Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Навіщо ви зупинили мене, коли я хотів його заарештувати? — спитав Юло.

— Ох, командире, ми не знали тоді, що це був він.

Ця збуджена жінка, що металася по кімнаті, спопеляючи поглядом обох свідків її шаленого вибуху, раптом заспокоїлась.

— Я не пізнаю себе, — сказала вона по-чоловічому рішуче. — Навіщо говорити, треба йти шукати його.

— Шукати його? — вигукнув Юло. — Дитино моя, будьте обачні! Наша влада не поширюється на всю цю місцевість, і коли ви наважитесь вийти за межі міста, через сто кроків вас уб'ють чи візьмуть у полон.

— Для тих, хто прагне помститися, не існує ніякої небезпеки, — відповіла вона, презирливим жестом проганяючи обох відвідувачів, на яких їй було соромно дивитись.

— Яка жінка! — вигукнув Юло, виходячи разом із Корантеном. — Що це спало на думку отим паризьким поліцаям! Адже вона ніколи його не видасть, — додав він, похитуючи головою.

— Ні, видасть, — заперечив Корантен.

— Хіба ж ви не бачите, що вона його кохає? — спитав Юло.

— Саме тому й видасть. До того ж, — додав Корантен, позираючи на здивованого Юло, — я тут, щоб запобігти будь-яким дурницям, бо, на мою думку, немає такого кохання, що було б варте трьохсот тисяч франків.

Коли цей дипломат із департаменту поліції залишив старого солдата, той довго дивився йому вслід і, не чуючи більше його ходи, голосно зітхнув.

«Бути таким дурнем, як я, — інколи щастя! — сказав він сам до себе. — Хай мене грім поб'є! Якщо я зустріну Молодця, ми зітнемося з ним врукопаш, не був би я Юло! А якщо цей лис приведе його до мене на суд тепер, коли створено військові суди, я вважатиму, що моя совість забруднена, як сорочка новобранця, котрий вперше побував під вогнем».

Різанина у Вівітьєрі й бажання помститися за двох убитих друзів спонукали Юло знову очолити півбригаду; до того ж новий військовий міністр Бертьє відповів на його рапорт, що за теперішніх обставин він не може дати згоди на відставку Юло. До депеші міністра був доданий конфіденційний лист, де, не згадуючи, яке саме доручення покладене на мадмуазель де Верней, він писав, що цей випадок аж ніяк не стосується воєнних дій і не повинен їх зупиняти. Участь у такій справі військового командування, писав міністр, обмежується сприянням цій шановній громадянці, коли в тому виникне потреба. Дізнавшись із повідомлень, що пересування шуанів свідчать про концентрацію їхніх сил навколо Фужера, Юло потай повернув форсованим маршем два батальйони зі своєї півбригади до цього важливого пункту. Небезпека, що загрожувала батьківщині, ненависть до аристократії, прихильники якої могли захопити значну частину краю, почуття дружби — все разом запалило в старому солдаті вогонь молодості.

— Ось, нарешті, те життя, якого я так жадала! — вигукнула мадмуазель де Верней, залишившись наодинці з Франсіною. — Хоч як швидко минають години, в моїх думках вони наче століття!

Раптом вона взяла руку Франсіни й голосом, подібним до співу вільшанки після грози, промовила поволі:

— Я марно жену від себе спогади, моя дівчинко, повсякчас я бачу перед собою ці чарівні уста, коротке, ледь випнуте підборіддя, вогненні очі, все ще чую, як візничий погукує на коней. Я ніби марю… Але чому, коли прокидаєшся, така страшна зненависть?

Марі глибоко зітхнула, підвелася і вперше глянула крізь вікно на вільний край, що його вкинув у полум'я громадянської війни жорстокий аристократ, якого вона бажала подолати сама-одна. Краса навколишнього краєвиду зачарувала її; вона вийшла подихати свіжим повітрям під неозорим небом, і якщо, йдучи навмання, попрямувала до бульвару, то вела її туди, мабуть, та химерність нашої душі, що спонукає нас шукати надію навіть там, де сподіватися безглуздо. Задуми, породжені такими чарами, частенько здійснюються, і тоді це передбачення приписують передчуттям — силі нез'ясованій, але цілком реальній, що завжди потурає нашим пристрастям, подібно до облесника, який між брехливих вигадок іноді скаже й правду.

