Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І він простяг капітанові пляшку гравського вина, наміряючись налити йому склянку.

— Дякую, громадянине маркізе, але ж я, бачте, можу сп'яніти.

Всміхнувшись на цей дотеп, пані дю Га мовила до гостей:

— Ну, то звільнімо його від десерту.

— Ви дуже жорстокі в вашій помсті, пані,— мовив капітан. — Ви забули про мого вбитого друга, він чекає на мене, а я ніколи не запізнююсь на побачення.

— Капітане, — сказав тоді маркіз і кинув йому свою рукавичку, — ви вільний. Ось вам перепустка. Королівські ловчі знають, що не слід винищувати геть усю дичину.

— Хай буде життя! — вигукнув Мерль. — Але ви робите помилку: я клянусь, що буду ганятися за вами невідступно, й жалю від мене не ждіть. Ви, може, дуже розумний, але не вартий Жерара; хоч ваша голова — дуже мала плата за його життя, вона мені потрібна, і я її здобуду.

— Він надто поквапився, — заперечив маркіз.

— Я міг би випити зі своїми катами, але не залишуся з убивцями мого друга. Прощавайте! — сказав капітан до здивованих гостей і вийшов з їдальні.

— Ну, що ви скажете, панове, про старшин, лікарів та адвокатів, які керують Республікою? — холодним тоном спитав Молодець.

— Клянуся Богом, маркізе, — відгукнувся граф де Бован, — вони, в усякому разі, погано виховані. Оцей, здається, розмовляв з нами дуже зухвало.

Раптова втеча капітана мала таємну причину. Всіма принижена, затаврована презирством дівчина, яка, можливо, в цю хвилину була близька до загибелі, показала йому в попередній сцені таку душевну красу, що її важко було забути; виходячи, він казав сам до себе: «Якщо це й дівка, то дівка незвичайна, і я готовий одружитися з нею». Він сподівався, що визволить її з рук цих дикунів, тому перша думка його, коли він дістав право на життя, була взяти віднині дівчину під свій захист. Капітан вийшов з будинку й опинився, на нещастя, у порожньому дворі. Він озирнувся довкола, прислухався до тиші, яку порушували тільки галас і сміх шуанів; вони пиячили десь далеко в саду, ділячи між собою здобич. І він наважився зазирнути за ріг того фатального замкового крила, перед яким були розстріляні його солдати; з цього місця він розгледів удалині, при блідому світлі кількох свічок, королівських ловчих, що зібралися купками. Але він не побачив серед них ні Хапай-Коровая, ні Плазуй-по-Землі, ані дівчини; раптом він відчув, як хтось тихенько смикає його за полу мундира, обернувся й угледів Франсіну, що стояла навколішках.

— Де вона? — спитав капітан.

— Я не знаю. П'єр прогнав мене й наказав не рухатися з місця.

— А куди вони пішли?

— Ось туди, — відповіла вона, показуючи на греблю.

І тоді капітан і Франсіна помітили на осяяній місячним світлом поверхні озера якісь темні тіні й розпізнали між ними стрункі, хоч і невиразні обриси жіночої постаті; в обох дуже забилося серце.

— Це вона! — скрикнула бретонка.

Мадмуазель де Верней, здавалося, покірливо стояла серед кількох чоловіків, їхні жести свідчили про якусь суперечку.

— Їх там декілька! — гукнув капітан. — Але однаково, ходімо туди!

— Ви марно загинете! — заперечила Франсіна.

— Я вже був помер сьогодні один раз, — весело відповів Мерль.

Обоє рушили до темної брами, за якою відбувалася ця сцена. На півдорозі Франсіна зупинилась.

— Ні, я далі не піду, — тихо мовила вона. — П'єр мені сказав не втручатися; я його розумію, ми можемо все зіпсувати. Робіть, що хочете, пане офіцере, але відійдіть від мене. Якщо П'єр побачить нас разом, він вас уб'є.

В цю хвилину Хапай-Коровай показався з-за брами — він хотів покликати з возовні візничого, — помітив капітана й заволав, націлившись у нього з рушниці:

— Свята Анно Орейська! Таки правду казав нам антрепський ректор, що сині підписали угоду з дияволом. Зажди, зажди, я тобі покажу, як воскресати!

— Гей ти, зачекай! Мені подарували життя, — гукнув Мерль, побачивши смертельну загрозу. — Ось рукавичка твого командира.

— Ох, гляньте лишень на цю мару! — крикнув у відповідь той. — А я не подарую тобі життя… Ave Varia!

Шуан вистрелив. Куля влучила капітанові в голову, він упав. Коли Франсіна підійшла до Мерля, вона почула його останні, ледь виразні слова:

— Все ж таки краще залишитися з ними, ніж повернутися без них.