Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ви майже вгадали, — мовив він, — я справді емігрант, засуджений до страти, моє ім'я — віконт де Бован. Любов до вітчизни привела мене у Францію, до мого брата. Я сподіваюся, що завдяки впливові пані де Богарне[35], нинішньої дружини першого консула мене викреслять із списків засуджених; та коли я зазнаю невдачі, то хочу померти на рідній землі, борючись поруч Монторана, мого друга. Я їду зараз потай до Бретані, із паспортом на чуже ім'я; хочу дізнатись, чи залишилися ще в мене якісь маєтки.

Поки молодий аристократ говорив, мадмуазель де Верней допитливо й гостро вдивлялася в його обличчя. Вона намагалась узяти під сумнів правдивість його слів, але довірливість, навіть легковірність, перемогли, й обличчя її поволі проясніло.

— Пане, ви кажете мені правду? — вигукнула вона.

— Чистісіньку правду, — підтвердив молодик, як видно, не вважаючи за потрібне бути чесним у стосунках із жінками.

Мадмуазель де Верней глибоко зітхнула, як людина, що повертається до життя.

— Ох! — вихопилось у неї.— Я така рада!

— Виходить, ви дуже ненавидите мого бідолашного Монторана?

— Ні,— відповіла вона, — ви мене не зрозумієте. Я не хотіла б, щоб вам загрожувала небезпека, від якої я намагатимусь його врятувати, бо ж він ваш друг.

— Хто вам сказав, що Монторанові загрожує небезпека?

— Ах, пане, якби я й не їхала оце з Парижа, де тільки й розмов, що про його появу, то ми, я гадаю, вже досить почули про це від командира в Алансоні.

— Тоді я вас запитаю, яким чином ви змогли б врятувати його від небезпеки?

— А що, коли я не схочу відповідати? — мовила вона тим зневажливим тоном, яким жінки так спритно вміють маскувати свої почуття. — За яким правом ви домагаєтесь узнати мої таємниці?

— За правом людини, що вас кохає.

— Так скоро? — сказала вона. — Ні, ви не кохаєте мене, пане, я для вас лише об'єкт скороминущого захоплення, от і все. Хіба ж я не розгадала вас одразу? Чи могла б жінка, якій не зовсім чуже добре товариство і яка знає сучасні звичаї, чи могла б вона помилитися, спостерігаючи вихованця Політехнічної школи, що вживає вишукані вирази й так невдало, як ви це робите, ховає аристократичні манери під маскою республіканця? На вашому волоссі залишки пудри, від вас віє високим дворянством, і це відразу повинна відчути жінка з вищого кола. Мені було страшно за вас, — мій наглядач, лукавий, наче жінка, міг вас викрити, і я його відрядила якнайшвидше. Справжній офіцер-республіканець, що закінчив Політехнічну школу, не покладав би надії на легкий успіх, упадаючи коло мене, і не вважав би мене за гарненьку інтриганку. Дозвольте мені, пане Бован, викласти перед вами мою легковажну жіночу думку з цього приводу. Вам, напевно, через молодість невідомо, що з усіх осіб жіночої статі найважче завоювати ту, цінність якої виражається в цифрах і якій набридли розваги. Такі жінки, як я чула, поступаються лише перед величезною спокусою, скоряються тільки своїм примхам; і претензія їм подобатись — з боку будь-якого чоловіка страшенна зарозумілість. Але облишмо жінок цієї категорії, до якої ви люб'язно зарахували мене, бо ж усі вони завжди бувають гарні; ви повинні збагнути, що молода жінка, шляхетна, вродлива, розумна (а ви визнаєте за мною ці переваги?), не продається, і здобути її можна тільки одним способом: покохати її. Зрозумійте мене! Якщо вона покохає й схоче вчинити якесь безумство, то воно повинне бути виправдане чимось справді величним. Даруйте мені цей надмір логіки — в осіб моєї статі він трапляється рідко; але заради вашої честі і… заради моєї честі,— вона ледь уклонилась, — я не хотіла б, щоб ви були занадто самовпевнені і гадали, ніби мадмуазель де Верней, ангела чи диявола, дівчину чи жінку, можна піймати на гачок банальних люб'язностей.

