Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

_{У розкішних салонах чарівної віконтеси де Босеан збираються представники вишуканого товариства, а проте їхнє місце, — підводить автор читачів до цього висновку, — у в’язниці. І не випадково Растіньяк, порівнюючи поради й настанови аристократки де Босеан і «короля каторги» Вотрена, із здивуванням і жахом виявляє надзвичайну схожість їхніх думок.}

_{Сучасна бальзакіана з року в рік поповнюється новими дослідженнями. Геній Бальзака давно вийшов за національні межі й став надбанням всесвітньої культури. «Людська комедія» є об’єктом пильної уваги вчених і літературознавців різних країн. Глибоке вивчення світогляду й творчого методу могутнього реаліста дає змогу краще зрозуміти розвиток реалістичного мистецтва взагалі, створення тих реалістичних і демократичних традицій, без врахування яких неможливий дальший розвиток літератури, її перехід до якісно нового етапу.}

_{Цілком зрозуміло, що захисниками і продовжувачами цих традицій стали письменники прогресивного табору французької літератури, зокрема письменники соціалістичного реалізму. У працях, статтях і виступах Луї Арагона, П’єра Гамарра, Андре Вюрмсера, Андре Стіля, Жана-П’єра Шаброля, Жана Лаффіта, П’єра Абраама, Жана Марсенака, Мартіни Моно та багатьох інших не раз наголошувалося на необхідності дбайливо ставитися до спадщини своїх великих попередників, вивчати й творчо осмислювати її. Засвоєння прогресивних традицій минулого є необхідною умовою глибшого розуміння сучасності. Письменники соціалістичного реалізму у Франції вчаться в Бальзака нещадної критики капіталістичного суспільства, сили й глибини викриття його потворної суті.}

_{Понад сторіччя минуло після смерті великого письменника. За цей час капіталізм пройшов значний шлях «вдосконалення»: розширився діапазон його шахрайства, зросла експлуатація людини, до краю загострились його суперечності і класовий антагонізм. І бальзаківські персонажі — типу гранде чи гобсеків, нусінгенів чи тайферів у порівнянні з сучасними капіталістичними акулами й гангстерами здаються невинними дітьми. Але те, що змалював Бальзак у своїй «Людській комедії», лишається й нині злободенним і повчальним. І таким воно лишатиметься завжди, поки існуватиме світ насильства, експлуатації та наживи, — жорстокий і потворний світ капіталу.}

Вадим ПАЩЕНКО

ШУАНИ,

АБО БРЕТАНЬ 1799 РОКУ

Роман

_{Переклала Тамара Воронович}

Частина перша

ЗАСІДКА

У перших числах VIII року, на початку вандем'єра[2], або, за сучасним календарем, наприкінці вересня 1799 року, близько сотні селян і чимало городян вирушили вранці з Фужера до Маєнни і вже сходили на гору Пелеріну, на півдорозі між Фужером і Ерне, маленьким містом, де подорожні звичайно зупиняються на спочинок. Загін, поділений на більші й менші групи, являв собою таку строкату суміш чудернацького одягу й таке розмаїття різних за фахом і місцем проживання людей, що не буде зайвим змалювати їхні характерні прикмети, надавши нашій оповіді яскравих барв, які тепер так високо цінуються, хоча, на думку певних критиків, вони шкодять зображенню почуттів.

