Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— У вас надто вперта голова, катам вона не сподобається, я її збережу.

Вражений маркіз хвилину дивився на цю чудну дівчину, в якій любов перемагала все, навіть найгіркішу зневагу, яка мстилася прощенням за образу, що її жінки ніколи не прощають. Очі його полагідніли, потепліли, на обличчі промайнув вираз смутку. Його пристрасть була вже сильніша, ніж він гадав.

Мадмуазель де Верней, задоволена з цієї малої ознаки бажаного примирення, ніжно глянула на юнака й послала йому усмішку, схожу на поцілунок; потім вона забилася в куточок карети, не наважуючись далі ризикувати щасливою розв'язкою цієї драми, впевнена, що поновила її течію своєю усмішкою. Адже вона була така гарна, так легко вміла долати всі перепони в коханні, так звикла грати геть усім і сміливо йти вперед навмання. Вона так любила в житті несподіванки й бурі!

Невдовзі за наказом маркіза карета звернула з битого шляху і попрямувала до Вівітьєра путівцем, що, затиснений між високими, засадженими яблунями укосами, скидався більше на байрак, ніж на дорогу. Мандрівники перегнали синіх, і конвой поволі простував слідом за ними до старовинного замку — його сіруватий дах то з'являвся, то зникав між деревами край дороги, на якій кілька відсталих солдатів насилу витягали з грузької багнюки обважнілі черевики.

— Оце справжнісінька дорога до раю! — вигукнув Прудконогий.

Завдяки досвідченості візничого мадмуазель де Верней незабаром побачила замок Вівітьєр. Цю будівлю, зведену на вершині скелястого пагорба, оточували два глибокі ставки, й добратися до неї можна було лише через вузьку загату.

Частина півострова позад замку, де розкинулись садки й хатини, була на певній відстані від нього відгороджена глибоким ровом, куди збігала зайва вода з обох ставків, з'єднуючи їх і створюючи в такий спосіб майже неприступний острівець — неоціненний захисток для будь-якого ватажка, де схопити його могли тільки зрадою. Коли заскрипіли поіржавілі завіси брами і мандрівники опинилися під стрілчастим склепінням порталу, напівзруйнованого під час попередньої війни, мадмуазель де Верней визирнула крізь вікно карети. Похмурі кольори картини, що постала перед її очима, майже розігнали заколисливі думки про кохання і звабу. Карета опинилася серед великого, майже чотирикутного двору, замкненого урвистими берегами ставків. Дикі кручі, що обмивалися вкритою зеленими плямами водою, мали за єдину прикрасу безлисті дерева — їхні приземкуваті стовбури й величезні сиві крони, здіймаючись понад очеретом і чагарями, робили їх схожими на чудернацьких почвар. Потворна загорожа неначе ожила й заговорила, коли застрибали, голосно кумкаючи, жаби, сполохані гуркотом карети, і зграї курочок, ляскаючи крильми по воді, злетіли над ставками. Двір, порослий високою прив'ялою травою, терниною, низькорослими деревцями й кущами паразитичних рослин, аж ніяк не навіював думки про лад і пишноту. Замок здавався давно занедбаним. Його покрівлі немов осіли під вагою густої порості. Мури, хоч і складені з міцного сланцю, на який такі багаті тутешні грунти, рясніли шпарами, і плющ чіплявся на них своїми щупальцями. Замок — два крила, з'єднаних під прямим кутом високою вежею, — був обернений фасадом до ставка; трухляві двері й віконниці, що теліпалися на завісах, заіржавіла балюстрада й перекошені віконні рами, здавалося, впадуть на землю від першого подмуху бурі. У цих руїнах, що в непевному місячному світлі видавалися велетенським страховищем, завивав північний вітер. Треба було на власні очі побачити синюваті гранітні брили у поєднанні з чорними й рудуватими сланцями, щоб зрозуміти, наскільки правильний образ викликав у людини вигляд цього порожнього й похмурого кістяка. Каміння, помережане глибокими розколинами, чорні провалля вікон, зубчаста вежа, діряві дахи і справді надавали споруді подоби скелета, а хижі птахи, що з галасом знялися вгору, додали ще одну рису до цієї невиразної схожості. Високі ялини, що росли за будинком, похитували над дахом своїм гіллям, а посаджені для прикраси на ріжках будинку підрізані тисові деревця облямовували його жалобними гірляндами, схожими на торочки похоронного покривала. До того ж форма дверей, неоковирний орнамент, брак єдності архітектурного ансамблю — все показувало, що це один з тих феодальних замків, якими так пишається Бретань, можливо, й не безпідставно, бо вони становлять на цій гаельській землі ніби історію в пам'ятках тих повитих туманом часів, що передували заснуванню монархії. В уяві мадмуазель де Верней слово «замок» завжди викликало певний усталений образ, тому її прикро вразило похмуре видовище, що постало перед її очима. Вона зграбно вистрибнула з карети і з жахом роздивлялась його, міркуючи, як їй діяти далі. Франсіна почула, з якою полегкістю зітхнула пані дю Га, опинившись у повній безпеці від синіх, і дівчина мимоволі скрикнула, коли зачинилася брама й вона побачила себе всередині цієї природної фортеці. Монторан кинувся до мадмуазель де Верней, збагнувши, які думки її непокоять.

