Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та як же це? — запитав молодик. — Адже вільне повітря нам шкодить?

— О, воно змінилось, — поважно відповіла вона й швидко йшла все далі, поринувши в якісь бурхливі думи.

— Ви мовчите, — сказав моряк, і серце його сповнилося солодкою надією близького щастя.

— О, трагедія почалась надто швидко, — уривчасто мовила вона.

— Про яку трагедію ви говорите? — спитав він.

Вона зупинилася і зміряла його поглядом, в якому світилися страх і цікавість, але одразу приховала свої почуття під маскою непроникного спокою, показавши цим, що і в неї чималий, як на її вік, життєвий досвід.

— Хто ви? — спитала вона й додала: — Але ж я знаю це, знаю! Коли я побачила вас уперше, в мене виникла підозра, що ви ватажок роялістів, на прізвисько Молодець. Правду казав нам єпископ Отенський, що завжди треба вірити лихим передчуттям.

— А навіщо вам знатися з цим чоловіком?

— А навіщо йому критися від мене, якщо я врятувала йому життя? — Вона силувано засміялась. — Я розумно вчинила, перешкодивши вам мені освідчитись. Так знайте, пане, я вас ненавиджу. Я республіканка, а ви рояліст, і я виказала б вас, якби не дала вам слова, якби не врятувала вас один раз, якби не…

Вона зупинилась. Ця раптова зміна, ця бурхлива внутрішня боротьба, якої вона вже й не думала приховувати, занепокоїли молодого моряка; він намагався зрозуміти її, але марно.

— Розлучімось зараз же, — сказала вона. — Так треба. Прощайте.

Вона хутко повернулася, ступила кілька кроків і знову підійшла до нього.

— Ні! Мені дуже, дуже потрібно знати, хто ви, — заговорила вона. — Не крийтеся від мене, скажіть мені правду. Хто ви такий? Бо ж ви не вихованець Політехнічної школи, і вам не сімнадцять років…

— Я моряк, ладний назавжди покинути океан і супроводжувати вас повсюди, куди ваша уява захоче мене повести. Якщо я маю щастя бути для вас загадкою, — я постараюся не розчаровувати вас. Навіщо змішувати важливі інтереси реального життя з життям серця? Адже ми почали вже так добре розуміти одне одного.

— Наші душі могли б знайти спільну мову, — сказала вона поважно. — Але, пане, я не маю права домагатися вашої довіри, і ви так само ніколи не дізнаєтеся, чим ви мені зобов'язані: я нічого вам про те не скажу.

Кілька кроків вони пройшли, не промовивши ні слова.

— Чому вас так цікавить моє життя? — озвався незнайомець.

— Пане, благаю вас, скажіть мені ваше ім'я або ж мовчіть. Ви — дитина, — додала вона, здвигнувши плечима, — мені вас шкода.

Чарівна мандрівниця так наполегливо прагнула дізнатися його таємницю, що удаваний моряк завагався — обачність боролася в ньому з пристрастю. Досада жаданої жінки має могутню принаду, її покірливість і її гнів усевладні, вони змушують бриніти стільки струн чоловічого серця, проникають у нього й підкоряють. Чи не було це новим кокетством мадмуазель де Верней?

Незважаючи на свою пристрасть, молодий моряк знайшов у собі силу не звіритись жінці, що так уперто намагалася вирвати в нього таємницю, від якої залежало його життя або смерть.

— Чому, — сказав він, беручи Марі за руку, а вона цього й не помітила, — чому моя відвертість розвіяла чари цього дня, що обіцяв нам так багато?

Мадмуазель де Верней мовчала; видно було, що вона страждає.

— Чим я міг засмутити вас? — спитав він. — І як я можу вас розрадити?

— Скажіть мені ваше ім'я.

Тепер замовк він, і так вони йшли далі.

Раптом мадмуазель де Верней зупинилася, наче в неї визріло важливе рішення.

— Маркізе де Монторан, — почала вона з гідністю, хоч і не могла приховати свого хвилювання, від якого її обличчя нервово посіпувалось, — чого б це мені не коштувало, я рада зробити вам послугу. Тут ми розлучимося. Конвой і карета потрібні для вашої безпеки, і ви не повинні від них відмовлятись. Не бійтеся республіканців: бачте, всі ці солдати — люди честі; я дам розпорядження майорові Жерару, і він виконає їх неухильно. Я зможу дійти до Алансона пішки з моєю служницею, нас супроводитимуть кілька солдатів. Слухайте мене уважно, бо йдеться про вашу голову. Якщо ви зустрінете, перш ніж опинитесь у безпечному місці, того відворотного чепуруна, якого ви бачили в готелі, — тікайте, бо він вас негайно видасть. А я… — вона хвилинку помовчала. — Я знову гордо порину в нікчемність нашого життя, — мовила вона стиха, стримуючи сльози. — Прощавайте, пане. Бажаю вам щастя. Прощавайте.

І вона подала знак капітанові Мерлю, що вибрався вже на вершину пагорба. Молодик не сподівався такого кінця.

— Зачекайте! — вигукнув він із добре вдаваним розпачем.

Дивна примха дівчини, заради якої він ладен був цієї хвилини накласти головою, так його вразила, що він удався до ницих хитрощів, щоб приховати своє ім'я й водночас задовольнити цікавість мадмуазель де Верней.