе звати?

— Плазуй-по-Землі.

— Чому в тебе шуанське прізвисько? Це проти закону.

Плазуй-по-Землі, як назвав себе незнайомий, глянув на командира з таким невдавано придуркуватим виглядом, що Юло вирішив — той його не зрозумів.

— Ти фужерський новобранець?

На це запитання Плазуй-по-Землі відповів: «Я не знаю» — з інтонацією, що може довести до розпачу й робить розмову неможливою. Він спокійно сів край дороги, витяг із-за пазухи кілька шматків тонкого, темного гречаного коржа — вбога національна страва, здатна давати втіху тільки бретонцям, — і з тупою байдужістю взявся їсти.

Тепер увесь його вигляд так красномовно свідчив про цілковиту нездатність мислити, що офіцери порівнювали цього бретонця з худобиною на ситому пасовищі або з американським дикуном чи тубільцем мису Доброї Надії. Ошуканий тим видовищем, навіть сам командир відкинув свої підозри, та коли він востаннє з обережності глянув на людину, в якій вбачав провісника близької різанини, то помітив у її волоссі, на балахоні й козячій шкурі колючки, клаптики листя, гілочки дерев і чагарів, немовби шуан довго пробирався крізь хащі. Юло кинув багатозначний погляд на свого ад'ютанта Жерара, що стояв поруч, і, міцно стиснувши його руку, мовив упівголоса:

— Ми пішли по вовну, а вернемось острижені.

Здивовані офіцери мовчки перезирнулись.

Тут слід зробити відступ, аби побоювання командира Юло зрозуміли деякі домосіди, звиклі все брати під сумнів, бо, не бачивши нічого в світі, схильні заперечувати існування Плазуй-по-Землі й західного селянства, поведінка якого тоді була надзвичайною.

Слово gars, що вимовляється gа (га), — один із залишків кельтської мови. З нижньобретонської це слово перейшло до французької, і в нашій сучасній мові воно найповніше зберігає спогади про старовину. Gais було головною зброєю гаелів, або галлів; gaisde означало «озброєний»; gais — «хоробрий»; gas — «сила». Ці зіставлення доводять спорідненість слова gars з певними висловами в мові наших предків. Воно має аналогію з латинським словом vir — «муж», що походить від virtus — «сила, хоробрість». Наведену тут нами довгу розвідку виправдує національний її зміст; до того ж вона, можливо, придасться, щоб реабілітувати в свідомості деяких людей такі слова, як gars, garcon, garconette, garce, garcette, — їх звичайно викидають із нашої мови нібито як вульгарні, тимчасом як вони мають таке войовниче походження; іноді траплятимуться ці слова і в нашій розповіді. «Козир-молодиця» — ось малозрозуміла похвала, що її дістала пані де Сталь[9] у глухому закутку Вандеї, де вона провела кілька днів під час свого вигнання. З усіх областей Франції саме в Бретані збереглися найглибші відбитки галльських звичаїв. Та частина цієї провінції, де ще й досі, так би мовити, не вивітрилися залишки первісного життя й забобонного світосприймання наших напівдиких предків, зветься «край молодців». Коли в якій-небудь місцевості живе багато таких дикунів, як змальований у попередній сцені, тамтешні люди кажуть: «Молодці з тієї парафії». Ця стародавня назва — ніби винагорода за їхню вірність і намагання зберегти гаельські традиції у мові і звичаях; усе їхнє життя таїть глибокі залишки давніх вірувань і забобонних обрядів. Тут і досі шанують феодальні звичаї. Тут люди, що кохаються в старовині, знаходять непошкоджені пам'ятники друїдів[10]. Дух сучасної цивілізації не наважується пробитися сюди крізь неосяжні первісні ліси. Неймовірна жорстокість, тваринна впертість, але водночас і вірність своїй присязі, цілковите заперечення наших законів, наших звичаїв, нашого одягу, нашої нової монети, нашої мови і разом з тим патріархальна простота, героїзм і мужність — все це спричиняється до того, що жителі тих країв не наділені таким гнучким розумом, як могікани або червоношкірі Північної Америки, але такі самі міцні духом, хитрі й суворі. Положення Бретані в центрі Європи робить її цікавішою для спостереження, ніж Канада. Цей край оточений світлом культури, та благодійне тепло туди не досягає, і він скидається на застиглий вугіль, що залишається чорним і тьмяним серед палаючого вогнища. Зусилля деяких світлих голів прилучити до соціального життя й прогресу цю прекрасну французьку провінцію, таку багату на незвідані скарби, — все, навіть заходи уряду, гинули, наражаючись на незрушність людності, відданої звичаям далекої давнини. Це лихо достатньо пояснює сама природа тієї місцевості, поборозненої ярами, потоками, озерами й болотами, наїжаченої загорожами на зразок земляних валів, що перетворюють кожне поле у фортецю; брак шляхів і каналів, а також невігластво людей, загрузлих у небезпечних забобонах, — шкідливість їх виявиться в певних деталях нашої оповіді, — людей, що нехтують способами сучасного хліборобства. Гориста поверхня краю й марновірність його жителів заважали створенню великих поселень, а тому не було й доброго впливу спілкування та обміну думками. Тут немає селищ. Нетривкі будівлі,— їх шуани називають дворами, — розкидані то тут, то там. Кожна родина живе в своєму дворі наче серед пустелі. Єдині відомі у цій місцині зборища — це короткі сходини всієї парафії по неділях і в дні релігійних свят. На тих мовчазних зібраннях головує ректор — єдиний наставник темних голів, і тривають вони іноді кілька годин. Вислухавши грізну проповідь священика, селянин повертається на цілий тиждень до свого брудного житла; він виходить звідти вранці на роботу і повертається на ніч. Коли його хто й відвідує, то тільки священик — душа цього краю. Ось чому на поклик пастирів тисячі людей кинулись у бій проти Республіки, а років за п'ять до початку нашої історії саме ця частина Бретані дала незчисленну кількість солдатів для першого шуанського заколоту. Сміливі контрабандисти, брати Котро, чиїм ім'ям названо цю війну[11],— майстри свого небезпечного ремесла, діяли на всій відстані від Лаваля до Фужера. Але в повстаннях тих провінцій не було нічого благородного, й можна сказати з певністю — якщо Вандея зробила з грабунку війну, то Бретань перетворила війну на грабунок. Вигнання королівської родини й скасування релігії були для шуанів тільки приводом до розбоїв, і події тієї міжусобної війни відзначалися лютою жорстокістю, властивою місцевим звичаям. Коли справжні захисники монархії вербували солдатів з-поміж цього темного й войовничого люду, вони марно намагалися, підносячи білий стяг, надати певної величі мерзенним злочинам шуанства, і шуани стали незабутнім прикладом того, як небезпечно підбурювати нецивілізоване населення країни. Змалювання першої долини Бретані, яка відкривається перед очима мандрівника, опис людей із загону новобранців і портрет чолов'яги, що з'явився на вершині Пелеріни, дають стисле й правдиве зображення цієї провінції та її жителів. Жвава уява зможе за цими деталями відтворити і театр, і засоби війни — тут наявні всі її елементи. В мальовничих долинах, за квітучими живоплотами ховалися невидимі напасники. Кожна ділянка землі була тут фортецею, кожне дерево загрожувало пасткою, в кожному дуплистому стовбурі старої верби таїлися воєнні хитрощі. Поле бою було повсюди. За поворотом доріг на синіх чигали ворожі рушниці; дівчата з веселим усміхом заманювали їх під вогонь гармат, не вважаючи це за зраду. Вони ходили на прощу з батьками й братами вимолювати у трухлявої дерев'яної Богородиці відпущення гріхів і напучення в нових хитрощах. Релігія чи, скоріше, фетишизм цих темних істот звільняв їх від докорів сумління за вбивство. Отож від початку війни все в цій країні стало небезпечне: шум і тиша, ласка і терор, затишна господа й широкий шлях. Тут зраджували за переконанням. Ці дикуни служили Богові й королю в той самий спосіб, як воюють могікани. Та щоб дати цілком повне й правдиве зображення цієї війни, історик повинен додати: тільки-но був з ініціативи Гоша підписаний мир, по всій країні одразу запанували веселощі й дружба. Родини, які ще вчора ладні були розірвати одне одного, наступного дня любісінько вечеряли під одним дахом.

В ту мить, коли Юло розгадав таємницю підступних замірів, що їх виказала йому козяча шкура Плазуй-по-Землі, він переконався: благодійний мир, який запанував у Франції завдяки Гошевій мудрості, порушено і зберегти його неможливо. Отож війна, напевне, ще жахливіша, ніж минула, знов починалась по трирічному спокою. Революції, злагіднілій після 9 термідора[12], тепер, мабуть, доведеться знову вдатися до терору, що зробив її ненависною для поміркованих людей. Англійське золото, як завжди, ще більше розпалювало внутрішні чвари у Франції. Республіка, покинута молодим Бонапартом[13], що здавався її генієм-охоронцем, як видно, неспроможна була опиратися стільком ворогам, а останній серед них виявився найлютішим. Громадянська війна, початок якої провістили численні дрібні заворушення, набирала цілком нового серйозного характеру, якщо шуани наважилися атакувати такий сильний загін. Ось які думки, хоч і набагато глибші, вирували в голові Юло, відтоді як він побачив у появі Плазуй-по-Землі ознаку вміло підготовленої засідки, — спочатку тільки він один збагнув таємницю небезпеки.

