Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Замість відповіді маркіз зробив гримаску сумніву.

— І ви її поважаєте?

— Та ви справді надто цікаві!

— Вона — мій ворог, бо вже не може бути моєю суперницею, — сказала сміючись мадмуазель де Верней. — Але я прощаю їй давні її провини, хай і вона простить мені мої. А хто цей вусатий офіцер?

— Дозвольте мені його не називати. Він має намір усунути першого консула — напасти на нього зі зброєю в руках. Чи вдасться це йому, чи ні, ви однаково почуєте його ім'я — він уславиться.

— І ви прибули сюди керувати такими людьми! — з жахом вигукнула вона. — Оце такі захисники короля? А де ж дворяни й вельможі?

— Але ж, — мовив маркіз роздратовано, — вони розкидані по всіх європейських дворах! Як ви гадаєте, хто вербує на службу Бурбонам королів, їхні уряди, їхні армії і кидає їх проти вашої Республіки, що загрожує знищити всі монархії й зруйнувати дощенту громадський порядок?

— Ах! — вигукнула вона з глибоким хвилюванням, — Будьте віднині тим чистим джерелом, звідки я черпатиму ідеї, які ще маю засвоїти… Я ладна піти на це. Але дозвольте мені думати, що ви — єдиний дворянин, який, виконуючи свій обов'язок, вчинив напад на Францію силами самих французів, а не чужоземців. Я жінка й відчуваю, що коли б моя дитина, розгнівавшись, вдарила мене, я могла б їй простити; та коли б вона байдужісінько дивилась, як з мене знущається чужинець, то здалася б мені потворою.

— Ви завжди залишитесь республіканкою, — мовив маркіз в солодкому сп'янінні від цих благородних слів, що стверджували його марнолюбні думки.

— Республіканкою? Ні, я більше не республіканка. Я не поважала б вас, якби ви скорилися першому консулові,— додала вона. — Але я б не хотіла бачити вас на чолі цих людей, що грабують куточок Франції замість боротися проти всієї Республіки. Заради кого ви воюєте? Чого сподіваєтесь від короля, якого ви знов посадите на трон вашими руками? Колись одна жінка вчинила такий подвиг, але врятований нею король допустив, щоб її спалили живцем… Ці люди — помазанці Божі, а торкатися святині небезпечно. Полишіть Богові садити їх на пурпурові престоли, скидати й знову на них садити. Якщо ви зважили, яка відплата вас чекає, ви вдесятеро вище піднеслися в моїх очах; тоді, коли хочете, топчіть мене ногами, я вам це дозволяю, я буду від того щаслива!

— Ви чарівна! Не намагайтеся тільки повчати цих людей, я тоді залишуся без солдатів.

— Ах, якби ви дозволили мені навернути вас до моєї віри, ми поїхали б звідси за тисячу льє!

— Ці люди, яких ви, очевидно, зневажаєте, можливо, загинуть у боротьбі,— сказав маркіз поважним тоном, — їхні провини забудуть. А втім, якщо мої зусилля не будуть марні, хіба лаври перемоги не приховають усього?

— Я бачу, що тут тільки ви один чимось ризикуєте.

— Ні, не тільки я один, — щиро й скромно відповів він, — Ось там ви бачите двох нових ватажків Вандеї. Першого, як ви чули, звуть Великий Жак, це граф де Фонтен, а другий — ла Біллардієр, я вам уже його показував.

— А ви пам'ятаєте Кіберон?[41] Біллардієр грав там надзвичайно дивну роль! — сказала вона, вражена якоюсь згадкою.

— Повірте мені, йому багато чого довелося зазнати. То не мед — служити принцам…

— Я вся тремчу, слухаючи вас! — вигукнула Марі.— Маркізе, — заговорила вона таким тоном, наче замовчувала якусь таємницю, відому їй одній, — часом досить хвилини, щоб розвіяти ілюзію і відкрити секрети, від яких залежить життя і щастя багатьох людей… — Вона зупинилася, немов злякавшись, що сказала надто багато, й, помовчавши, додала: — Я хотіла б знати напевно, чи в цілковитій безпеці тут республіканські солдати?

— Я буду обачний, — сказав маркіз, посмішкою приховуючи своє хвилювання, — але не кажіть мені більше про ваших солдатів, я відповідаю за них честю дворянина.

— Зрештою, — провадила вона, — за яким правом мала б я вами керувати? Хай між нами обома вам завжди належить зверхність. Хіба я не казала вам, що була б у розпачі, коли б владарювала над рабом?

— Пане маркізе, — перериваючи їхню розмову, шанобливо запитав майор Бріго, — сині ще довго тут залишатимуться?

— Вони вирушать негайно, як тільки відпочинуть, — вигукнула Марі.

Маркіз кинув навколо пильний погляд, помітив якесь пожвавлення і відійшов від мадмуазель де Верней; його місце зразу ж зайняла пані дю Га. Підступної усміхненої маски на обличчі цієї жінки не зігнала й гірка посмішка молодого ватажка. Саме в цю мить у Франсіни вихопився приглушений зойк, і Марі з подивом побачила, що вірна її товаришка прожогом кинулася до їдальні; вона здивувалася ще більше, коли, глянувши на пані дю Га, помітила смертельну блідість, що вкрила обличчя її ворога. Бажаючи дізнатися, чим викликана дивна поведінка Франсіни, мадмуазель де Верней підійшла до вікна, за нею поспішила пані дю Га, щоб розвіяти підозру, яку могла збудити в дівчини чиясь необачність. Обидві жінки поглянули на озеро і відійшли від віконної ніші до каміна, Марі — не помітивши нічого, що пояснило б їй втечу Франсіни, пані дю Га — посміхаючись загадково-підступною посмішкою, задоволена, що її накази виконані.

Озеро, біля якого Плазуй-по-Землі з'явився у подвір'ї замку на заклик цієї жінки, з'єднувалось із захисним ровом, що загороджував садки, охоплюючи їх своїми повитими сірою млою закрутами, то широкими, як ставки, то вузькими, немов штучні річечки в парках. Високий урвистий берег, що здіймався над прозорою водою, був за кілька сажнів од вікна.

Франсіна довго вдивлялась у чорні лінії тіней, що їх відкидали на поверхню води верхів'я старих верб, неуважно спостерігаючи, як рівномірно погойдується їхнє гілля від повіву нічного вітерцю. Та раптом їй здалося, що одна тінь на гладіні озера рухається поривчастими, безладними стрибками, наче жива істота. Ця темна пляма, хоч і дуже невиразна, ніби нагадувала людську голову. Франсіна спочатку подумала, що це мерехтить на воді хистке місячне світло, яке падало крізь листя; та невдовзі показалася друга голова, а вдалині з'явилося ще декілька. Надбережні чагарі пригнулись і стрімко випростались, і тоді Франсіна побачила, що весь довгий живопліт ледь помітно ворушиться, звиваючись, наче казкова велетенська індійська змія. Потім у дрокових і тернових кущах замерехтіли, забігали світляні цятки. Напруживши зір, кохана Плазуй-по-Землі наче впізнала першу з чорних постатей, що скрадалися у розворушених прибережних заростях. Обриси постаті були дуже невиразні, проте Франсіна упевнилась, що то був Плазуй-по-Землі, бо серце її гучно забилося. Пересвідчившись зі знайомого його жесту в своїй правоті та поспішаючи дізнатися, чи не криється зрада в такій загадковій навалі, Франсіна кинулася на подвір'я. Опинившись серед зеленого майданчика, вона оглянула по черзі обидва замкових крила й обидва береги, але не помітила ніяких ознак потаємного руху на тому боці, що лежав проти незаселеної частини замку. Вона насторожено прислухалась і почула легесеньке шарудіння, схоже на кроки хижака в лісовій тиші. Дівчина здригнулася, але не розгубилась. Хоч яка молода й недосвідчена була Франсіна, цікавість миттю підказала їй хитру вигадку. Вона помітила в глибині двору карету, швиденько забралася туди й обережно підвела голову, неначе заєць, що дослухається до гомону далекого полювання. Дівчина побачила, як із стайні вийшов Хапай-Коровай у супроводі двох селян; усі троє несли оберемки соломи. Вони розіслали її перед незаселеною частиною будинку вздовж берега, порослого низенькими деревцями, де шуани шастали в цілковитій тиші, що свідчила про готування якоїсь жахливої воєнної хитрості.

— Ти так стелиш солому, наче вони справді тут спатимуть. Годі, Хапай-Короваю, годі,— почула Франсіна хрипкий приглушений голос, який вона зразу пізнала.

— Не спатимуть тут, кажеш? — перепитав Хапай-Коровай і вибухнув дурнуватим сміхом. — А ти не боїшся, що Молодець розгнівається? — додав він так тихо, що Франсіна цих слів не почула.

— Ну й нехай гнівається, — відповів упівголоса Плазуй-по-Землі,— але ми все одно повбиваємо синіх. А оцю карету — додав він трохи згодом, — нам з тобою слід було б затягти до возовні.

Хапай-Коровай потяг карету за дишель, Плазуй-по-Землі підштовхнув її, хапаючись за колесо, і Франсіна незчулася, як опинилась у возовні, де її мало не зачинили.

Хапай-Коровай вийшов допомогти іншим шуанам прикотити барило з сидром, що ним маркіз наказав пригостити солдатів-конвоїрів. Плазуй-по-Землі рушив повз карету до дверей, наміряючись вийти й зачинити возовню; раптом він відчув, що його зупинила чиясь рука, міцно вхопивши за волохату козячу шкуру. Він упізнав лагідні очі, що мали над ним незбагненно могутню владу, і на мить застиг, немов зачарований. Франсіна хутко вистрибнула з карети й мовила задирливим тоном, що так чудово пасує розгніваній жінці:

[41] Кіберон — тут: один з епізодів шуанських війн, висадка дворян-емігрантів на Кіберонському Півострові в Бретані, які підняли повстання проти республіки (1795). Були розгромлені генералом Л. Гошем.