Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А ти не жартуєш?

— Згода? — вигукнув Плазуй-по-Землі, простягаючи йому руку.

— Авжеж, згода! З такими грішми можна знайти скільки хочеш бретонок, та ще. й яких ловких! Ну, а карета чия буде? — спохватився раптом Хапай-Коровай.

— Моя! — гарикнув Плазуй-по-Землі страшним голосом, що свідчив про своєрідну перевагу шуана над товаришами, яку він здобув завдяки своїй лютій вдачі.

— А коли в кареті сховане золото?

— Ти руки перебив?

— Еге ж, перебив.

— Ну, то йди приведи візничого, він лежить зв'язаний у стайні.

— Але… якщо в кареті є зол…

— Є там золото? — брутально спитав Плазуй-по-Землі Марі, струснувши її за плече.

— Я маю щось із сотню екю, — відповіла мадмуазель де Верней.

Шуани перезирнулися.

— Е, друже, навіщо нам сваритися через якусь синю, — зашепотів Хапай-Коровай на вухо Плазуй-по-Землі,— кинемо її в ставок із каменем на шиї, та й по всьому. А сотню екю поділимо.

— Я дам тобі сотню екю з моєї частки викупу д'Оржемона, — вигукнув Плазуй-по-Землі, стримуючи гарчання досади, що її викликала така жертва.

Хапай-Коровай хрипло крекнув і подався шукати візничого, — радість його обернулася лихом для капітана при їхній зустрічі. Почувши постріл, Плазуй-по-Землі прожогом кинувся туди й побачив тяжко вражену жахливим видовищем убивства Франсіну, що молилась навколішках, склавши руки, біля бідолашного капітана.

— Біжи до своєї хазяйки, — грубо сказав їй шуан, — вона врятована!

Він сам кинувся за візничим, зразу ж вернувся назад і, проходячи повз труп Мерля, помітив затиснуту в мертвій руці рукавичку Молодця.

— Ого! — вигукнув шуан. — Хапай-Коровай стрельнув по-зрадницькому. Хтозна, чи доведеться йому пожити на свою ренту. — Він видер рукавичку з рук мерця і звернувся до мадмуазель де Верней, яка сиділа вже в кареті поруч із Франсіною: — Візьміть цю рукавичку. Якщо дорогою наші хлопці нападуть на вас, гукніть: «Молодець!» — і покажіть її, наче перепустку, й ніякого лиха з вами не скоїться. Франсіно, — провадив він далі, повертаючись до дівчини й міцно схопивши її за руку, — тепер ми сквиталися з цією жінкою, ходімо зі мною, і хай вона забирається під три чорти.

— Ти хочеш, щоб я покинула її в таку годину! — скрушно мовила Франсіна.

Плазуй-по-Землі почухав за вухом, потер чоло, потім підвів голову; в очах його світилась лють.

— Твоя правда, — сказав він. — Я залишаю тебе в неї на тиждень. Коли він мине, а ти не прийдеш до мене… — шуан не договорив, але сильно вдарив долонею по дулу карабіна. Жестом показавши, ніби цілиться в свою любку, він зник, не чекаючи її відповіді.

Тільки-но шуан відійшов, якийсь голос приглушено заволав, немов з глибини ставка.

— Пані, пані…

Візничий і обидві жінки затремтіли, бо до берега прибило кілька трупів.

З-за дерева показався якийсь синій.

— Дозвольте мені забратися на зап'ятки вашої карети, або я пропав! Серцевідцеві захотілося випити склянку сидру, і цей проклятий сидр коштував нам не одну пінту крові. Якби він вчинив, як я, і пішов у дозір, наші бідолашні товариші не плавали б тут, ніби човники.

Поки за стінами замку відбувалися ці події, ватажки повсталої Вандеї і шуанів, із келихами в руках, провадили нараду під головуванням маркіза де Монторана. Чималенькі порції бордоського вина дуже пожвавлювали їхню бесіду, яка наприкінці вечері стала особливо значна й важлива. За десертом, коли план спільних воєнних дій було прийнято, роялісти піднесли келихи за процвітання Бурбонів. У цей час пролунав постріл Хапай-Коровая, наче відлуння тієї згубної війни, що її ці веселі вельможні змовники намірялися вести проти Республіки. Пані дю Га стрепенулася і не втрималась від радісного жесту — нарешті вона позбулася суперниці; гості мовчки перезирнулись, а маркіз підвівся з-за столу й вийшов.

— Все-таки він був у неї закоханий, — насмішкувато сказала пані дю Га. — Підіть, пане де Фонтен, розважте його. Він буде нудний, як осіння муха, якщо не розвіяти його похмурих думок.

Вона підійшла до вікна, що виходило у двір, і пошукала очима труп Марі. При світлі останніх променів місяця па обсадженій яблунями дорозі вона розгледіла карету, що мчала геть із шаленою швидкістю. За нею на вітрі маяв довгий серпанок мадмуазель де Верней. Побачивши це, пані дю Га, охоплена люттю, вибігла з кімнати.

Маркіз, спершись на поруччя ґанку й поринувши в похмурі роздуми, спостерігав, як щось із півтори сотні шуанів, поділивши між собою здобич, верталися до замкового двору, щоб доїсти хліб і допити барильце сидру, обіцяні синім. Ці солдати нового типу, надія монархії, пиячили, посідавши купками, а на березі проти ґанку сім чи вісім шуанів розважалися, кидаючи в воду трупи синіх, до яких прив'язували камені. Різноманітний чудернацький одяг і дикий вираз обличчя цих людей, безтурботних і жорстоких водночас, являли собою таке незвичайне й нове видовище для пана де Фонтена, котрий вбачав у вандейському війську певний зразок благородства й дисципліни, що він скористався з нагоди і сказав Монторанові: