Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ех, матері його ковінька! А ланцюжок добрячий! — казав Хапай-Коровай, риючись у кишені, пришитій під козячою шкурою. Він простяг Плазуй-по-Землі маленьку конусову тавлинку з бичачого рогу, куди бретонці насипають дрібний тютюн, — вони самі труть його в довгі зимові вечори.

Шуан наставив жменю, піднявши великого пальця, як це роблять інваліди, відміряючи собі понюх тютюну, і сильно труснув тавлинку, з якої Хапай-Коровай уже відкрутив гострий ковпачок. Дрібненький пилок поволі сипався із маленької дірочки на кінчику цієї бретонської табакерки.

Плазуй-по-Землі сім чи вісім разів мовчки проробив цю процедуру, немов тютюновий пил мав силу змінити напрям його думок. Раптом він безнадійно махнув рукою, кинув табакерку Хапай-Короваєві й намацав у соломі схованого там карабіна.

— Сім або вісім понюшок підряд! Це вже занадто, — пробурмотів скупенький Хапай-Коровай.

— Рушаймо! — вигукнув Плазуй-по-Землі хрипким голосом. — Маємо справу.

Щось із тридцятеро шуанів — вони дрімали під яслами і в соломі, — підвели голови, побачили над собою Плазуй-по-Землі, і за хвилину вся зграя вибігла через двері, що виходили в садок, звідки можна було вибратися в поле.

Коли Франсіна вийшла зі стайні, перед ґанком стояла поштова карета. Мадмуазель де Верней і двоє її супутників уже сиділи там. Бретонка здригнулася, побачивши в глибині карети поруч своєї господині жінку, яка тільки що наказала її вбити. Підозрілий молодик умостився навпроти Марі, і, тільки-но Франсіна пробралася на своє місце, важкий ридван рушив, і коні побігли клусом.

Сонце розігнало сірі осінні хмари і якимсь молодим, святковим сяйвом звеселило сумні поля. Такі випадкові переміни на небі закохані частенько вважають за щасливу прикмету. Франсіну дивувала мовчанка, що зразу запанувала в кареті. Мадмуазель де Верней знову прибрала холодного вигляду й сиділа, опустивши очі, ледь схиливши голову й сховавши руки під плащем. Коли вона й підводила очі, то лише для того, щоб глянути на краєвиди, що, немов кружляючи, швидко пробігали за вікном карети. Певна, що нею милуються, вона наче не бажала цього. Але вдавана її байдужість свідчила скоріше про кокетство, ніж про щирість. Зворушлива чистота, що надає такої гармонії різноманітним виразам обличчя, в яких розкривається слабка жіноча душа, здавалося, не могла прикрасити своїми чарами це створіння, чия вразливість прирікала його на любовні бурі.

Сповнений приємних відчувань, які звичайно охоплюють людину на початку любовної пригоди, незнайомець іще не дошукувався причини суперечностей між кокетуванням і екзальтованістю цієї дивної дівчини. Хіба ж її роблена простодушність не дозволяла йому милуватися досхочу личком, однаково принадним і в хвилину спокою, і в хвилину збудження? Ми ніколи не засуджуємо джерела нашої втіхи.