Мовчанка, що запанувала після звернених до Жерара пророчих слів командира наприкінці попередньої сцени, допомогла Юло повернути собі рівновагу. Старий солдат мало не розгубився. Він був не в силі зігнати хмару зі свого чола, коли уявив себе в лещатах згубної війни, такої лютої, що вона вжахнула б і канібалів. Капітан Мерль і ад'ютант Жерар, його друзі, намагалися пояснити собі такий новий для них боязкий вираз на обличчі Юло й придивлялись до Плазуй-по-Землі, що сидів край дороги, вминаючи свого коржа, — обидва офіцери марно шукали якогось зв'язку між цією подобою тварини й занепокоєнням їхнього відважного командира. Але невдовзі обличчя Юло проясніло. Він журився всіма злигоднями Республіки, та водночас радів, бо йому випало захищати її, і він весело дав собі слово не попастися на гачок та розгадати цю потайну й таку лукаву людину, яку шуани послали на розвідку, виявивши своїм вибором шану ворогові. Перш ніж на щось зважитись, він узявся розглядати позицію, де шуани мали намір захопити його зненацька. Побачивши, що дорога, на якій він стояв, пролягає через неглибокий, але оточений лісом ярок і туди сходяться численні стежки, він насупив густі чорні брови й приглушеним голосом мовив схвильовано до своїх друзів:

— Ми потрапили до гадючого кубла.

— Чого ж ви боїтесь? — запитав Жерар.

— Боюся? — перепитав командир. — Так, я боюся. Я завжди боюся, щоб мене не підстрелили з лісу, наче собаку, навіть не гукнувши «хто йде?».

— Он як! — озвався Мерль, сміючись. — Але «хто йде?» — це вже надмірна делікатність.

— То ми справді в небезпеці? — запитав Жерар, дивуючись витримці Юло так само, як і його скороминущому страху.

— Тихше, — сказав командир, — ми потрапили до вовчої пащі; тут темно, немов у печі, треба запалити свічку. На щастя, — додав він, — вершина цієї гори в наших руках!

Обізвавши гору крутим слівцем, він додав:

— А проте, я таки розберуся, про що тут ідеться.

Командир дав знак обом офіцерам наблизитись, і вони втрьох обступили Плазуй-по-Землі; шуан, удаючи, ніби боїться їм завадити, схопився на ноги.

— Сиди на місці, йолопе! — скрикнув Юло й штовхнув шуана на укіс, де той сидів. З тієї хвилини командир півбригади не спускав із ока безжурного бретонця.

— Друзі,— впівголоса мовив він до обох офіцерів, — настав час сказати вам, що паризька крамничка[14] збанкрутувала. Після колотнечі в національних зборах Директорія знову помотлошила нас своєю мітлою. Ці пентархи[15], чи, вірніше, пеньки, — щойно втратили доброго солдата: Бернадот[16] до них уже не вернеться.

— Хто його заступив? — жваво запитав Жерар.

[9] Пані де Сталь — письменниця Жермена де Сталь (1766–1817), боролася проти диктатури Наполеона й понад десять років (1803–1814) провела у вигнанні.

[10] Друїди — жерці у давніх кельтів.

[11] …брати Котро, чиїм іменем, названо цю війну… — Ватажки контрреволюційних заколотів у Вандеї. За прізвиськом Жана Котро «Шуан» («Сова» на місцевому діалекті) почали називати учасників цього контрреволюційного руху і самий рух (шуанерія). Прізвисько походить від характерного звуку-сигналу шуанів, схожого на крик сови.

[12] Революції, злагіднілій після 9 термідора… — Тобто після повалення якобінської диктатури 9 термідора (27 липня) 1794 р. В останні місяці існування якобінської диктатури у Франції великого розмаху набув терор.

[13] Республіка, покинута молодим Бонапартом… — під час дії роману Наполеон Бонапарт перебував в Єгипті (знаменитий Єгипетський похід). В Париж він повернувся в жовтні 1799 р., щоб здійснити державний переворот 18 брюмера (9 листопада), внаслідок якого Директорія була повалена і на чолі Французької республіки стали три консули з першим консулом Наполеоном.

[14] …паризька крамничка збанкрутувала… — «Паризькою крамничкою» Юло презирливо називає Директорію, яка не мала популярності серед народу Франції.

[15] Ці пентархи… — Маються на увазі «директори республіки», яких було п'ятеро. Від грецького слова «пентархія», тобто п'ятивладдя.

[16] Бернадот Жан Батіст (1763–1844) — генерал республіки, згодом наполеонівський маршал і король Швеції.