— Цей замок, — мовив він з легким смутком у голосі,— зруйнувала війна, так само як ви зруйнували мої надії на щастя.

— Як то? — спитала вона, вкрай здивована.

— Хіба ж ви справді «молода вродлива жінка, шляхетна й розумна?», — спитав він, іронічно повторюючи слова, які так кокетливо вимовила вона під час їхньої розмови на дорозі.

— Хто вам сказав, що це не так?

— Друзі, гідні довіри, що дбають про мою безпеку й оберігають мене від зради.

— Від зради! — вигукнула вона глузливо, — Хіба Алансон і Юло так дуже далеко звідси? У вас погана пам'ять — вада, небезпечна для керівника партії! Та якщо друзі, — додала вона з надзвичайною зухвалістю, — мають таку могутню владу над вашим серцем, ідіть до ваших друзів! Ніщо не зрівняється з радощами дружби. Прощавайте! Ані я, ані солдати Республіки сюди не ввійдемо.

В пориві ураженої гордості й презирства вона метнулася до брами, і весь її вигляд виказував таке благородство й розпач, що всі думки маркіза раптом змінились; так важко було йому відмовитися від своїх бажань, що він знову став необачний і довірливий. Він теж її любив! Обом закоханим не хотілося гніватись одне на одного.

— Додайте хоч одне слово, і я вам повірю, — сказав він благальним тоном.

— Одне слово, — глузливо мовила попа, стиснувши губи. — Слово? Жодного жеста.

— Принаймні посваріть мене, — попросив він, намагаючись узяти Марі за руку, але вона її відсмикнула, — якщо ви все ж таки насмілитесь сердитися на вождя повстанців за те, що він тепер такий недовірливий і похмурий, як був недавно веселий і довірливий.

Марі глянула на нього без гніву, і він провадив далі:

— Ви знаєте мою таємницю, а я вашої не знаю.

Алебастрове чоло дівчини немов захмарилось. Вона кинула на нього докірливий погляд і відповіла:

— Мою таємницю? Ніколи в світі!

В закоханих кожне слово, кожний погляд сповнені особливої промовистості, але мадмуазель де Верней не виявила нічого такого, щоб Монторан, попри всю свою проникливість, зміг розгадати її слова, хоч глибоке хвилювання, яке забриніло в голосі дівчини, розпалило його цікавість.

— Ви вдаєтесь до дивного способу розвіювати підозру, — сказав він.

— А вона у вас іще лишилася? — спитала мадмуазель де Верней, змірявши його очима з голови до ніг, немов кажучи: «А які права ви маєте на мене?»

— Мадмуазель, — мовив він покірно, але твердо, — ваша влада над республіканським військом, конвой, що вас супроводить…

— О, ви мені вчасно нагадали! Скажіть, мій конвой і я сама, — одне слово, ваші захисники, — спитала вона іронічно, — ми тут у безпеці?

— Так, даю вам слово честі дворянина! Хоч би хто ви були, вам і вашим людям немає чого боятися в моєму домі.

В цій клятві звучало таке щире благородство, що мадмуазель де Верней твердо повірила: республіканцям не загрожує ніяка небезпека. Вона хотіла була щось відповісти, але стрималась — до них наближалася пані дю Га. Ця жінка підслухала або вгадала частину розмови між закоханими й дуже стривожилася, побачивши, що між ними вже немає ніякої ворожнечі. Угледівши її, маркіз запропонував свою руку мадмуазель де Верней і пішов з нею до будинку, немов хотів уникнути нав'язливого товариства.

«Я їм заважаю», — подумала пані дю Га й зупинилася. Вона бачила, як закохані поволі попрямували до ґанку й, ставши трохи оддалік, продовжили розмову. «Так, так, я їм заважаю, — сказала вона сама до себе. — Але невдовзі ця погань більше не заважатиме мені. Клянуся Богом, ставок стане її могилою. Хіба ж я не додержу твого «слова дворянина»? Хіба ж вона не буде під водою в цілковитій безпеці?»

Вона пильно дивилася на спокійне плесо ставка, що лежав праворуч від замку, коли раптом почула шарудіння в колючих прибережних кущах і при місячному світлі побачила обличчя Плазуй-по-Землі, який визирнув із-за вузлуватого стовбура старої верби. Треба було добре знати шуана, щоб розгледіти його серед скупчення дерев із обламаним гіллям, з яким так природно зливалась його постать. Пані дю Га сторожко озирнулася довкола і побачила, що візничий веде коней до стайні, яка містилася в крилі замку, оберненому чільною стороною до берега, де ховався Плазуй-по-Землі, а Франсіна прямує до двох закоханих, що в цей час забули про все на світі. Тоді пані дю Га наблизилася до берега, приклавши пальця до уст, вимагаючи цілковитої тиші, а потім шуан скоріше вгадав, ніж почув, такі слова: