Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Льє, — радісно відповів Мерль, — самі по собі не такі вже довгі, але в цьому краї вони справді нескінченні. Коли ми виберемося на цю гору, ви побачите долину, схожу на ту, яку ми щойно залишили, і зможете розгледіти на обрії вершину Пелеріни. Дай боже, щоб шуанам не спало на думку взяти там реванш! Мабуть, ви самі розумієте, що не надто швидко доберешся, коли весь час доводиться їхати то вгору, то з гори. А з Пелеріни ви побачите ще…

Почувши слово «Пелеріна», емігрант удруге здригнувся, але так легенько, що помітила це лише мадмуазель де Верней.

— А що таке Пелеріна? — жваво спитала дівчина, перебиваючи капітана, заглибленого в топографію Бретані.

— Це висока гора, — відповів Мерль, — що дала своє ім'я Менській долині, куди ми зараз прибудемо, вона відмежовує цю провінцію від Куенонської долини, в кінці якої стоїть Фужер, — перше місто Бретані. В один з останніх днів вандем'єра ми билися на Пелеріні з Молодцем і його розбійниками. Ми вели новобранців, і вони, не бажаючи залишати свого краю, вирішили повбивати нас усіх на кордоні; та Юло, старий вояка, добряче їм всипав…

— То ви, мабуть, бачили Молодця? — спитала мадмуазель де Верней. — Який же він?

Її проникливий, глузливий погляд прикипів до обличчя удаваного віконта де Бована.

— Та, господи, мадмуазель, — відповів Мерль, якого вона весь час перебивала, — громадянин дю Га достоту схожий на нього, і якби він не мав на собі уніформи Політехнічної школи, я пішов би в заклад, що це Молодець.

Мадмуазель де Верней пильно вдивлялася в холодне незворушне обличчя чоловіка, що так зневажив її, але ніщо не виказувало в ньому почуття страху; гірка посмішка дівчини дала йому зрозуміти, що в цю хвилину вона розкрила його таємницю, по-зрадницькому приховану від неї. Схиливши голову набік, щоб одночасно бачити молодого дворянина й Мерля, і з радості роздуваючи ніздрі, вона мовила насмішкувато до республіканця:

— Цей шуанський ватажок, капітане, завдає багато турбот першому консулові. Подейкують, що він смілива людина, але в своїх вчинках частенько буває легковажний, особливо щодо жінок.

— Ми на це й розраховуємо, — відповів капітан, — щоб звести з ним рахунки. Коли б він потрапив нам до рук хоча б на дві години, ми всадили б йому в голову дрібку свинцю. Цей посланець Кобленца[36], якби зустрівся з нами, вчинив би так само і загнав би нас на той світ, отже, par pari…[37]

— О, нам немає чого боятися, — мовив емігрант. — Ваші солдати не дійдуть до Пелеріни, бо надто втомлені, і, якщо ви дасте свою згоду, вони зможуть зробити привал тут недалечко. Моя мати зійде у Вівітьєрі — он дорога, що веде туди. Це зовсім близенько. Наші дами, мабуть, уже мріють про спочинок, їх напевно втомив довгий перегін від Алансона. А що мадмуазель де Верней, — він повернувся з вимушеною чемністю до Марі,— з ласки своєї зробила нашу подорож і безпечною, і приємною, то чи не зволить вона прийняти запрошення на вечерю до моєї матусі? До того ж, капітане, — додав він, звертаючись до Мерля, — часи вже не такі лихі, щоб у нас у Вівітьєрі не знайшлося барильця з сидром для ваших солдатів. Адже Молодець не забрав геть усього, — принаймні так гадає моя матуся…

— Ваша матуся? — глузливо увірвала емігранта мадмуазель де Верней, не відповідаючи на його дивну пропозицію.

— Мій вік сьогодні вже не здається вам вірогідним, мадмуазель? — озвалася пані дю Га. — На жаль, я одружилася дуже молодою і в п'ятнадцять років мала уже сина…

— А ви не помиляєтесь, пані, чи не в тридцять?

Пані дю Га аж побіліла, але мовчки проковтнула цю насмішку. Їй кортіло помститись, та вона змусила себе всміхнутися, бо хотіла за всяку ціну, навіть зазнаючи жорстокого глузування, дізнатись, які почуття хвилюють цю дівчину. Отож вона прикинулася, що не зрозуміла її натяку.

— Якщо вірити чуткам, у шуанів ніколи ще не було жорстокішого ватажка, — мовила вона, звертаючись одночасно до Франсіни і її господині.

— Я не думаю, щоб він був жорстокий, — відповіла мадмуазель де Верней, — але він уміє брехати й здається мені надто легковірним. Вождь партії не повинен бути іграшкою ні в чиїх руках.

— Ви його знаєте? — холодно спитав молодий емігрант.