Частина третя

ДЕНЬ БЕЗ ПРИЙДЕШНЬОГО

Заключні події нашої оповіді залежали від особливостей тієї місцевості, де вони відбувалися, тому конче потрібно докладно її змалювати, щоб читачеві легше було зрозуміти розв'язку.

Частина міста Фужера стоїть на сланцевій скелі, яка неначе відкололась від гірських кряжів, що обступили з заходу широку Куенонську долину, — вони мають різні назви, залежно від місцевості. З цього боку місто відмежоване від гір ущелиною, де тече невелика річка Нансон. З оберненого на схід боку скелі відкривається той самий краєвид, яким милуються з вершечка Пелеріни, а з боку, оберненого на захід, видно звивисту долину річки Нансон. Але є одне місце, звідки можна охопити поглядом заразом і півколо, утворене широкою долиною, і чарівні закрути невеличкої Нансонської долини, що зливається з нею. Це улюблене місце прогулянок фужерців, куди попрямувала мадмуазель де Верней, і стало ареною, де закінчилася драма, розпочата у Вівітьєрі. Тому, хоч би якими мальовничими були інші частини Фужера, ми зосередимо нашу увагу виключно на околицях, що розгортаються перед очима з міського бульвару.

Щоб легше було уявити собі, як виглядає фужерська скеля з цього боку, можна порівняти її з величезними сарацинськими вежами, що їх будівничі прикрасили широкими балконами, які здіймаються уступами і з'єднані між собою крученими сходами. Та й справді, на вершині скелі височить готична церква, і її дзвіниця, гострі шпилі й контрфорси надають їй майже бездоганної форми цукрової голови. Перед порталом церкви, спорудженої на честь святого Леонарда, лежить невеликий, неправильно окреслений майданчик, обнесений захисним муром із балюстрадою; крутий узвіз з'єднує його з бульваром. Самий бульвар — широка, обсаджена з обох боків деревами смуга землі,— оточує скелю навколо другим уступом на кілька туазів нижче площі Святого Леонарда і закінчується біля міських укріплень. На десять туазів нижче мурів і скелястих виступів, що підтримують цю терасу, утворену завдяки вдалому розміщенню сланцевих шарів і терплячій людській праці, звивається вирубана в скелі зміяста дорога, названа Королевиними сходами — вони ведуть до спорудженого Анною Бретонською містка через річку Нансон. Ця дорога являє собою третій уступ, а під нею терасами спускаються садки, наче уквітчані сходинки, вже до самої річки.

Високі скелі, що звуться горами Святого Сульпіція, за назвою передмістя, над яким вони підносяться, ланцюгом тягнуться вздовж річки, паралельно бульвару, положисто спускаючись до широкої долини, де вони круто завертають на північ. Ці прямовисні, дикі й похмурі скелі немов прилягають до сланцевих уступів бульвару і в кількох місцях віддалені від нього лише на відстань рушничного пострілу; вони захищають від північних вітрів вузьку долину, завглибшки сто туазів, де річка Нансон розливається на три рукавці, що зрошують луки з мальовничо розкиданими де-не-де будівлями і деревами.

На півдні, там, де починається передмістя Святого Леонарда, фужерська скеля вигинається складкою, спадисто знижується й повертає до широкої Куенонської долини вздовж Нансону, відтискає його від гір Святого Сульпіція і утворює в такий спосіб вузьку ущелину, звідки річка вихоплюється двома потоками, що впадають у Куенон. Це мальовниче пасмо скелястих пагорбів зветься Колюче Гніздо, а долина, яку вони охоплюють, називається Жібарійською улоговиною; її розкішні пасовища постачають чимало вершкового масла, відомого гурманам як «масло лугове».