Більшість селян ішли босоніж, одягнені тільки в довгі козячі шкури, що вкривали їх від шиї до колін, і штани з грубого білого полотна, — абияк зсукані нитки свідчили про відсталість місцевих промислів. Рівні пасма довгого волосся так природно перепліталися з козячою вовною і так щільно ховали похилені до землі обличчя, що легко можна було подумати, ніби ці шкури — їхні власні, а самі бідолахи — це худоба, в чиє хутро вони були вдягнені. Та, придивившись пильніше, крізь волосся можна було розгледіти очі, вони блищали, наче краплини роси в густому листі, але ці погляди, де блимав людський розум, безперечно, викликали скоріше жах, аніж приязнь. На головах селян були брудні шапки з рудої вовни, схожі на фрігійський ковпак, що його в ті часи Республіка мала за емблему свободи. Кожен ніс на плечі сукуватого дубового кийка, на кінці якого теліпалась довга напівпорожня полотняна торбина. Дехто одягнув на ковпак ще й повстяного капелюха з широкими крисами оздобленого навкруг наголовка різноколірним вовняним шнурком. Одяг у них був пошитий з такого самого полотна, як штани та торбини інших селян, і в ньому майже не були помітні ознаки сучасної цивілізації. Довге волосся спадало на комір куртки із заокругленими полами що сягали до стегон, і з боковими чотирикутними кишеньками — звичайне вбрання селян із Західної Франції Під розстебнутою курткою видніла полотняна жилетка з великими ґудзиками. В декого на ногах були сабо інші з ощадності несли черевики в руках. Їхній одяг, старий, брудний, почорнілий від поту чи пилюки й не такий своєрідний, як змальований вище, мав свою історичну цінність — він був ніби перехідним щаблем до майже розкішного вбрання кількох чоловіків, розпорошених у натовпі, де вони рябіли, наче квіти. І справді, їхні сині полотняні штани, червоні чи жовті жилетки, прикрашені двома рядами мідних ґудзиків і схожі на квадратні кіраси, яскраво вирізнялися серед білої одежі й козячих шкур їхніх супутників, наче волошки й маки на пшеничній ниві.

Дехто з-поміж них був узутий в сабо, що їх бретонські селяни вміють робити самі; але більшість мали грубі черевики з залізними підківками й одяг із цупкого сукна пошитий за старовинним французьким кроєм, — його й досі свято додержуються наші селяни. Комір сорочки застібався на срібний ґудзик, вирізьблений у вигляді серця або якоря. Та й торбини їхні були щільніше напхані, ніж в інших селян; до того ж багато хто додав до свого дорожнього спорядження флягу, напевне, з горілкою, повісивши її собі на груди.

Кілька городян у цій юрбі напівдикунів ніби визначали найвищий в тому краї ступінь цивілізації. В круглих капелюхах, циліндрах або кашкетах, в чоботях із закотами або черевиках і гетрах, вони так само, як і селяни, різнилися між собою своїм одягом. Щось із десятеро були в республіканських куртках, відомих під назвою карманьйоли [3]. Інші, певно з заможних ремісників одяглися від голови до ніг у сукно того самого синього кольору. Найчепурніші хизувалися в приношених фраках чи сюртуках з синього або зеленого сукна Ці статечні особи були взуті в чоботи найрізноманітніших фасонів і йшли, вимахуючи товстими ціпками, з виглядом людей що скорилися своїй долі. Дбайливо напудрені голови й тугенько заплетені коси навіть свідчили про певну вишуканість, що її прищеплюють перші кроки збагачення або виховання.

Всі ці люди, здавалося, здивовані, що їх наче випадково зібрали разом, скидалися на жителів якогось міста, вигнаних із своїх домівок пожежею. Але час і місце надавали тому гуртові зовсім іншого характеру. Кожний спостерігач, утаємничений у громадянські чвари, які тоді збурювали Францію, легко розпізнав би небагатьох громадян, на чию відданість могла сподіватися Республіка в загоні, що майже цілком складався з тих, хто чотири роки тому підняв зброю проти неї. Одна досить визначна риса не залишала ніякого сумніву щодо переконань, які роз'єднували учасників цього зборища: самі тільки республіканці йшли весело. В решти людей, які так різнилися між собою одягом, на обличчі і у всій поставі зберігався той однаковий вираз, що його надає нещастя. І городяни, і селяни були позначені печаттю глибокого смутку. В їхньому мовчанні відчувалося щось запекле, непримиренне, — здавалося, вони зігнулись під гнітом тієї самої думки, напевне страшної, але старанно прихованої, бо всі обличчя були непроникні; тільки незвична повільність ходи могла зрадити їхні таємні заміри. У декого на шиї красувалися чотки, незважаючи на небезпеку зберігати ці ознаки релігії, скоріше скасованої, аніж знищеної; час від часу вони струшували волоссям, обережно підводили голови й крадькома поглядали на ліс, на стежки та скелі обабіч дороги, неначе мисливські собаки, що винюхують дичину; не чуючи нічого, крім одноманітного тупотіння ніг своїх мовчазних супутників, вони знову схиляли голови, й на їхні обличчя лягав вираз безнадії, наче в злочинців, гнаних на каторгу, де їм судилося жити й сконати.

