І все ж таки, побачивши цю людину, вона відчула в тисячний раз мимовільну огиду, якої не могли пригасити два роки знайомства.
— Ну що? — спитав він посміхаючись. — А я ж вірив в успіх! Виходить, не ви тримали його в руках?
— Корантене, — відповіла вона поволі і з тугою в голосі,— не говоріть зі мною про цю справу, поки я сама не заведу про те мови.
Корантен пройшовся по кімнаті, позираючи скоса на мадмуазель де Верней і намагаючись угадати таємні думки незвичайної дівчини, — одного її проникливого погляду було іноді досить, щоб збити з пантелику й найспритнішу людину.
— Я передбачав цю невдачу, — заговорив він, трохи помовчавши. — Гадаючи, що ви побажаєте влаштувати у цьому місті свою штаб-квартиру, я про всяк випадок здобув усі потрібні відомості. Ми тепер у самому серці шуанського заколоту. Хочете тут залишитись?
Вона ствердно кивнула головою, і ця відповідь упевнила Корантена в його здогадах — почасти слушних — щодо вчорашніх подій.
— Я підшукав для вас будиночок серед непроданого національного майна. Тутешні люди дуже відсталі. Ніхто не наважується придбати його, бо він належить емігрантові, що має славу забіяки. Будиночок стоїть біля церкви Святого Леонарда, і, слово честі, з нього відкривається чудовий краєвид! В цій халупі можна непогано влаштуватися, вона придатна для житла. Бажаєте туди перебратися?
— Негайно! — вигукнула Марі.
— Але мені потрібно ще кілька годин, — дати всьому лад, поприбирати, щоб усе було вам до вподоби.
— Пусте! — мовила вона, — Я ладна жити і в монастирі, і в тюрмі. Тільки постарайтеся, щоб сьогодні увечері я вже змогла там відпочити на самоті. А тепер залиште мене. Ваша присутність мені нестерпна. Я хочу побути удвох з Франсіною, з нею я, можливо, порозуміюся краще, ніж сама з собою… На все добре. Ідіть! Та йдіть-бо!
Ці квапливі слова, то кокетливі, то деспотичні, то пристрасні, свідчили про цілковиту душевну рівновагу Марі. Напевно, вві сні вляглися враження минулого дня, а роздуми привели її до рішення помститися. Якщо на її обличчя іноді набігали хмаринки, то вони лише свідчили про здатність деяких жінок ховати в глибині душі найпалкіші почуття, про їхню потайну вдачу, що дозволяє їм мило всміхатися, обмірковуючи згубу своїй жертві. Коли Марі лишилася сама, всі думки її зосередились на одному — як їй захопити маркіза живого в свої руки. Вперше ця жінка жила таким життям, якого жадала; але в цьому житті їй залишилось тільки одне-єдине почуття — почуття помсти, безмежної, всеосяжної. Помста стала її єдиним помислом, єдиною пристрастю. Марі не відповідала на слова Франсіни, на її піклування; здавалося, вона спала з розплющеними очима; протягом довгого дня вона жодним жестом, жодним звуком не виявила гарячкового вирування думок. Вона мовчки лежала на канапці, зробленій із стільців і подушок. Тільки ввечері, дивлячись на Франсіну, вона сказала недбало, наче між іншим:
— Моя дитино, вчора я зрозуміла, що ми живемо заради кохання; сьогодні я збагнула, що можна вмерти заради помсти. Так, щоб знайти його там, де він ховається, щоб знову його зустріти, спокусити його й здобути — за це я віддам життя. Та коли за кілька днів цей чоловік, який так мене зневажив, не впаде мені до ніг, принижений і покірний, коли я не зроблю його своїм лакеєм, — тоді я буду найнікчемнішою істотою в світі, я не буду жінкою, не буду сама собою!..
У домі, що його Корантен найняв для мадмуазель де Верней, знайшлося чимало засобів задовольнити її природжену схильність до розкошів і вишуканості. Він зібрав тут усе, що повинне було, на його думку, припасти їй до вподоби, і робив це з дбайливістю закоханого, який впадає біля своєї коханої, або скоріше з послужливістю впливової людини, яка догоджає підлеглому, котрий їй потрібен. Наступного ранку він запропонував мадмуазель де Верней перебратися до цього імпровізованого палацу.
Химерна парижанка перейшла з поганенької канапки на старовинну софу, яку Корантен примудрився десь роздобути для неї, і відразу посіла дім, наче мала на нього незаперечне право. На все, що її тут оточувало, вона дивилася з королівською безтурботністю і з раптовою симпатією, немовби речі, які несподівано стали її власністю, були давно знайомі їй аж до найменших дрібничок, — деталі досить звичайні, проте важливі для змалювання таких виняткових характерів. Здавалося, вона раніше, в своїх мріях, призвичаїлась до цієї оселі, де почала жити своєю ненавистю, як могла б жити своїм коханням.
«Принаймні я не збудила в нього тих образливих, убивчих жалощів, — казала вона собі,— я не завдячую йому життям. О моє перше, моє єдине й останнє кохання! Який кінець!»
Вона раптом кинулася до переляканої Франсіни.
— Ти любиш? Так, ти любиш, я пам'ятаю. Як добре мати біля себе жінку, яка тебе розуміє! Ну що ж, бідолашна моя Франсіно! Чи не здається тобі, що чоловіки — жахливі створіння? Подумати тільки! Він казав, що любить мене, і не витримав найлегшого випробування… Та якби геть усі відцуралися його, він знайшов би притулок у моїй душі. Якби цілий світ його звинувачував, я б його захищала. Колись я уявляла собі світ повним людей, що метушаться, наче мурашки, і мені було до них байдуже. Світ був сумний, але не жахливий. А тепер? Який буде світ без нього? Він житиме, а мене біля нього не буде, я не бачитиму його, не говоритиму до нього, не триматиму його в своїх обіймах, не горнутимусь до нього! О, краще зарізати його сонного власними руками!
Франсіна, вжахнувшись, хвилину мовчки дивилася на неї.
— Вбити того, кого любиш? — спитала вона стиха.
— Звичайно, якщо він розлюбив.
Вимовивши ці жорстокі слова, Марі затулила обличчя руками, знову сіла на софу і замовкла.
Наступного дня перед нею несподівано з'явився відвідувач — їй не доповіли про його прихід. Обличчя він мав суворе. То був Юло. Його супроводив Корантен. Марі підвела очі й здригнулася.
— Ви прийшли вимагати від мене звіту за ваших товаришів? Їх убито.
— Я знаю, — відповів він. — Вони загинули не за Республіку.
— Загинули за мене й через мене, мовила вона. — Ви казатимете мені про вітчизну. Та хіба вітчизна повертає життя тим, хто помер заради неї, чи принаймні мститься за них? А я помщуся! — вигукнула вона.
В її уяві раптом постали зловісні картини катастрофи, в якій і вона була жертвою. Ця вродлива дівчина, що вважала соромливість за найперший серед жіночих засобів, наче безумна, хисткою ходою наблизилася до приголомшеного Юло.
— За кількох убитих солдатів я приведу на ешафот, під ніж гільйотини, того, чия голова варта тисячі голів! — вигукнула вона. — Жінки нечасто беруть участь у війні, але ви, з усім вашим досвідом, можете навчитися в мене воєнної хитрості. Я кину на ваші багнети цілий рід: предків маркіза і його самого, його майбутнє і його минуле. Наскільки я була з ним добра й щира, настільки я буду тепер підступна й зрадлива. Так, командире, я хочу приманити цього дворянчика на моє ложе, й він устане з нього, щоб піти назустріч смерті. Отак воно буде… Я ніколи не матиму суперниці… Бідолаха сам виголосив свій вирок: день без прийдешнього! Я помщуся за вашу Республіку й за себе. Республіка! — проказала вона, й дивні інтонації її голосу злякали Юло. — Отже, заколотник має загинути за те, що підняв зброю проти своєї батьківщини? Отже, Франція відбере в мене мою помсту? О, як мало варте життя, смертю він спокутує тільки один свій злочин. Та якщо цьому пихатому аристократові нічого втрачати, крім своєї голови, то я матиму цілу ніч, і я примушу його зрозуміти, що він утрачає більше, ніж життя… І тоді, командире, ви уб'єте його (вона зітхнула мимоволі), але ви нізащо не повинні допустити, щоб хтось відкрив йому мою зраду, нехай він загине, певний у моїй відданості. Тільки це одне я вас прошу. Хай він бачить тільки мене, мене й мої пестощі!
Вона замовкла. Та крізь рум'янець, що палав на її обличчі, Юло й Корантен бачили, що гнів і страшна нестяма не згасили цілком її цнотливості. Марі затремтіла, вимовляючи останні слова, вона сама прислухалася до них, немов дивуючись, що могла їх вимовити, і здригнулася, мимоволі зробивши наївний рух жінки, з якої спадає покривало.
— Але ви тримали його в своїх руках, — сказав Корантен.
— Можливо, — гірко відповіла вона.