Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В цю хвилину її покоївка злякано вигукнула:

— Марі, бережіться!

Франсіна метнулася з карети, але її зупинила чиясь дужа рука. Відчувши вагу цієї величезної руки, вона голосно скрикнула, обернулась і замовкла, впізнавши Плазуй-по-Землі.

— Отже, тільки завдяки вашому страху, — сказав емігрант мадмуазель де Верней, — розкрилася наймиліша моєму серцю таємниця. Спасибі Франсіні, я знаю тепер, що вас звати чарівним ім'ям Марі. До Марії звертався я завжди в гіркі години, віднині я проказуватиму це ім'я і в хвилини радості, і я неминуче чинитиму блюзнірство, сполучаючи релігію і любов. А втім, хіба це злочин — молитися й кохати заразом?

Вони міцно потиснули одне одному руки й мовчки глянули в очі, бо від надміру почуттів не могли їх висловити.

— Кому-кому, а вам тут нічого не загрожує,— брутально мовив до Франсіни Плазуй-по-Землі з таким лихим докором у хрипкому голосі і так підкреслюючи кожне слово, що щиросерда селяночка аж остовпіла.

Вперше бідолашна дівчина помітила люту жорстокість в погляді Плазуй-по-Землі. Місячне світло, здавалось, єдине пасувало до цього обличчя. З ковпаком в одній руці і важким карабіном у другій цей приземкуватий, наче гном, бретонський дикун, осяяний блідим промінням, що надавало всім обрисам фантастичного вигляду, здавався істотою скоріше казкового, ніж реального світу. В його несподіваній появі, в його докорі була якась раптовість примари. Він круто повернувся до пані дю Га й швидко перекинувся з нею кількома словами; Франсіна, що вже трохи призабула нижньобретонську говірку, нічого не зрозуміла з їхньої розмови. Пані дю Га, видно, давала шуанові якісь накази. Коротка нарада закінчилася владним жестом жінки, яким вона показала шуанові на двох закоханих. Перш ніж скоритися їй, Плазуй-по-Землі кинув останній погляд на Франсіну, в його очах блиснув немовби жаль; здавалося, він хоче до неї заговорити. Але бретонка знала, що її коханий змушений мовчати. Зашкарубла обвітрена шкіра на чолі шуана взялася зморшками, брови грізно насупились. Може, він повстав проти другого наказу вбити мадмуаузаль де Верней? Його скривлене обличчя, напевне, здалося пані дю Га бридким, але Франсіна побачила в тих блискучих очах майже ніжність і збагнула, що змогла б підкорити цього дикуна своїй жіночій волі, і в неї з'явилася надія, що вона колись пануватиме над цією грубою душею, поступившись у ній місцем тільки Богові.

Ніжну розмову Марі перервала пані дю Га: вона підбігла й, голосно вигукуючи, ніби дівчині загрожувала небезпека, потягла її кудись убік; насправді ж пані дю Га хотіла дати можливість вільно поговорити з емігрантом одному з вершників — вона впізнала в ньому члена роялістського комітету з Алансона.

— Стережіться дівки, яку ви зустріли в заїзді «Три маври».

Проказавши пошепки на вухо молодикові ці слова, шевальє де Валуа повернув невеличку бретонську конячку й зник у дрокових заростях, звідки він тільки-но з'явився.

У цей час розкочувався гуркіт пострілів, проте супротивники не зав'язували рукопашного бою.

— А може, командире, це тільки удавана атака? Просто хочуть викрасти наших подорожніх і взяти за них викуп? — запитав Серцевідець.

— Хай йому біс! Ти ніби в око вліпив! — вигукнув Жерар і кинувся на дорогу.

В цю хвилину вогонь шуанів стих: єдиною метою сутички було повідомлення шевальє де Валуа їхньому ватажкові. Мерль, побачивши, як вороги кинулися крізь кущі живоплоту врозтіч, вирішив не розпочинати марного й небезпечного бою.

Жерар коротко наказав солдатам вишикуватися на дорозі, й загін рушив уперед, не зазнавши ніяких втрат. Капітанові випала тепер нагода запропонувати свою руку мадмуазель де Верней, щоб допомогти їй сісти в карету, бо молодий аристократ стояв, наче вражений громом. Здивована парижанка сіла в карету, відмовившись від послуг республіканця; вона повернула голову до свого коханого, що й досі стояв непорушно, і її вразила раптова зміна в його вигляді, спричинена таємничими словами вершника. Нарешті молодий емігрант поволі попрямував до карети; вся його постать виявляла почуття глибокої відрази.

— Чи ж я не казала вам? — зашепотіла йому на вухо пані дю Га, підводячи його до дверцят. — Ми тепер у руках цієї падлюки, що разом з вашими ворогами продала вашу голову. Та коли вона з дурного розуму закохалася в вас, замість робити своє діло, то не поводьтеся ж і ви по-дитячому, вдавайте, що й собі закохалися в неї, поки не дістанемось до Вівітьєра… А там — раз і по всьому! «Та чи не закохався він уже в неї насправді?» — подумала вона, дивлячись на емігранта, що сидів заціпенілий, наче вві сні.

Карета котилася по піщаній дорозі, колеса глухо шурхотіли. Мадмуазель де Верней озирнулась довкола, і їй здалося, що все раптом змінилося. В її кохання вже закралася смерть. Можливо, різниця була тільки у відтінках, але в очах закоханої жінки вони такі самі виразні, як і яскраві кольори. Бліда, засмучена Франсіна, коли мадмуазель де Верней звертала на неї очі, не могла стримати сліз, бо дівчина зрозуміла з погляду Плазуй-по-Землі, якому вона наказала оберігати мадмуазель де Верней, що доля її господині уже не в його руках. Пані дю Га невдало приховувала під фальшивою усмішкою зловтіху жіночої помсти, і раптова зміна в її ставленні до мадмуазель де Верней, запобіглива облесність в голосі, в обличчі, в усьому поводженні не могли не викликати побоювань у проникливої людини. Мадмуазель де Верней злякано здригнулася й запитала себе: «Чому я здригнулася? Адже це його мати». І раптом подумала: «Чи ж справді вона його мати?» — і затремтіла всім тілом. Перед нею відкрилася безодня, і глибину її показав погляд, який вона кинула на незнайомого.

«Ця жінка кохає його! — подумала Марі.— Але чому вона стала така люб'язна зі мною? Адже недавно вона була вельми холодна! Невже я загину? А може, вона боїться мене?»

Тим часом молодий аристократ то бліднув, то червонів і, намагаючись зберігати спокій, сидів, опустивши очі, щоб приховати дивні почуття, що кипіли в ньому. Суворий вираз спотворив йому витончений рисунок уст, лице пожовкло від неспокійних думок. Мадмуазель де Верней не могла збагнути, чи є в його люті хоч краплина любові. Дорога заглибилась у ліс, і темрява не дозволяла учасникам мовчазної драми запитувати одне одного очима. Гомін вітру, шелест густого листя, розмірена хода конвою надавали цій сцені урочистості, що прискорювала биття сердець. Мадмуазель де Верней здогадувалася про причину раптової зміни: згадка про Корантена спалахнула, мов блискавка, і її справжня доля враз постала перед нею.

Вперше за цілий день вона серйозно замислилася над своїм становищем. Досі, всією істотою поринувши в щастя кохати, вона не думала ні про себе, ні про майбутнє. Не в силі далі нести тягар страшної туги, вона шукала й чекала з лагідним терпінням любові хоч одного погляду юнака; її очі так палко благали, її блідість, її тремтіння були так проникливо красномовні, що він завагався, але від цього її падіння стало ще очевидніше.

— Ви нездужаєте, мадмуазель? — запитав він.

Його голос, уже не такий ніжний, саме запитання, погляд, жест — все переконало бідолашну дівчину, що події цього дня — тільки міраж душі, що він розвіявся, наче гнані вітром легенькі, розпливчасті хмаринки.

— Чи я нездужаю? — мовила вона, силувано засміявшись. — Я тільки-но хотіла це саме запитати вас.

— А я думала, що ви розумієте одне одного, — сказала пані дю Га з робленою доброзичливістю.

Дворянин і мадмуазель де Верней нічого не відповіли. Дівчина була подвійно уражена: з досадою побачила вона безсилля своєї всевладної краси. Вона знала, що будь-якої хвилини може взнати причину того, що сталося, але не виявляла цікавості,— можливо, вперше жінка відступила перед таємницею. Життя людське, на жаль, багате на такі випадки, коли наша думка, чи то через глибокі міркування, чи внаслідок якоїсь катастрофи не має за що вхопитися, втрачає грунт, вихідну точку, і тоді рветься її зв'язок і з минулим, і з майбутнім. У такому стані була й мадмуазель де Верней. Вона застигла в куточку карети, похилившись, наче вирване з корінням деревце. Мовчки страждаючи, не дивлячись ні на кого, вона так глибоко поринула у своє горе і вперто залишалася в тому незнаному світі, де знаходять собі притулок усі нещасливі, аж нічого не бачила довкруг себе. Зграя круків пролетіла, крякаючи, над каретою, але Марі не звернула на них уваги, хоч у неї, як у всіх сильних натур, зберігся в серці куточок для забобонів. Подорожні їхали деякий час мовчки.

«Уже чужі,— думала мадмуазель де Верней. — Однак ніхто навколо мене нічого не говорив. А може, Корантен? Але він у цьому не зацікавлений. Хто ж міг мене звинуватити? Тільки-но я зазнала кохання — і вже мене покинули. Я сію любов, а пожинаю зневагу. Така мені вже судилась доля: завжди бачити щастя й завжди його втрачати!»

Дівчина відчула в своєму серці незнане збентеження, бо щиро покохала вперше в житті. Просто вона не настільки виявила свої почуття, щоб не знайти сили опертися своєму горю в гордості, природній у молодої вродливої жінки. Таємницю свого кохання, таємницю, що її зберігають і на тортурах, вона ще нікому не розкрила. Марі випросталася, соромлячись виказати мовчазним стражданням глибину своєї пристрасті, вона весело струснула головою і показала всім усміхнене обличчя — скоріше усміхнену маску. Змусивши голос звучати спокійно, щоб не зрадити свого хвилювання, вона звернулася до капітана Мерля, що весь час тримався поблизу карети:

— Де ми зараз?

— За три з половиною льє від Фужера, мадмуазель, — відповів той.

— Отже, ми незабаром туди прибудемо? — знову спитала вона, заохочуючи його до розмови і тим самим виявляючи увагу молодому капітанові.