Похід загону в напрямку Маєнни[4], мішаний його склад, різні почуття цієї юрби досить природно наявність у голові колони іншого загону. Близько півтори сотні солдатів із зброєю й військовим спорядженням ішли попереду з командиром півбригади на чолі. Не буде зайвим звернути увагу тих, хто не був свідком драматичних подій революції, що така назва замінила звання полковника, скасоване патріотами як надто аристократичне. Солдати належали до запасних частин піхотної півбригади, розташованої в Маєнні. За тих часів розбрату всі жителі Західної Франції називали солдатів Республіки синіми. Таке прізвисько виникло через їхні перші уніформи, сині з червоним, — згадка про них ще й тепер така свіжа, що описувати їх нема потреби. Отож загін синіх був конвоєм цього збіговиська людей, майже всіх незадоволених тим, що їх вели до Маєнни, де сувора дисципліна мала швидко надати одностайності їхнім думкам, зовнішньому вигляду та військовій виправці, чого їм поки що бракувало.

Ця колона становила контингент ополченців, на превелику силу зібраний у Фужерській окрузі за законом про набір рекрутів, ухваленим 10 месідора[5] минулого року Виконавчою директорією[6] Французької республіки. Уряд зажадав сто мільйонів грішми й сто тисяч солдатів, збираючись негайно послати допомогу арміям, що зазнали поразки від австрійців в Італії, від пруссаків у Німеччині, а в Швейцарії їм погрожували росіяни, яких Суворов надихнув надією здобути перемогу над Францією. Західні департаменти, відомі під назвою Вандея, Бретань та частина Нижньої Нормандії, втихомирені три роки тому заходами генерала Гоша після чотирилітньої війни, очевидно, скористалися з слушного моменту й знову взялися за зброю. Перед такою загрозою Республіка швидко здобула свою колишню енергію. Насамперед вона подбала про захист департаментів, що зазнали нападу, і, спираючись на одну із статей закону від 10 месідора, доручила цю справу місцевим патріотам. А насправді уряд, не маючи ані війська, ані грошей для приборкання внутрішнього ворога, обминув труднощі шляхом законодавчого викруту: неспроможний нічого послати в повсталі департаменти, він виявив до них довіру. Можливо, уряд сподівався, що такий захід, озброївши одних громадян проти інших, придушить заколот у самому зародку. Стаття закону, що стала джерелом згубних утисків, була складена так: організувати в західних департаментах загони добровольців. Цю недипломатичну постанову зустріли на заході Франції з такою ворожістю, що Директорія вже не сподівалась одразу взяти там гору. Отож невдовзі вона звернулась до національних зборів, вимагаючи особливих заходів щодо рекрутських контингентів, які набиралися на підставі статті про добровільні загони. Тому новий закон, виданий за кілька днів до початку подій, зображених у нашій оповіді, і проголошений в третій додатковий день VII року, наказував збирати в легіони ці хисткі з'єднання рекрутів. Легіони мали дістати назви департаментів Сарти, Орна, Маєнни, Іля-і-Вілени, Морбігана, Нижньої Луари й Мена-і-Луари. Ці легіони — говорив закон — призначені виключно для боротьби з шуанами й ні за яких обставин не можуть бути послані на кордони. Такі нецікаві, але мало відомі подробиці висвітлюють заразом і скруту, в якій опинилася Директорія, і самий похід цього товпища людей під конвоєм синіх. Можливо, не зайвим буде додати, що ці прекрасні й патріотичні постанови Директорії так ніколи й не дочекалися іншого здійснення, крім публікації у «Законодавчому бюлетені». Не підтримувані більше високими моральними ідеями, патріотизмом або терором, які нещодавно сприяли їхньому виконанню, декрети Республіки створювали на папері примарні мільйони й численні полки солдатів, що не надходили ані до державної скарбниці, ані до армії. В ослаблих руках рушійні засоби революції вичерпалися, й закони пристосовувалися до обставин, замість того щоб ними керувати.