— Мадмуазель, — мовив удаваний віконт, намагаючись приховати свій надзвичайний подив і відразу перетворившись знову на людину з вищого товариства, — благаю вас повірити, що я готовий уважати вас за вельми шляхетну особу, сповнену високих почуттів і поривань, або… за милу дівчину — полишаю це на ваш вибір!

— Я не прошу в вас так багато, пане, — мовила вона, усміхаючись, — Залишіть мені моє інкогніто. А втім, моя маска тримається міцніше, ніж ваша, і я не скидатиму її, щоб дізнатись, наскільки щирі ті люди, які освідчуються мені в коханні… Отож остерігайтеся поводитись зі мною занадто легковажно. Послухайте, пане, — мовила вона, стиснувши його руку. — Якби ви могли довести, що справді мене кохаєте, ніяка сила в світі не розлучила б нас. Так, я хотіла б поєднати свою долю з життям видатної людини, взяти участь у її широких честолюбних намірах, високих задумах. Благородні серця не бувають зрадливі, бо сильним натурам властива вірність, і я завжди була б коханою, завжди була б щаслива. Та хіба я не ладна щохвилини стати сходинкою, якою зійшов би вище той, кому я віддала свою любов, заради нього пожертвувати собою, усе витерпіти заради нього й любити його довіку, навіть коли б він розлюбив мене… Я ніколи нікому не наважувалася звірити прагнення мого серця, тих пристрасних поривань екзальтованої натури, що буяють у мені повсякчас, але вам я можу дещо сказати, бо тільки-но ви опинитесь у безпечному місці, ми розлучимось.

— Розлучимось? Ніколи! — вигукнув він, наелектризований словами, в яких бриніла сила цієї душі, що, здавалося, боролась проти якоїсь неосяжної думки.

— А ви вільний? — запитала вона, кинувши на нього презирливий погляд, під яким він знітився.

— Чи я вільний? Так, якщо не зважати на смертний вирок.

Тоді вона промовила голосом, повним гіркоти;

— Коли б усе це не було тільки сном, яке прекрасне могло б бути ваше життя!.. Та хоч я й наговорила багато нерозважливих слів, не будемо чинити нерозважливо. Коли я думаю, яким ви повинні бути, щоб оцінити мене справедливо, я сумніваюсь у всьому.

— А я не буду сумніватися ні в чому, якщо ви захочете мені належ…

— Годі! — вигукнула вона, почувши ці пройняті справжньою пристрастю слова. — Вільне повітря таки справді нам не йде на користь, повернімося до наших охоронців.

