Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пані дю Га блискавично кинулася до своєї суперниці; у нестямі вона позривала благенькі застібки на її спенсері, роздерла на дівчині, приголомшеній цим раптовим нападом, сукню, мережива, корсет, сорочку і порушила грубою рукою недоторканність священної схованки, де лежав лист; шукаючи його, вона спритно задовольняла свої ревнощі і так несамовито терзала трепетні груди своєї суперниці, що залишила на тілі криваві сліди нігтів, відчуваючи люту втіху від мерзенної наруги, яку чинила над дівчиною. У кволій боротьбі Марі проти розлюченої жінки стрічки її капелюшка розв'язались, він упав, і нічим не стримуване волосся густою хвилею кучерів розсипалося по плечах; обличчя засяяло цнотливістю, дві сльозинки, від яких іще яскравіше заблищали її вогненні очі, покотилися по щоках, залишаючи на них пекучий слід; здригаючись від образи, вона завмерла під поглядами гостей. Навіть найжорстокіші судді, побачивши її горе, повірили б, що вона невинна.

Ненависть погано розраховує — пані дю Га не помітила, що її ніхто не слухає, коли вона, тріумфуючи, вигукнула:

— Ви тепер бачите, панове, хіба ж я обмовила це жахливе створіння?

— Не таке вже воно жахливе, — озвався тихим голосом товстун, винуватець усього нещастя. — Щодо мене, то такі жахи мені вельми до вподоби.

— Ось тут, — заговорила спільниця вандейців, — наказ, підписаний Лапласом і скріплений підписом Дюбуа. — Почувши ці імена, кілька гостей підвели голови. — А ось його зміст, — провадила далі пані дю Га: — «Громадяни військові коменданти всіх чинів, начальники округ, прокурори-синдики й інші представники влади в повсталих департаментах, особливо в тих місцевостях, де з'явиться колишній маркіз де Монторан, ватажок розбійників, на прізвисько Молодець, зобов'язані по змозі сприяти і подавати допомогу громадянці Марі Верней та виконувати її розпорядження, коли вона матиме в цьому потребу, і так далі…» Повія привласнила собі славнозвісне ім'я, щоб зганьбити його такою мерзотою, — додала вона.

Серед гостей знявся гомін подиву.

— Партії у грі не рівні, якщо Республіка посилає проти нас таких гарненьких жінок, — весело зауважив барон дю Генік.

— Особливо жіночок, яким нічого втрачати в цій грі,— докинула пані дю Га.

— Нічого? — перепитав шевальє дю Віссар. — Однак панночка посідає скарб, що напевне дає їй чималий прибуток.

— Республіка, мабуть, любить жартувати, коли шле нам веселих дівчат замість послів, — вигукнув абат Гюден.

— Та панночка, на жаль, шукає розваг, які вбивають, — знов озвалася пані дю Га, і страшна зловтіха заграла на її обличчі, вказуючи на справжній сенс таких жартів.

— А як же тоді ви ще живете, пані? — мовила Марі й випросталась, поправивши на собі одежу.

Ця їдка насмішка викликала деяку повагу до такої гордої жертви й змусила усіх замовкнути. Іронічна посмішка, що промайнула на устах гостей, розлютила пані дю Га; не помічаючи маркіза й капітана, що ввійшли до їдальні, вона гукнула, показуючи рукою на мадмуазель де Верней:

— Хапай-Короваю, забери її звідси, — це моя частка здобичі, я віддаю її тобі, роби з нею все, що захочеш!

Від цих слів «все, що захочеш» присутні здригнулись, бо за маркізом показалися бридкі обличчя Плазуй-по-Землі й Хапай-Коровая, і жахливі тортури постали в кожного перед очима.