В департаментах Маєнни та Іля-і-Вілени командував військами тоді старий офіцер; упевнившись на місці, яких саме заходів найдоречніше вжити, він наважився вирвати рекрутів у Бретані, насамперед у Фужера, одного з найнебезпечніших вогнищ шуанського заколоту. В такий спосіб він сподівався послабити сили тих округ, що загрожували Республіці. Відданий офіцер скористався з позірної передбачливості закону й оголосив, що негайно видасть рекрутам військове спорядження, зброю, а також і місячну платню, яку обіцяв уряд цим загонам особливого призначення. Хоча Бретань відмовлялась тоді від будь-яких військових зобов'язань, захід мав успіх завдяки цим обіцянкам і був завершений так неймовірно швидко, що командир навіть стурбувався. Але це був стріляний горобець, і його було важко заскочити зненацька. Тільки-но він побачив, що рекрути позбігалися до окружного центру, то зразу запідозрив якусь таємну причину такого квапливого збору людей і, мабуть, відгадав її, подумавши, що бретонці прагнуть дістати зброю. Він вирішив тоді, не дожидаючи запізнілих, відійти до Алансона, ближче до покірних округ, хоча успіх цього задуму здавався дуже сумнівним, бо повстання в тому краї дедалі розросталося. Старий офіцер зберігав у глибокій таємниці, як того вимагали інструкції, невдачі французьких армій та маловтішні відомості, що надходили з Вандеї, і того ранку, з якого починається наша оповідь, мав намір дійти форсованим маршем до Маєнни і, застосувавши там закон за власним розсудом, поповнити ряди своєї півбригади бретонськими новобранцями. Слово «новобранець», що стало згодом загальновживаним, уперше замінило в тексті законів інше — «рекрут», як називали спочатку молодих солдатів республіканських військ. Перш ніж покинути Фужер, командир наказав своїм солдатам узяти потай патронів і хліба на весь загін, щоб новобранці не здогадалися, що загін збирається в далеку дорогу. Він твердо вирішив не зупинятися в Ерне, де рекрути, опам'ятавшись від несподіванки, могли б змовитися з шуанами, безперечно, розпорошеними по околицях десь поблизу. Похмуре мовчання, що панувало в юрбі рекрутів, збитих з пантелику маневром старого республіканця, й надто повільне їхнє сходження на гору здавалися надзвичайно підозрілими командирові півбригади, що мав прізвище Юло. Характерні подробиці, наведені в попередньому описі, були для нього сповнені гострого життєвого інтересу, і він ішов задуманий та мовчазний між п'ятьма молодими офіцерами — вони шанобливо поглядали на свого занепокоєного командира. Але, зійшовши на гребінь Пелеріни, Юло раптом обернувся, щоб пильно глянути в стурбовані обличчя рекрутів, і врешті порушив мовчанку. Бретонці йшли дедалі повільніше, і конвой уже випередив їх кроків на двісті. Юло скривив обличчя в тільки йому властиву гримасу.

— Якого дідька так відстали оті дженджики? — крикнув він гучним голосом. — Бачу я, наші новобранці, замість розкривати, закривають свої циркулі!

Почувши ці слова, офіцери, що його супроводили, враз озирнулися, немов прокинувшись від раптового гуркоту. Сержанти й капрали зробили те саме, й рота зупинилася, не дожидаючи бажаної команди: «Стій!» Спочатку офіцери кинули погляд на колону — схожа на довгу черепаху, вона п'ялася схилом Пелеріни, — але в наступну мить цих юнаків, яких необхідність захищати батьківщину відірвала, як і багатьох інших, від високої науки і в яких війна ще не згасила почуття прекрасного, так глибоко вразило видовище, постале перед їхніми очима, що вони залишили без відповіді зауваження Юло, не збагнувши його важливості. Хоч вони прибули з Фужера, звідки відкривався той самий краєвид, — правда, трохи інший через зміну перспективи, — вони не могли не помилуватися ним востаннє, подібно до dilettanti[7], що дістають тим більшу насолоду від музичного твору, чим краще знають його найдрібніші деталі.

З гори Пелеріни перед очима розгорталась широка Куенонська долина; на одному з найвищих горбів на обрії видніло місто Фужер. Його фортеця, збудована на високій скелі, панує над чотирма важливими шляхами, і завдяки цій позиції місто колись було одним із ключів Бретані. Згори офіцери побачили всю широчінь Куенонського басейну, який славиться і надзвичайною родючістю грунту, і чудовими краєвидами. Звідусіль півколом здіймаються сланцеві гори, рудуваті схили поросли дубовим лісом, а в міжгір'ях ховаються прохолодні видолинки. Бескиди громадяться навколо, як велетенська округла загорожа, а всередині простяглася, наче в знемозі, широка рівнина, схожа обрисами на англійський парк[8]. Безліч живоплотів оточує численні неоднакові за розміром спадкові ділянки, густо обсаджені деревами, надаючи цьому зеленому килимові вигляду, незвичного для французьких краєвидів: таємниця його принади полягає в розмаїтті контрастів, здатних вразити й найчерствіше серце.