Карета невдовзі догнала обох мандрівників, вони посідали на свої місця й проїхали кілька льє, не промовивши ні слова. Обоє мали багату поживу для роздумів, але очі їхні вже не боялися зустрічатись. Вони, здавалося, з однаковою цікавістю стежили одне за одним, приховуючи важливу таємницю, але обоє знали, що їх пориває одне до одного почуття, яке після їхньої розмови переросло у пристрасть, бо кожне побачило в співрозмовника риси, котрі поглиблювали в їхніх очах ту насолоду, що їм обіцяли їхня боротьба чи спілка. Можливо, кожне з них, зазнавши повного пригод життя, дійшло до того особливого морального стану, коли людина, чи то від утоми, чи кидаючи виклик долі, відмовляється від серйозних роздумів і віддається на волю випадку, продовжуючи розпочату справу саме тому, що справа ця безнадійна й вона хоче побачити неминучу її розв'язку. Адже моральна природа людини, як і природа фізична, має свої вири й безодні, і сильні натури залюбки в них поринають, ризикуючи власним життям, як гравець, що залюбки ставить на карту весь свій статок. Молодий аристократ і мадмуазель де Верней немов зробили для себе це відкриття — воно виникло в обох унаслідок недавньої розмови й стало за величезний поштовх до зближення, бо за симпатією почуттів іде симпатія душ. І все ж таки, що дужче вони відчували фатальний взаємний потяг, то пильніше вивчали одне одного — можливо, для того, щоб підсвідомим розрахунком збільшити свої майбутні втіхи. Молодик, усе ще дивуючись глибині думок цієї химерної дівчини, раптом запитав себе, як могло в ній поєднатися стільки знань із такою свіжістю і молодістю. І тоді він відкрив у Марі прагнення здаватися доброчесною; в тій надмірній цнотливості, якої вона намагалася надати всім своїм позам і жестам, він помітив щось роблене, став дорікати собі за своє захоплення і вже волів уважати цю незнайому жінку лише за спритну комедіантку. І він мав рацію. Як усі дівчата з вищого кола, мадмуазель де Верней набирала тим скромнішого вигляду, чим палкіше буяли в ній почуття; цілком природно вона одягала маску невинності, під якою жінки так добре вміють ховати свої бурхливі бажання. Всі жінки хотіли б зустріти пристрасть незайманими, і коли не завжди так буває, то саме їхнє прикидання є почесною даниною любові. Ці міркування швидко перебігли в голові молодого аристократа і потішили його. Бо ж взаємне вивчення ще більше розпалювало почуття в закоханих, і наш герой досяг невдовзі тієї фази пристрасті, коли чоловік у вадах своєї милої вбачає підстави ще більше її любити.

Мадмуазель де Верней залишалася в задумі довше, ніж молодий емігрант. Можливо, палка уява перенесла її ще далі в майбутнє. Молодик скорився почуттю, що його, напевне, зазнавав уже безліч разів; а дівчина бачила перед собою ціле життя і тішилась, малюючи його прекрасним, сповненим щастя й високих, благородних почуттів. Поринувши в солодкі мрії, однаково сп'яніла від химер і від дійсності, від майбутнього і від теперішнього, Марі намагалася відступити назад, щоб зміцнити свою владу над цим юним серцем, діючи, як усі жінки, за велінням інстинкту. Наважившись віддатися коханню всім своїм єством, вона бажала йти на поступки поволі; їй хотілося б мати силу виправити свої вчинки, слова й погляди в минулому, щоб зробити їх відповідними гідності жінки, яку кохають. Іноді, коли вона згадувала недавню розмову й свою войовничу зухвалість, в очах її з'являвся страх. Але, вдивляючись у сповнене внутрішньої сили обличчя молодого аристократа, вона казала собі, що така дужа людина повинна бути й великодушна, й пишалася тим, що їй судилася щасливіша доля, ніж багатьом жінкам, бо вона знайшла в своєму коханому людину мужньої, твердої вдачі: приречений до страти, він, важачи головою, самохіть повернувся на батьківщину боротися проти Республіки. Думка, що вона може неподільно володіти такою душею, невдовзі надала всьому нового забарвлення. Лише п'ять годин тому вона намагалася грою свого обличчя й голосу розпалити молодого аристократа, а тепер один її погляд міг збурити всю його душу, — різниця така сама, як між природою мертвою і природою живою. Дзвінкий сміх і кокетлива веселість приховали могутню пристрасть, що постала усміхнена, немов лихо. В тому душевному настрої, в якому перебувала мадмуазель де Верней, зовнішнє життя здавалося їй якоюсь фантасмагорією. Карета минала села, долини, гори, і жодної картини не залишалося в її пам'яті. Прибули до Маєнни, охорона змінилася; Мерль щось казав Марі, вона щось відповідала. Проїхали через усе місто, й карета знов покотила шляхом, але вулиці, будинки, краєвиди, люди й обличчя пролітали, мов розпливчасті обриси вві сні. Настала ніч. Марі їхала фужерським шляхом, під діамантовим небом, огорнута ніжним світлом, не помічаючи, що небо змінило свій вигляд, забувши, що таке Маєнна й Фужер і куди вона їде. Вона не припускала й думки, що їй невдовзі доведеться покинути того, кого вона собі обрала і за чию обраницю вважала себе. Любов — єдина пристрасть, що не зважає ні на минуле, ні на майбутнє. Коли іноді слова Марі зраджували її думку і в неї вихоплювалися фрази, майже позбавлені змісту, вони звучали в серці її коханого як обіцянка любові. На очах двох безмовних свідків цієї новозродженої пристрасті вона росла зі страхітливою швидкістю. Франсіна знала Марі так само добре, як пані дю Га — молодика, і з досвіду минулого вони мовчки чекали жахливої розв'язки. Справді, вони невдовзі побачили кінець цієї драми, що її мадмуазель де Верней з таким смутком, можливо, сама цього не усвідомлюючи, назвала трагедією.

Четверо подорожніх, від'їхавши близько одного льє від Маєнни, почули, як за ними щосили женеться вершник; наздогнавши карету, він нахилився до мадмуазель де Верней, і вона впізнала Корантена. Цей лиховісний чоловік дозволив собі подати їй якийсь змовницький знак, після чого блискавично зник; в його жесті було стільки фамільярно-зухвалого, принизливого для неї, що мадмуазель де Верней уся похолола. Молодий емігрант був неприємно вражений, і це не уникло пильного ока його удаваної матері. Але Марі ледь доторкнулась до нього і немов прихистилася своїм поглядом у його серці, наче єдиному для неї притулку на цілому світі. І чоло молодика проясніло; йому було любе хвилювання від мимовільного дотику коханої, що розкрив глибину її почуття. Незбагненний страх прогнав усе кокетство, і на мить любов постала без серпанку. Вони замовкли, наче хотіли продовжити солодку хвилину. На лихо, разом із ними була пані дю Га; вона бачила все і, мов той скнара, що відраховує гостям шматки на бенкеті, відміряла годину їхнього життя. Впиваючись своїм щастям, закохані й не помітили, що дорога вже стелиться в глибині Ернейської долини — першої з трьох річкових долин, де відбулися події, які стали за вступ до нашої розповіді. Але Франсіна помітила в темряві й показала своїм супутникам на химерні постаті, що, наче тіні, рухалися поміж деревами в заростях, які обступили поля. Коли карета наблизилася до цих примар, гримнув залп, і кулі, пролетівши зі свистом над головами подорожніх, довели їм, що привиддя було дійсністю. Конвой попав у засідку.

Під тим обстрілом капітан Мерль дуже пошкодував, що пристав на хибну думку мадмуазель де Верней, упевненої в безпеці швидкої нічної подорожі, і взяв із собою тільки шістдесят солдатів. За командою Жерара він зразу ж поділив маленький загін на дві колони, щоб захищати обидва боки дороги; потім офіцери побігли через поле, заросле дроком і терниною, наміряючись відбити напад, не довідавшись про чисельність ворога. Сині з відчайдушною відвагою кинулися в кущі праворуч і ліворуч від дороги й відповіли на атаку шуанів дружним вогнем по дрокових заростях, звідки пролунали рушничні постріли.

Мадмуазель де Верней, тільки-но почалася стрілянина, вистрибнула з карети й відбігла якнайдалі від місця сутички, але, засоромившись свого переляку й скоряючись бажанню піднестися в очах коханої людини, вона зупинилася і примусила себе спокійно спостерігати бій.

Емігрант підійшов до неї, узяв її за руку й притулив до свого серця.

— Мені стало страшно, — мовила вона, усміхаючись, — але тепер…

[35] Пані де Богарне — Жозефіна де Богарне (1763–1814), перша дружина Наполеона у 1796–1809 рр., першого консула під час дії роману.