Там, де бульвар прилягає до укріплень, підноситься вежа, названа Папужою вежею. Починаючи від цієї чотирикутної споруди, — на ній зведено дім, де оселилася мадмуазель де Верней, — здіймаються то мури, то стрімкі скелі, і вся частина міста, розташована на цьому високому неприступному п'єдесталі, становить велике півколо, в кінці його скелі знижуються й відступають, вивільняючи шлях Нансону. Тут стоїть брама Святого Сульпіція, що веде до передмістя, теж названого за ім'ям цього святого. Далі, на округлому гранітному пагорбі,— він височить над трьома улоговинами, де перехрещуються численні дороги, — видніють старовинні зубчасті мури й вежі фужерського замку, однієї з велетенських споруд бретонських герцогів — її мури п'ятнадцять туазів заввишки і п'ятнадцять футів завтовшки. Зі сходу замок захищений ставком, звідки витікає річка Нансон, що наповнює водою рови і крутить колеса млинів між брамою Святого Сульпіція й звідними мостами фортеці; з заходу її захищають гранітні урвища скель, на яких вона споруджена.

Від бульвару до цього розкішного уламку середньовіччя, оповитого зеленим плющем і оздобленого чотирикутними й круглими вежами, де в кожній міг би розміститися цілий полк, — замок, місто і скеляста гора, обведені високими мурами або урвистими кручами, утворюють широку підкову, оточену проваллями, на краю яких бретонці з плином часу протоптали вузенькі стежки. То тут, то там гранітні брили виступають, наче орнамент. Вода просочується крізь розколини й дає життя хирявим деревцям. Далі на більш положистих гранітних схилах зеленіє трава, приваблюючи кіз; усе довкола вкрите вересом, що підіймається з вологих тріщин і обплітає рожевими китицями темні вигини скель. В глибині цієї велетенської западини, де розстилаються, наче м'які килими, завжди свіжі луки, звивається річечка.

Біля підніжжя замку, між гранітних круч, височить церква Святого Сульпіція, ім'ям якого названо й передмістя, що розкинулося за річкою Нансон і немов кинуте на дно прірви; шпиль на дзвіниці його церкви не досягає висоти скель, що, здається, ось-ось упадуть на неї і на розкидані навколо хатини. Рукавці Нансону мальовничо огинають селище, затінене купами дерев і прикрашене садками; воно поділяє на нерівні частини півмісяць, утворений бульваром, містом та замком, і являє наївний контраст до величного видовища гранітного амфітеатру. І, нарешті, весь Фужер, його передмістя, його церква й гора Святого Сульпіція облямовані узвишшями Рійє — вони становлять частину того гірського пасма, що обступає широку Куенонську долину.

Такі характерні риси місцевої природи, а головна її прикмета — дика суворість, пом'якшена веселими краєвидами і щасливим поєднанням прекрасних здобутків людської праці з химерними примхами нерівної земної поверхні, — її несподівані протилежності, небачені витвори дивують, вражають і приголомшують. Ніде в іншому місці Франції мандрівник не зустріне таких неймовірних контрастів, як у величезному басейні Куенону і в долинах, що губляться між фужерськими скелями й узвишшями Рійє. Це краса несказанна, де випадковість поєднується з властивою природі гармонією. Тут швидкі, прозорі і ясні струмки, гори, рясно вкриті рослинністю цього краю, похмурі скелі й стрункі будівлі, створені природою укріплення й гранітні вежі, споруджені людиною; всі переливи світла й тіні, всі контрасти різнобарвного листя, що його так полюбляють маляри; купи хатин, де метушиться роботящий люд, і пустельні верховини, де граніт не терпить навіть білого моху, що чіпляється за каміння; одне слово, тут знайдеш усе, чого ми вимагаємо від краєвиду: грацію й сувору велич, поезію, вщерть налиту живодайними чарами, пишні картини й любу серцеві сільську простоту! Бретань тут буяє в повному розквіті своєї краси.

