— Чого ви сподіваєтесь досягти з отаким бидлом?
— Небагато. Хіба не правда, дорогий графе?
— Чи зуміють вони коли-небудь маневрувати при зустрічі з республіканцями?
— Ніколи!
— Чи зможуть принаймні зрозуміти й виконати ваші накази?
— Ніколи!
— На що ж вони тоді зможуть вам придатися?
— На те, щоб разом із ними встромити шпагу в черево Республіки! — громовим голосом відповів маркіз. — За три дні захопити Фужер, за десять — усю Бретань! Вирушайте, пане, — додав він трохи лагідніше, — повертайтеся до Вандеї, хай д'Отішан, Сюзанне, абат Берньє виступають так само швидко, як і я; і хай не йдуть ні на яку угоду з першим консулом, чого я вже починаю боятися, — маркіз міцно потис руку вандейцеві,— і тоді через три тижні ми будемо за тридцять льє від Парижа.
— Але Республіка посилає проти нас шістдесят тисяч солдатів і генерала Брюна.
— Шістдесят тисяч! Справді? — мовив маркіз, глузливо засміявшись. — А з ким же Бонапарт вестиме італійську кампанію? Що ж до генерала Брюна, він не приїде до Франції. Бонапарт послав його в Голландію битися проти англійців, і тут його замінить генерал Едувіль, друг нашого друга Барраса… Ви мене розумієте?
Почувши таке, пан де Фонтен подивився на маркіза де Монторана проникливим і розумним поглядом, немов дорікаючи, що той сам не до кінця збагнув зміст своїх загадкових слів. Обидва чудово зрозуміли один одного. Молодий ватажок із загадковою усмішкою відповів на думки, що світилися в їхніх очах:
— Пане де Фонтен, чи знаєте ви мій герб? Мій девіз: «Завзяття до загину!»
Граф де Фонтен потиснув Монторанові руку й промовив:
— Мене залишили колись на полі бою біля Катр-Шмен, подумавши, що я вбитий. Отже, в мені ви можете бути певні, але повірте моєму досвіду — часи змінилися…
— Атож, — сказав, підходячи до них, ла Біллардієр. — Ви молодий, маркізе. Послухайте мене. Адже ваші маєтки ще не всі продані…
— О! Ви визнаєте відданість без жертв! — мовив Монторан.
— Ви добре знаєте короля? — спитав ла Біллардієр.
— Так!
— Я у захваті від вас.
— Король — помазаник Божий, — відповів молодий ватажок, — а я б'юся за віру!
Вони розлучилися: вандеєць — переконаний в необхідності скоритися обставинам і зберігати віру в своєму серці, ла Біллардієр — з наміром повернутися до Англії, Монторан — щоб кинутись у запеклий бій і вимріяними перемогами змусити вандейців допомагати здійсненню його планів.
Вкрай знеможена пережитими подіями, мадмуазель де Верней, наказавши везти її до Фужера, похилилась напівмертва в куточку карети. Франсіна мовчала, як і її господиня. Візничий, побоюючись нових пригод, поспішав виїхати на битий шлях, і невдовзі вони опинилися на вершині Пелеріни.
Марі де Верней перетнула в густому білуватому вранішньому тумані прекрасну Куенонську долину, де почалися події описуваної драми, і ледь розгледіла з висоти Пелеріни сланцеву скелю, на якій стоїть місто Фужер. До нього трьом подорожнім залишалося ще близько двох льє. Почуваючи, що клякне від холоду, мадмуазель де Верней згадала про бідолашного піхотинця, який примостився на зап'ятках карети, і, не зважаючи на його відмовляння, наказала йому сісти поруч із Франсіною. Вигляд Фужера відвернув Марі від її роздумів. До того ж варта біля брами Святого Леонарда не впускала до міста невідомих осіб, і їй довелося показати урядову грамоту. Опинившись за брамою міста, вона відчула себе нарешті в безпеці від будь-яких ворожих нападів, дарма що єдиними захисниками Фужера були на той час самі жителі. Візничий не знайшов для неї іншого притулку, крім поштового заїзду.
— Пані,— мовив синій, якого врятувала Марі, — якщо вам будь-коли знадобиться розкраяти шаблею якогось негідника, то моє життя до ваших послуг. У цьому ділі я мастак. Мене звуть Жан Фалькон, на прізвисько Прудконогий, сержант першої роти соколів Юло, сімдесят другої півбригади, так званої майнцської. Даруйте мені мою нав'язливість і хвастощі, але я можу запропонувати вам тільки душу простого сержанта, — єдине, що тепер маю.
Він повернувся на підборах і пішов геть, посвистуючи.
— Що нижче сходиш щаблями суспільства, — гірко мовила Марі,— то більше зустрічаєш щирих і благородних почуттів. Маркіз заплатив мені смертю за врятоване життя, а оцей сержант… Але годі про це.
Коли красуня парижанка вже лежала в теплому ліжку, вірна Франсіна марно чекала від неї звичного ласкавого слова; побачивши, що вона стоїть зажурена, її господиня сумно похитала головою:
— Ну й деньок видався, Франсіно! Я постаріла на десять років!
Наступного ранку, тільки-но вона встала, до неї з'явився Корантен; Марі дозволила йому ввійти.
— Франсіно, — сказала вона, — мабуть, моє нещастя справді величезне, раз мені не надто гидко зустрітися з Корантеном.