В цю хвилину весь краєвид заяснів у тому миттєвому зблиску, яким природа іноді залюбки підсилює принадність своїх невмирущих творінь. Поки загін перетинав долину, сонце, поволі сходячи, розігнало легенькийбілий туман, що звичайно вересневими ранками клубочиться над луками, і в ту мить, коли офіцери обернулися, наче невидима рука зірвала з краєвиду останню запону, що його обгортала, — ніжне марево, схоже на прозорий серпанок, крізь який, збуджуючи цікавість, поблискують вкриті ним коштовності. Вояки обіймали поглядом широкий обрій без жодної хмаринки, яка переконала б своєю сріблястою ясністю, що ця неозора блакитна баня справді небозвід. Скоріше це був опертий на нерівні гірські вершини шовковий намет, розіпнутий у небесній високості, щоб захистити чарівне поєднання нив, лук, струмків і гаїв. Офіцери неспроможні були відвести очей від широкого простору, де буяло це розмаїття сільської краси. Одні, не знаючи, на чому зупинитись, довго блукали поглядом по різнобарвних гайках; плями пожовклого листя збагачували їх суворими тонами бронзи, ще яскравіше вирізняючи на тлі смарагдового килима нерівно скошених лук. Інші милувалися контрастом відтінків, утвореним золотавими нивками вижатого жита й червонуватими полями гречки, де стояли гостроверхі копи, схожі на зброю, складену в козла солдатами на бівуаку. То тут, то там видніли потемнілі шиферні дахи й білі димки над ними, а ще далі сріблисті змійки покручених приток Куенону вабили око тим оптичним обманом, що хтозна-чому сповнює душу якоюсь невиразною мрійливістю. Духмяна прохолода осіннього вітерцю, пряні пахощі лісу линули наче струминки фіміаму й п'янили тих, хто милувався цим прекрасним краєм, споглядаючи його незнані квіти, буйну рослинність, зелені шати, гідні змагатися з пишним убранням Британії, своєї однойменної сусідки. Невеликі отари пожвавлювали цю картину, вже й так хвилююче виразну. Співали пташки, над долинами бриніла в повітрі неголосна чарівна мелодія. Якщо зосереджена уява зуміє відтворити чудову гру світла й тіні, обриси оповитих туманом гір, фантастичну далечінь, — вона відкривалась там, де розступалися дерева, де прослалися озера або струміли примхливі закрути річок, — якщо пам'ять, так би мовити, одягне в барви цей ескіз, швидкоплинний, як і та мить, коли його схопило око, — то люди, не байдужі до краси природи, і тоді дістануть тільки неповне уявлення про казкове видовище, що глибоко вразило чутливі душі молодих офіцерів. Вони тоді подумали, з яким жалем, мабуть, покидають ці бідолахи новобранці свій рідний край і милі їм звичаї, щоб, може, померти десь на чужині. Офіцери мимохіть пробачали їм зволікання — вони їх розуміли, але з властивою солдатам великодушністю маскували свою поблажливість удаваним бажанням ознайомитися з військовими позиціями цього чудового краю. Однак Юло — називатимем його командиром, щоб уникнути менш милозвучної назви начальника півбригади — був одним із тих військових, хто не дозволяє собі в годину серйозної небезпеки піддатися чарам природи, хоча б це був справжній земний рай. Він сердито труснув головою і зсунув густі чорні брови, що надавали його обличчю суворого виразу.

— Якого дідька вони не йдуть? — запитав він удруге огрубілим у боях голосом. — Чи, може, в селі знайшлася якась ласкава богородиця і вони на прощання тиснуть їй руку?

— Ти питаєш — чому? — озвався чийсь голос.

