Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Заради святої Анни Орейської, скажи, — мовив другий, — навіщо ти змусив нас битися? Аби тільки врятувати свою шкуру?

Плазуй-по-Землі кинув на нього злісний погляд і вдарив об землю важким карабіном.

— Хіба ж я командир? — спитав він і, хвилинку помовчавши, додав: — Коли б ви всі билися, як я, жоден з отих синіх не вислизнув би, — і він показав рукою на рештки загону Юло. — Може б, тоді й поштова карета добралася б сюди.

— Ти гадаєш, — втрутився в розмову третій, — їм спало б на думку супроводжувати карету чи затримати її, коли б ми дозволили їм спокійно пройти? Просто ти хотів урятувати свою паскудну шкуру, бо ти ж не бачив синіх на шляху. Через цю мармизу, — додав промовець, обертаючись до решти присутніх, — пролилася наша кров, а до того ж ми ще втратимо двадцять тисяч франків чистим золотом…

— Сам ти мармиза! — вигукнув Плазуй-по-Землі, відступаючи кроків на три й цілячись у свого напасника. — Не сині тобі ненависні, ти золото любиш! Зачекай, проклятий грішнику, ти сконаєш без сповіді, адже цього року ти не причащався!

Така образа роздратувала шуана, він аж зблід і з глухим гарчанням націлився у Плазуй-по-Землі.

Молодий ватажок кинувся поміж них і, вдаривши стволом рушниці по їхніх карабінах, вибив у них зброю з рук; потім він зажадав, щоб йому пояснили причину сварки, бо шуани розмовляли нижньобретонською говіркою, мало йому знайомою.

— Пане маркізе, — сказав Плазуй-по-Землі наприкінці своєї промови, — їм зовсім немає чого злоститися на мене: адже я залишив позаду Хапай-Коровая, а він напевне врятує поштову карету від пазурів отих злодюг.

І він показав на синіх — для відданих слуг вівтаря й трону всі сині були вбивцями Людовіка XVI й розбійниками.

— Що? — гнівно вигукнув молодик. — То ви затримались тут заради того, щоб зупинити поштову карету? Боягузи, не змогли перемогти в першому бою під моєю командою! Та як же можна перемагати з такими думками! Виходить, захисники Бога й короля — грабіжники? Свята Анно Орейська! Наша справа — воювати проти Республіки, а не проти диліжансів. Віднині кожний, винний у таких ганебних нападах, не дістане відпущення гріхів і позбавиться ласки, призначеної хоробрим слугам короля.

Юрба глухо й вороже загомоніла. Видно було, що авторитет нового ватажка, з такими труднощами утверджений серед цієї дикої орди, сильно похитнувся. Це невдоволення не приховалось від молодика, і він уже шукав засобу врятувати свою гідність командира, коли раптом серед тиші почувся кінський тупіт. Усі голови повернулися в той бік, звідки наближався вершник. Це була молода жінка верхи на маленькій бретонській конячці, яку вона погнала вчвал, помітивши в юрбі шуанів молодого ватажка.

— Що тут діється? — запитала вона, переводячи погляд з шуанів на їхнього верховоду.

— Чи повірите, пані, вони чигають на поштовий диліжанс, що йде з Маєнни до Фужера, і хочуть його пограбувати! І це після бою за звільнення наших фужерців, коли ми втратили стільки людей і не змогли знищити синіх!

— Ну, то в чому ж лихо? — спитала молода пані: природженим жіночим чуттям вона схопила суть цієї сцени. — Ви втратили своїх людей, але їх вам ніколи не бракуватиме. Пошта везе гроші, а вони нам завжди потрібні. Ми поховаємо наших покійників, вони попадуть на небо, а гроші візьмемо й розподілимо між цими хоробрими хлопцями. Що ж тут стоїть на заваді?

Шуани одностайно схвалили усмішками її промову.

— Хіба в цьому немає нічого, що примусило б вас почервоніти? — стишивши голос, запитав молодик. — І невже ви так потребуєте грошей, що ладні здобувати їх на дорогах?

— Я так зголодніла за ними, маркізе, що, мабуть, віддала б у заклад своє серце, коли б його в мене вже не одібрали, — мовила жінка, кокетливо до нього всміхаючись. — Але звідки ви взялися, що гадаєте, ніби можна користуватися шуанами, не дозволяючи їм пограбувати синіх? Хіба ви не знаєте прислів'я: «Злодійкуватий, як сова»? А що таке шуан? До того ж — додала вона, підвищуючи голос, — це справедлива справа. Хіба сині не загарбали всього церковного й нашого майна?

Її слова зустрів схвальний гомін, зовсім не схожий на гарчання, яким шуани відповіли маркізові. Чоло молодика спохмурніло, він відвів даму набік і спитав її з очевидним невдоволенням, але стриманим тоном, як то належить добре вихованій людині:

— Ті добродії прибудуть до Вівітьєра в призначений день?

— Авжеж, — відповіла вона, — всі приїдуть: Відповідач, Великий Жак і, можливо, Фердинанд.

— Дозвольте мені туди вернутися: я не можу припустити грабунку в моїй присутності. Так, пані, я кажу: «грабунок». Коли тебе обкрадають, в цьому є щось.

— Гаразд, — перебила вона його, — мені припаде ваша частка, дякую вам, що поступаєтесь нею. Цей додаток до моєї здобичі дуже до речі. Моя матуся так давно не присилала мені грошей, що я просто в розпачі.

— Прощавайте! — вигукнув маркіз.

І він пішов геть. Але молода жінка миттю його наздогнала.

Чому б вам не залишитися зі мною? — запитала вона, кинувши на нього погляд деспотичний і водночас лагідний, яким жінки, що мають право на повагу чоловіка вміють дуже виразно виявити свої бажання.

— Хіба ж ви не збираєтесь грабувати поштовий диліжанс?

— Грабувати? — здивувалася вона, — Який дивний вислів! Дозвольте пояснити вам…

— Ні ні,— мовив він, беручи її руки і підносячи до вуст із витонченою ґречністю придворного. — Послухайте мене, — провадив він далі, трохи помовчавши. — Якщо я залишуся тут під час нападу на диліжанс, наші хлопці мене вб'ють, бо я їх…

— Ви їх не повбиваєте, — жваво заперечила жінка, — бо вони, з усією повагою до вашого рангу зв'яжуть вам руки; а коли вони стягнуть з республіканців данину, потрібну їм на військове спорядження, на харчування й купівлю пороху, то знову будуть беззаперечно вам коритися.

— І ви хочете, щоб я оце ними керував? Коли моє життя потрібне справі, яку я захищаю, то все ж дозвольте мені зберегти мою честь командира. Якщо я піду звідси, то можу й не знати про цю підлоту. Пізніше я повернуся й проведу вас.