Підвалини так званої Папужої вежі, на якій було зведено будинок, де оселилась мадмуазель де Верней, здіймаються з самого дна прірви, а вершечок її сягає бульвару, що, ніби карниз, пролягає перед церквою Святого Леонарда. З цього будинку, ізольованого з трьох боків від інших осель, можна обійняти поглядом заразом і велику підкову, що починається біля самої вежі, і покручену Нансонську долину, і площу Святого Леонарда. Він належить до тих дерев'яних будинків трьохсотлітнього віку, що простяглися низкою рівнобіжно північній стіні церкви й створюють разом із нею глухий завулок з виходом на спадисту вулицю, яка починається біля церкви й веде до брами Святого Леонарда, — нею й спускалася мадмуазель де Верней.

Звичайно, Марі й на думку не спало піднятися вгору до церковного майдану, — вона попрямувала на бульвар. Коли вона проминула низенький, пофарбований у зелене шлагбаум, споруджений перед вартівнею, що була тоді у вежі біля брами Святого Леонарда, розкішне видовище постало перед нею й вгамувало на хвилину її бурхливі пристрасті. Вона замилувалася величною Куенонською долиною, окинувши її оком від вершини Пелеріни до плато, де проходить шлях на Вітре; потім погляд її зупинився на Колючому Гнізді, на звивистій Жібарійській улоговині й гребенях навколишніх гір, осяяних примерклим світлом призахідного сонця. Марі вразила глибина Нансонської долини, — там найвищі тополі ледь сягали огорож садків, що розкинулися нижче Королевиних сходів. Щохвилини відкриваючи все нові несподіванки краєвиду, вона дійшла до того місця, звідки перед її очима розгорнулась і уся широка Куенонська долина, що видніла крізь Жібарійську улоговину, і чарівний пейзаж, обрамлений підковою міста, скелями Святого Сульпіція й узвишшями Рійє. В цю пору дим, що здіймався вгору від хатин у передмістях і долинах, плавав у повітрі хмаринками, і всі речі на землі неясно просвічували крізь цей голубуватий намет; яскраві денні барви потроху тьмяніли, небесне склепіння набуло перлистого відтінку; місяць накинув серпанок світла на цю прегарну безодню — одне слово, все сприяло мрійливості й викликало в душі образи дорогих істот. Але раптом усе — й ґонтові дахи передмістя Святого Сульпіція, й церква з її відважним шпилем, що губився в глибині долини, і віковічні покрови з плюща й ломиноса на мурах старої фортеці, де поблизу вирує Нансон під колесами водяних млинів, — геть усе в цьому прекрасному видовищі перестало для неї існувати. Марно призахідне сонце вкривало золотавим пилом і рожевою пеленою розкидані на скелях мальовничі хатини, глибокі води й луки, — вона стояла нерухомо перед горою Святого Сульпіція. Одчайдушна надія, що привела її на бульвар, якимсь чудом здійснилася. Крізь зарості тернини й дроку, що вкривали вершини гір, просто себе вона побачила купку людей і, незважаючи на козячі шкури, у які вони були вдягнені, впізнала гостей, котрі приїздили до Вівітьєра; між ними був Молодець; найменший рух його чітко вирізнявся у м'якому світлі надвечірнього сонця. За кілька кроків від цього гурту Марі побачила свого грізного ворога — пані дю Га. Якусь хвилину дівчині здавалося, що вона марить, але лють супротивниці незабаром переконала її, що все в цьому сні було живе. Мадмуазель де Верней так зосереджено стежила за найменшим жестом маркіза, що не помітила, як старанно цілиться в неї з довгої рушниці пані дю Га. Гримнув постріл, гори озвалися луною, і куля просвистіла повз Марі, довівши вправність її суперниці.

«Вона посилає мені свою візитну картку», — подумала Марі, всміхаючись. Зараз же прокотилось багатоголосе «Хто йде?» — від вартового до вартового, від замку до брами Святого Леопарда, показуючи шуанам невсипущу пильність фужерців, що так добре охороняли навіть найменш вразливу частину міських укріплень.