Почувши цей голос — він нагадував звук ріжка, яким тутешні селяни скликають в долинах свою череду, — командир миттю обернувся, немовби його штрикнули шпагою, і побачив за два кроки від себе створіння, ще дивніше за новобранців, що йшли до Маєнни захищати Республіку. Невідомий — присадкуватий, широкоплечий чоловік — мав голову схожу на бичачу, і не тільки тим, що вона була величезна. Тупий ніс через широкі ніздрі здавався ще коротшим. М'ясисті губи, випнуті над білими як сніг зубами, круглі чорні очі й насуплені брови, відстовбурчені вуха й руда чуприна менш властиві були нашій гарній кавказькій расі, ніж породі травоїдних. Нарешті, цілковита відсутність ознак, притаманних людині як істоті суспільній, робили цю непокриту голову ще прикметнішою. Обпалене сонцем обличчя — його вугласті риси мали щось спільне з гранітом, що становить підґрунтя тієї місцевості,— було єдиною приступною для ока частиною тіла цього химерного створіння. Від самої шиї чоловік був загорнутий у широченний балахон з небіленого полотна, ще грубішого, ніж на штанях найзлиденнішого новобранця, — в його балахоні знавець старовини міг би пізнати стародавній галльський «сей», або «сейон». Він доходив тільки до пояса й був пристебнутий до штанів з козячої шкури грубо обструганими цурпалочками, подекуди із залишками кори. Під козячим хутром, що вкривало стегна й ноги, не можна було розгледіти обрисів людського тіла. Ступні ховалися у величезних сабо. Довге лиснюче волосся, схоже на козячу шерсть, спадало рівними пасмами з обох боків обличчя, нагадуючи голови середньовічних статуй, які ще збереглися в деяких соборах. Замість вузлуватого ціпка, що його несли на плечах новобранці, він притискав до грудей, наче рушницю, майстерно сплетеного з ременю батога, вдвічі довшого, ніж звичайні батоги.

Раптову появу цього дивного створіння, здавалося, неважко було пояснити. Глянувши на нього, офіцери подумали, що невідомий — новобранець, чи рекрут (одне слово вживали тоді замість другого), — побачивши на зупинці колону, хоче до неї приєднатися. Проте його поява чомусь надзвичайно здивувала командира. Хоч Юло зовсім не здавався наляканим, чоло його спохмурніло; змірявши поглядом незнайомця, він машинально знову спитав, немов пригнічений важкими думками:

— Так, чому вони не йдуть? Ти не знаєш?

— Тому, — відповів його похмурий співрозмовник, з великим зусиллям вимовляючи французькі слова й простягаючи широку грубу руку в напрямі Ерне, — що там лежить Мен і там кінчається Бретань.

І він щосили вдарив об землю важким пужалном біля самих ніг командира.

Враження від лаконічної відповіді невідомого на свідків цієї сцени можна порівняти з гуркотом тамтама, що раптом пролунав серед ніжної лагідної музики. Слово «відповідь» ледь спроможне передати всю ненависть і прагнення помсти, що вилилися в гордовитому жесті, уриваній мові, в усій поставі незнайомого, на якій позначалося люте й холодне завзяття. Неоковирна постать цього чоловіка, неначе грубо витесана сокирою, шкарубка його оболонка, відбиток тупого невігластва на обличчі надавали йому подоби якогось поганського півбога.

Він стояв у позі пророка, з'явившись тут наче дух самої Бретані, розбурканої від трирічної сплячки, щоб знов розпочати війну, де кожну перемогу завжди супроводила подвійна жалоба.

[2] У перших числах VIII року, на початку вандем'єра… — Під час Великої французької революції було введене нове літочислення, яке розпочиналося з 22 вересня 1792 р., коли в країні була проголошена республіка. За цим літочисленням VIII рік починався 22 вересня 1799 р. і закінчувався 21 вересня 1800 р. Скасовано було це літочислення Наполеоном у 1806 р. Вандем'єр (місяць збирання винограду) — перший місяць нового республіканського календаря, з 22 вересня по 22 жовтня. За цим календарем кожен місяць мав 30 днів, «зайві» дні відносилися до кінця року й називалися «додатковими днями року».

[3] Карманьйола — пісня революційного народу Парижа. Назва куртки похідна від цієї пісні.

[4] Маєнна — річка в північно-західній Франції. Після адміністративної реформи 1793 р. — департамент, який є основною адміністративно-територіальною одиницею у Франції.

[5] Месідор (місяць жнив) — десятий місяць республіканського календаря.

[6] Директорія (Виконавча Директорія) — уряд Французької республіки, що складався з п'яти директорів; проіснував з листопада 1795 р. по листопад 1799 р., виражав інтереси багатої буржуазії.

[7] Аматори мистецтва (іт.).

[8] Англійський парк — парк ландшафтного типу.