Франсіна стояла, наче громом уражена, заломивши руки, з повними сліз очима. Свідомість небезпеки повернула мадмуазель де Верней цілковите самовладання, й вона гордовито підвела голову, кинувши на присутніх зневажливий погляд своїх сухих, палючих очей; вона вихопила листа з рук пані дю Га й метнулась до дверей, де Мерль залишив свою шпагу. Тут вона зіткнулася з маркізом, холодним і незворушним, наче статуя. На його застиглому невблаганному обличчі жодна риса не виявляла найменшого співчуття до неї. Це вразило її в самісіньке серце, і життя їй раптом стало осоружне. Той, хто так палко присягався їй у коханні, чув, звичайно, як глумилися з неї, й лишався байдужим свідком наруги, коли перед очима всіх розкрили скарби краси, що їх жінка береже для любощів. Вона, може, й простила б Монторанові його презирство, але зненавиділа його за те, що він бачив її приниження. Невситима жадоба помсти спалахнула в її серці; вона кинула на маркіза нестямний погляд. Її душило почуття свого безсилля: у неї за плечима вже стояла смерть. В голові її завирував божевільний вихор, кров закипіла, й весь світ постав перед нею в полум'ї пожежі. Замість убити себе, вона кинулася зі шпагою в руках на маркіза і встромила її аж по саме руків'я. Та лезо сковзнуло між рукою та боком; Молодець схопив Марі за руку і потяг із зали за допомогою Хапай-Коровая, що підбіг до знавіснілої дівчини в ту мить, коли вона намірилася вбити маркіза. Вражена цим видовищем, Франсіна пронизливо закричала.

— П'єре! П'єре! П'єре! — жалібно гукала вона й бігла за своєю господинею.

Залишивши приголомшене товариство, маркіз вийшов і зачинив за собою двері. До самого ґанку він міцно тримав Марі за руку, судорожно стискуючи її, а Хапай-Коровай своїми твердими пальцями мало не переламав їй плеча, але Марі відчувала тільки гарячу руку молодого вождя; вона холодно глянула на нього:

— Пане, ви завдаєте мені болю!

Замість відповіді маркіз пильно подивився на свою кохану.

— Скажіть, за що ви хочете помститись на мені так само підло, як та жінка? — спитала вона, та раптом в око їй впали простягнені на соломі мертві солдати. Вона вся затремтіла й вигукнула: — Слово честі дворянина! Ха-ха-ха! — Сміх її був страшний. — Чудовий день!

— Так, чудовий, — повторив він, — день без прийдешнього.

Останнім довгим поглядом він подивився на це чарівне створіння, якого майже не в силі був зректися, потім випустив руку мадмуазель де Верней. Ні одне з цих гордих сердець не хотіло скоритися. Можливо, маркіз чекав сліз; але очі в дівчини світилися сухим блиском і гордістю. Він рвучко відвернувся, залишаючи Хапай-Короваю його жертву.

— Бог почує мене, маркізе, я благатиму його й вам послати чудовий день без прийдешнього!

Хапай-Коровай, збентежений такою гарною здобиччю, обережно потяг її за собою, поглядаючи на дівчину з іронічною пошаною. Маркіз зітхнув і повернувся до будинку; він був схожий на мерця, якому не закрили очей.

Поява капітана Мерля здалась незрозумілою свідкам цієї трагедії; вони дивилися на нього, здивовано перезираючись. Мерль помітив подив шуанів і, вірний своїй вдачі, мовив із сумною усмішкою:

— Сподіваюся, панове, що ви не відмовите в склянці вина людині, яка вирушає в останній свій похід.

Саме в цю хвилину, коли гостей заспокоїли капітанові слова, кинуті з чисто французькою, любою вандейцям безтурботністю, й увійшов Монторан, блідий, з нерухомим поглядом, від якого всі похололи.

— Ви зараз побачите, — сказав капітан, — як мертвий розвеселить живих.

— О, ви тут, мій дорогий військовий прокуроре! — вигукнув маркіз, ніби прокинувшись від сну.