Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Увійдімо, — відповів Жерар.

Як тільки офіцер подав команду «вільно», солдати швидко поставили рушниці в козла й з'юрмилися перед солом'яною постилкою, — посередині красувалося барильце з сидром. Вони поділилися на групи, й двоє селян почали роздавати їм житній хліб і масло. Маркіз вийшов назустріч офіцерам і запросив їх у дім. Коли Жерар зійшов на ґанок, він оглянув обидва замкових крила, де старі модрини розіслали своє чорне віття, і підкликав до себе Прудконогого й Серцевідця.

— Йдіть обидва в розвідку, понишпоріть гарненько в саду і в цьому живоплоті, зрозуміли? Та виставте вартового перед вашим строєм…

— Чи дозволите, командире, перш ніж іти на полювання, розігріти трохи горлянку? — запитав Серцевідець.

Жерар кивнув головою.

— Ти добре бачиш, Серцевідцю, — сказав Прудконогий, — що командирові не треба було лізти в це осине кубло. Якби на його місці був Юло, він нізащо не завів би нас сюди; ми тут — наче в казані.

— Ти просто дурень, — відповів Серцевідець, — Як же ти, король проноз, не зметикував, що ця халупа — палац тієї гарненької дами, біля якої посвистує наш веселий дрізд,[42] найхоробріший з усіх капітанів, і він одружиться з нею — це ясно, як начищений багнет. Що й казати, така жінка зробить честь усій півбригаді.

— Атож! — відповів Прудконогий. — Ти ще можеш додати, що й сидром нас тут частують знаменитим, та щось він мені не до смаку перед цими бісовими загорожами. В мене весь час перед очима, як Лароз і В'є-Шапо котяться шкереберть у рівчак там, на Пелеріні. Скільки житиму, цього не забуду. В бідолахи Лароза косичка підстрибувала на спині, наче молоток на дверях.

— Друже мій Прудконогий, як на солдата в тебе забагато хвантазії. Тобі складати б пісні в Національному інституті.

— Коли в мене забагато фантазії,— заперечив Прудконогий, — то в тебе її зовсім немає. Багато часу мине, поки ти дослужишся до консула.

Сміх солдатів поклав край суперечці, бо Серцевідець не знайшов пороху у своїй ладівниці, щоб відбити напад.

— Ну, ідеш у дозір? Я піду праворуч, — мовив Прудконогий.

— Гаразд, а я піду ліворуч, — відповів йому товариш. — Але стривай, одну хвилинку! Я вип'ю кухоль сидру — у мене язик приклеївся до горлянки, наче той пластир, яким наш Юло заліплює дірки на своєму пречудовому капелюсі.

Ліва сторона саду, куди Серцевідець не поспішав вирушати в розвідку, на нещастя, лежала на тому небезпечному березі, де Франсіна помітила таємничі постаті. На війні усе — випадок.

Жерар увійшов до вітальні, привітався й пильно оглянув присутніх. Ще більша підозра заворушилася в його душі; він швидко підступив до мадмуазель де Верней і сказав, стишивши голос:

— Гадаю, що вам негайно треба їхати звідси, ми тут у небезпечному місці.

— Невже ви боялися б чогось у моєму домі? — спитала вона, сміючись, — Ви тут у більшій безпеці, ніж у Маєнні.

Жінка завжди певна в своєму коханому. Обидва офіцери заспокоїлися. В цю хвилину товариство перейшло до їдальні, хоч іще не прибула, як виявилося з кількох побіжних фраз, очікувана всіма значна особа. Завдяки тиші, яка завжди панує на початку врочистої трапези, мадмуазель де Верней могла уважніше придивитися до цього збіговиська, дуже цікавого в такій обстановці, й гадки не маючи, що сама певною мірою спричинилася до нього, — як і чимало жінок, звиклих в усьому знаходити розвагу, вона виявляла безтурботність і в найвирішальніші хвилини життя. Раптом її вразило одне спостереження. Обидва республіканські офіцери вигідно вирізнялися серед присутніх своїм статечним виглядом. Довге волосся, стягнуте на скронях і заплетене на потилиці в тугу косу, відкривало на їхніх чолах ті чисті лінії, що надають такої щирості й благородства молодим обличчям. Старі сині мундири з потертими червоними вилогами, все, аж до еполет, що позсувалися на спину в довгих походах, свідчило про брак шинелей у цілій армії, навіть у командирів, усе вирізняло цих двох військових серед людей, до яких вони потрапили.

«О, тут уся нація, свобода! — подумки сказала собі Марі. Потім вона кинула погляд на роялістів, — А там тільки одна людина — король, привілеї!»

Вона мимоволі замилувалася обличчям Мерля: цей життєрадісний солдат утілював образ французького піхотинця, що посвистує під кулями й ніколи не забуде пожартувати з невдахи товариша. Жерар викликав до себе пошану. Поважний і стриманий, він, здавалося, мав душу справжнього республіканця, яких у ті часи була сила-силенна у французькій армії і яким їхня скромна, благородна самовідданість надавала не знаної доти енергії.