Їдучи в кареті, гарній жінці нелегко уникнути поглядів своїх супутників — їхні очі раз у раз зупиняються на ній, немов шукаючи розваги в нудній подорожі. Отож щасливий з можливості задовольняти жадобу нової пристрасті і з того, що дівчина не ухиляється від його поглядів і не ображається на їхню настирливість, молодий офіцер втішався, вивчаючи чисті, чарівні риси її обличчя. Воно було для нього наче картина. Інколи мінливе світло відтінювало рожеву прозорість ніздрів і дві тонкі лінії, що з'єднували ніс із верхньою губою; іноді бліде сонячне проміння підкреслювало всі відтінки шкіри: перламутровий під очима й навколо уст, рожевий на щоках, матово-білий на скронях і на шиї. Він милувався грою світла й тіні від чорних кучерів, що облямовували чоло, надаючи обличчю якоїсь швидкоплинної чарівності — адже в жінки все таке мінливе. Її краса сьогодні частенько вже не та, що була вчора, можливо, на щастя для неї. Удаваний моряк, перебуваючи ще в тому віці, коли чоловік знаходить насолоду в дрібничках, таких важливих у коханні, спостерігав, сп'янілий від щастя, як тріпочуть її повіки, як від дихання спокусливо здіймаються під корсажем груди. Іноді, послухавшись примхливої думки, він стежив, як зі зміною виразу її очей відповідно міняється ледь вловима гримаска губів. Кожний жест, кожний порух відкривали йому душу цієї дівчини, нову рису її вдачі. Коли від якоїсь думки жвавішали рухливі риси її обличчя, коли раптом на щоках спалахував рум'янець або все лице світилося усмішкою, він відчував невимовну насолоду, намагаючись розгадати таємницю цієї загадкової жінки. Все в ній було пасткою для душі, пасткою для почуттів. Одне слово, мовчанка, аж ніяк не ставши на заваді взаєморозумінню сердець, ще більше єднала думки. Зустрівшись кілька разів очима з поглядом молодого моряка, Марі відчула, що мовчати далі небезпечно, і тоді вона звернулась до пані дю Га з незначними питаннями, щоб зав'язати розмову, але не змогла обминути в ній її сина.

— Пані,— мовила вона, — як це ви наважились віддати свого сина у флот? Адже цим ви прирекли себе на повсякчасні турботи.

— Така доля всіх жінок, мадмуазель, всіх матерів, хочу я сказати — завжди тремтіти за життя тих, хто їм найдорожчий.

— Ваш син дуже схожий на вас.

— Ви так гадаєте, мадмуазель?

Це невинне визнання її віку, проголошеного самою пані дю Га, викликало посмішку молодика й новий напад досади в його названої матері. Ненависть цієї жінки зростала з кожним палким поглядом, що його кидав її син на Марі. І мовчанка, й розмова однаково розпалювали в ній несамовиту лють, приховану найлюб'язнішим поводженням.

— Ви помиляєтесь, мадмуазель, — мовив молодик. — Моряки не більше ризикують життям, ніж інші військові. А жінкам не слід ненавидіти флот: хіба ми, моряки, не маємо величезної переваги перед наземними військами — адже ми зберігаємо вірність своїм коханим!

— О, вимушену вірність, — вигукнула сміючись мадмуазель де Верней.

— Але все ж таки вірність, — озвалась пані дю Га доволі похмуро.

Розмова пожвавішала, зійшовши на теми, цікаві тільки трьом нашим подорожнім; бо в подібних обставинах розумні люди надають навіть банальним фразам нового змісту. Але зовні легковажна розмова, де кожний із чужих між собою людей намагався якомога більше дізнатися про іншого, приховувала справжні бажання, наміри й пристрасті, що хвилювали співрозмовників. Проникливість та дотепність Марі, яка весь час була насторожі, упевнили пані дю Га, що тільки наклеп і зрада здобудуть їй перемогу над суперницею, небезпечною як своїм розумом, так і красою. Подорожні наздогнали конвой, і карета поїхала повільніше. Побачивши, що попереду шлях здіймається довгим узвозом, молодий моряк запропонував мадмуазель де Верней пройтися пішки. Привітна ґречність, гарні манери молодика схилили парижанку до згоди, й це йому полестило.

— А ви, пані, не приєднаєтесь до нас? — звернулася дівчина до пані дю Га, — Не хочете також прогулятись?

— Ото кокетка, — буркнула пані, виходячи з карети.

Марі й молодик пішли поруч, але не під руку. Моряк, охоплений палкими бажаннями, прагнув подолати стриманість, яку їм протиставляли, бо вважав її за нещиру. Він сподівався домогтися свого жартівливою розмовою і вдався до чисто французької люб'язності, дотепів, іноді легковажних, іноді серйозних або глузливих, але завжди лицарських, що відзначали видатних представників вигнаної аристократії. Однак лукава парижанка так дотепно висміяла молодого республіканця, так зневажливо дорікнула йому за фривольність, віддаючи перевагу високим, благородним думкам, які мимоволі прозирали в його словах, що він легко знайшов спосіб їй сподобатись. Тоді характер їхньої розмови змінився: молодик справдив надії, які викликало його виразне обличчя. Та раз у раз він наражався на нові труднощі, намагаючись збагнути вдачу красуні, він закохувався в неї все дужче й змушений був відмовитись від будь-яких суджень про цю дівчину, бо вона спростовувала їх жартома. Спершу він був знаджений її красою, тепер його вабила до таємничої дівочої душі цікавість, яку Марі подобалося збуджувати. Непомітно їхня розмова набула інтимності, дуже далекої від того байдужого тону, що його мадмуазель де Верней марно силкувалась їй надати. Пані дю Га йшла слідом за парою закоханих, та вони непомітно для себе пішли швидше й невдовзі віддалилися від неї на якусь сотню кроків. Ці два чарівні створіння простували піщаною дорогою, щасливі, по-дитячому радіючи з того, що легке шарудіння їхніх кроків зливається в один звук, що на них падає те саме проміння, здавалося, весняного сонця, що вони разом вдихають осінні пахощі зів'ялого листя, яке приносив вітерець, немовби навіваючи світлий смуток юного кохання. Хоч обоє вони вважали своє короткочасне зближення за звичайну пригоду, проте небо, краєвид, прекрасна пора року надавали їхнім почуттям поважності, подоби справжньої пристрасті. Спершу вони захоплювалися чудовою дниною, потім заговорили про їхню дивну зустріч, про те, що невдовзі розірветься таке приємне знайомство, про легкість, з якою в дорозі виливаєш душу перед тими, кого більше ніколи не побачиш. Скориставшися з цього останнього зауваження, що здалось йому прихованим дозволом на ніжну відвертість, молодик, як людина, звична до таких ситуацій, ризикнув зробити туманні признання.

— Чи помітили ви, мадмуазель, — сказав він, — як далеко в нашу жахливу добу людські почуття ухиляються від звичного шляху? Усе навколо нас вражає якоюсь незбагненною раптовістю. В наш час ми любимо й ненавидимо з першого погляду. Люди з'єднуються на все життя або розлучаються так само швидко, як тоді, коли йдуть на смерть. Вони поспішають в усьому, як і сама нація в своїх чварах. Серед небезпек обійми повинні бути палкіші, ніж у звичайній течії життя. В Парижі тепер кожен, немов на полі бою, зрозумів, як багато може означати потиск руки.

— Люди відчувають потребу в житті квапливому й насиченому подіями, — відповіла вона, — бо в них залишилося мало часу жити. — Й, кинувши на свого молодого співрозмовника погляд, що наче показував йому швидкий кінець їхньої спільної подорожі, вона лукаво додала: — Для молодого випускника школи у вас завеликий життєвий досвід.

— Що ви думаєте про мене? — запитав він, трохи помовчавши. — Скажіть мені вашу думку відверто.

— Ви хочете, звичайно, здобути собі в такий спосіб право говорити про мене?.. — відказала вона, сміючись.

— Ви не відповідаєте мені,— промовив він після короткої паузи. — Стережіться, мовчання часто витлумачують як відповідь.

— Хіба ж я не розгадала всього, що ви хотіли б мені сказати? Боже милий, ви вже й так сказали надто багато…

— О, якщо ми зрозуміли одне одного, — відповів він, сміючись, — то я дістав більше, ніж сподівався.

Вона усміхалась так мило, наче погоджувалася на змагання в люб'язності, у яке кожний чоловік охоче вступає з жінкою. І тоді вони напівжартома-напівсерйозно стали запевняти одне одного, що ніколи між ними не може бути стосунків інших, ніж у цю хвилину. Молодик може палати безнадійною пристрастю, а Марі може сміятися з нього. Коли ж вони звели між собою цю уявну перепону, то обом неначе закортіло скористатися з небезпечної свободи, яку вони собі дозволили.