— Ні, — відказала вона, кинувши на нього презирливий погляд. — Я гадала, що знаю…

— О мадмуазель, це хитра бестія, — втрутився до розмови капітан, похитуючи головою й надаючи промовистим жестом цьому слову особливого значення, яке воно втратило в наш час. — У старовинних родин іноді бувають міцні паростки. Він прибув із країни, де, кажуть, колишні не вельми розкошують, а люди, бачте, немов ті плоди, достигають на соломі. Якщо це спритний хлопчина, то нам довгенько доведеться за ним ганятись. Він спромігся виставити проти наших вільних дружин свої летючі загони й звести нанівець усі зусилля уряду. Коли в роялістів спалюють селище, він підпалює двоє в республіканців. Він діє на величезному просторі, й ми змушені кинути проти нього великі сили і то саме тоді, коли у нас обмаль військ. О, він своє діло знає!

— Він занапащає батьківщину, — мовив голосно Жерар, перебиваючи капітана.

— Ну що ж! — відказав дворянин. — Коли його смерть принесе визволення всій країні, розстріляйте його якнайшвидше.

І він втупив у мадмуазель де Верней пронизливий погляд, зазираючи їй в душу; між ними відбулася одна з тих мовчазних сцен, що їх глибоку драматичність і миттєву затаєну гостроту майже неможливо передати словами. Небезпека надає людині привабливості. Коли йдеться про смерть, найогидніший злочинець завжди викликає трохи співчуття. Отже, хоч мадмуазель де Верней була й певна, що її коханий, який так її зневажив, — грізний проводир шуанів, вона зовсім не прагнула переконатися в цьому, побачивши його страту, її цікавість була звернена в зовсім інший бік. Вона воліла сумніватися або вірити залежно від примх своєї пристрасті й почала гратися з небезпекою. Тріумфуючи, вона лукавим глузливим поглядом показала молодому ватажкові на солдатів, як на загрозу, що нависла над ним; вона бавилася, жорстоко подаючи йому наздогад, що його життя залежить від однісінького її слова, і її губи, здавалося, ладні були вже його вимовити. Наче американський дикун, вона запитувала поглядом кожну рисочку на обличчі прив'язаного до стовпа ворога і, граціозно вимахуючи томагавком, тішилася своєю безкровною помстою — вона карала його як жінка, що й досі кохає.

— Коли б я мала такого сина, як ви, пані,— сказала вона видимо наляканій чужинці, — я одягла б жалобу того дня, як віддала його на ласку небезпечної долі.

Мадмуазель де Верней не дістала відповіді. Разів з двадцять вона повертала голову до офіцерів, а тоді раптово оглядалася на пані дю Га, але так і не помітила між нею і Молодцем жодного таємного знаку, що зрадив би їхні інтимні стосунки — вона їх підозрювала, але не хотіла цьому вірити. Жінкам подобається вагання в боротьбі між життям і смертю, коли вони тримають у своїх руках вирок. Молодий шуанський ватажок спокійнісінько посміхався і з безтурботним виглядом витримував тортури, яким піддавала його мадмуазель де Верней; поза його й вираз обличчя свідчили, що він нехтує всі небезпеки, які йому загрожують, і часом його погляд, здавалося, промовляв: «Ось нагода помститися за ваш уражений гонор, не пропустіть же її! Я буду в розпачі, якщо доведеться зректися презирства до вас!» Користуючись своїм вигідним становищем, мадмуазель де Верней почала зневажливо, з удаваною гордовитістю розглядати шуанського ватажка, — в глибині душі вона була в захваті від його мужності й самовладання. Вона зраділа, дізнавшись, що її коханий має старовинний титул — цей привілей завжди жінкам до вподоби, — і відчувала якусь утіху від того, що, ставши на захист справи, облагородженої нещастям, в боротьбі проти переможної Республіки він напружує всі здібності сильної душі й перед лицем небезпеки виявляє відвагу, таку невідпорно принадну для жіночого серця. Разів із двадцять вона випробувала його, можливо, скоряючись тому інстинктові, що спонукає жінку гратися зі своєю жертвою, як кішка грається з упійманою мишею.

— На підставі якого закону ви засуджуєте шуанів до страти? — запитала вона в Мерля.

— На підставі декрета від чотирнадцятого фруктидора цього року, що оголосив заколотницькі департаменти поза законом і запровадив у них військові суди, — відповів республіканець.

— Чому я завдячую, що мені випала честь привертати до себе ваші погляди? — мовила вона до молодого ватажка шуанів, який пильно на неї дивився.

— Почуттям, які жодний порядний чоловік не спроможеться висловити жінці, хоч би хто вона була, — відповів маркіз де Монторан стиха, нахилившись до неї.— Треба ж було дожити до нашого часу, — додав він голосно, — щоб побачити, як гулящі дівчата виконують обов'язки ката й навіть переважають його в майстерності орудувати сокирою.

Вона пильно глянула на Монторана, в захваті від того, що він насмілився образити її в хвилину, коли вона тримала в своїх руках його життя, і мовила до нього пошепки з ніжно-лукавою посмішкою:

[36] Посланець Кобленца… — Посланець французької контрреволюції, осереддям якої було місто Кобленц у західній Німеччині. Тут, зокрема, формувалася емігрантська армія принца Конде.

[37] Око за око (латин.).