«Ось людина, що мені до вподоби, людина з широкими поглядами, — подумала мадмуазель де Верней. — Спираючись на сучасне, пануючи над ним, ці люди руйнують минуле, але заради процвітання майбутнього…»

Ця думка засмутила Марі, бо не стосувалася її коханого, і вона обернулася до нього, щоб зовсім іншим захопленням помститися ненависній віднині Республіці. Вона бачила, що маркіза оточують люди досить сміливі, досить фанатичні й досить упевнені в майбутньому, щоб наважитись напасти на переможну Республіку, сподіваючись відновити мертву монархію, заборонену релігію, повернути вигнаних принців, скасовані привілеї. «Маркіз, — подумала вона, — вартий аж ніяк не менше за тих, інших, бо, схилившись над уламками минулого, він прагне побудувати з нього майбутнє».

Думка її, живлячись образами, блукала між руїнами минулого й руїнами теперішнього. Свідомість голосно говорила їй, що один бореться за окрему людину, другий — за всю країну; але почуття привело її до висновку, до якого можна було прийти й міркуванням, що король — це країна.

Почувши у вітальні чиїсь кроки, маркіз підвівся і пішов назустріч новоприбулому. Це був очікуваний гість; побачивши велике товариство, він здивувався й хотів щось сказати, але Молодець потай від республіканців подав йому знак мовчати й запросив до столу. В міру того як республіканські офіцери придивлялись до присутніх за столом, їх знову охоплювала підозра. Сутана абата Гюдена й чудернацький одяг шуанів насторожили їх; вони подвоїли увагу й помітили дивовижний контраст між манерами гостей і їхніми словами. Якщо одні проголошували надмірний республіканізм, то інші вирізнялися дивною аристократичністю манер. Кілька випадково перехоплених поглядів між маркізом і кимось із його гостей, кілька необережно кинутих двозначних слів і особливо вузькі смужки бороди в декого з присутніх, погано сховані високими краватками, одночасно відкрили обом офіцерам правду. Думку, що набігла їм обом у голову, вони передали один одному поглядом, бо пані дю Га спритно їх розсадила, і їм залишилося тільки перемовлятися очима. Становище вимагало обачності; вони не знали, чи господарі вони в цьому замку, чи їх затягли сюди в пастку; чи була мадмуазель де Верней жертва чи спільниця в цій незбагненній пригоді. Але непередбачені обставини прискорили розв'язку, перш ніж вони зрозуміли всю серйозність становища. Новий гість належав до рум'янолицих товстунів, круглих, як бочка, що ходять, підхиляючись назад, наче витискують повітря навколо себе і гадають, що геть усі дивляться тільки па них. Хоч і високородний дворянин, він уважав життя за розвагу, що повинна давати якнайбільшу втіху. Він схилявся перед самим собою, але все-таки був доброзичливий, чемний і дотепний, як деякі дворяни, котрі, закінчивши виховання при дворі, вертаються до своїх маєтків і навіть у гадці не мають, що, проживши там двадцять років, вони обростають цвіллю. Такі люди з непохитною самовпевненістю нехтують правилами звичайності, сиплють пустими дотепами, дуже спритно обминають усе справді хороше й докладають неймовірних зусиль, щоб самому пошитися в дурні. Орудуючи виделкою з ретельністю завзятого їдця, він надолужив згаяний час і врешті підвів очі від тарілки. Його здивування ще збільшилося, коли він побачив двох республіканських офіцерів, і він запитливо глянув на пані дю Га; замість відповіді вона показала йому на мадмуазель де Верней. Побачивши сирену, чия краса вже майже пригасила в серцях гостей почуття, збуджені пані дю Га, товстун посміхнувся зухвалою глумливою посмішкою, за якою, видно, ховалася якась непристойна історія. Він нахилився до сусіда й пошепки сказав йому кілька слів, і ці слова, залишившись невідомими тільки для офіцерів і Марі, переходили з уст в уста, від одного до іншого і дійшли нарешті до того, кого вони мали смертельно вразити в самісіньке серце. Ватажки вандейців і шуанів з жорстокою цікавістю звернули свої погляди на маркіза де Монторана. Очі пані дю Га світилися зловтіхою, перебігаючи від маркіза до здивованого обличчя мадмуазель де Верней. Офіцери занепокоєно перезиралися, чекаючи кінця цієї дивної сцени. Настала хвилина, коли виделки завмерли в руках, в кімнаті запанувала тиша й усі погляди зосередилися на обличчі Молодця. Від шаленого вибуху люті лице його налилося кров'ю, а за мить стало жовте як віск. Молодий ватажок повернувся до гостя, від якого приповзла ця отруйна гадюка, й похмуро спитав:

— Прокляття! Графе, це правда?

— Присягаюся честю! — відповів граф і поважно схилив голову.

Маркіз опустив очі, а за хвилину знову підвів їх і уп'явся в Марі; дівчина, яка уважно стежила за розмовою, зустріла цей погляд, повний смертельної ненависті.

— Я віддав би своє життя, щоб негайно помститися за себе, — мовив маркіз упівголоса.

Пані дю Га вловила зміст його слів лише з поруху вуст і посміхнулася до молодика, як посміхаються другові, обіцяючи, що його прикрощі ось-ось минуться. Презирство до мадмуазель де Верней, написане на всіх обличчях, перевершило міру обурення двох республіканців. Вони рвучко підвелись.

— Чого ви бажаєте, громадяни? — спитала їх пані дю Га.

[42] Мерль (прізвище капітана) — французькою мовою «дрізд».