Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В цю мить на вулиці забряжчала зброя і загупотіли кроки кількох солдатів. Юло підійшов до вікна, вираз цілковитого вдоволення на його обличчі змусив мадмуазель де Верней здригнутися. Цей знак прихильності підбадьорив молодого моряка, його лице стало холодним і гордовитим. Порившись у кишені, він витяг елегантного гаманця і простяг командирові документи; Юло почав поволі їх читати, порівнюючи зазначені в паспорті особисті прикмети з обличчям підозрілого подорожнього. Під час цього іспиту знову пролунав совиний крик, але цього разу в ньому неважко було розрізнити звуки й інтонації людського голосу. Командир з глузливим виглядом повернув документи молодикові.

— Все це добре, чудово, — мовив він, — але все ж таки ходімо зі мною до округи. Не подобається мені ця музика.

— Навіщо ви ведете його до округи? — схвильовано спитала мадмуазель де Верней.

— Дівчинко, — сказав командир, і обличчя його скривилося в звичайній гримасі,— це вас не обходить.

Роздратована тоном і словами старого вояки, а найбільше приниженням, завданим їй перед чоловіком, якому вона подобалась, мадмуазель де Верней підвелася, одразу скинувши маску наївної скромності; вона вся зашарілася, очі заблищали.

— Скажіть, документи цієї людини задовольняють усі вимоги закону? — спитала вона лагідно, але тремтячим голосом.

— Формально — так, — відповів насмішкувато Юло.

— Гаразд! Так от, я хочу, щоб ви формально дали йому спокій, — мовила вона. — Ви боїтеся, щоб він не втік? Але ви будете його конвоювати, як і мене, до Маєнни; він поїде в поштовій кареті разом зі своєю матір'ю. Не заперечуйте, я так хочу. Ну що? — додала вона, помітивши, що Юло дозволив собі скривитися. — Ви все ще вважаєте його за підозрілого?

— Так, за дуже непевного.

— Що ви хочете з ним зробити?

— Нічогісінько, тільки трохи охолодити свинцем голову цьому шелихвосту, — відповів глузливо командир.

— Ви жартуєте, полковнику? — вигукнула мадмуазель де Верней.

— Ходімо, друзяко, — кивнувши головою морякові, сказав Юло. — Та швидше!

Почувши зухвалу мову Юло, мадмуазель де Верней раптом заспокоїлася і посміхнулась.

— Ані кроку! — сказала вона молодикові, немов захищаючи його повним гідності жестом.

— Яка ж гарна! — шепнув моряк на вухо матері, і та насупила брови.

Досада й безліч бурхливих, але придушених почуттів надали в цю мить нової краси обличчю парижанки. Франсіна, пані дю Га, її син підвелися. Мадмуазель де Верней швидко стала між ними й командиром, що зневажливо посміхався, й швидко розстебнула дві петельки на своєму спенсері. Діючи в тому засліпленні, що охоплює жінок, коли вражене їхнє самолюбство, а заразом нетерпеливлячись показати свою владу, як дитина, що прагне випробувати нову іграшку, вона вихопила з-за корсажа і простягла командирові розпечатаного листа.

— Читайте, — мовила вона, ущипливо посміхаючись.

Вона повернулася до моряка і в сп'янінні від перемоги послала йому лукавий і закоханий погляд. В обох збуджені обличчя проясніли й розчервонілися від радості, а в душі знялася хвиля суперечливих почуттів. Пані дю Га відразу збагнула, що великодушність мадмуазель де Верней викликана скоріше любов'ю, ніж милосердям, і вона не помилилась. Вродлива мандрівниця спаленіла й скромно опустила очі, вгадавши, що промовляв цей жіночий погляд. Та за мить вона гордо підвела голову перед грізним обвинуваченням і з викликом глянула на всіх. Приголомшений командир повернув їй підписаного міністрами листа, де наказувалося всім представникам влади коритися в усьому цій загадковій особі. Потім він витяг із піхов свою шпагу, зламав її на коліні й шпурнув уламки на підлогу.

— Мадмуазель, ви напевно добре знаєте, як ви маєте чинити, але в республіканця є свої переконання і своя гордість, — сказав Юло. — Я не можу служити там, де командують красуні. Цього ж вечора перший консул одержить мого рапорта про відставку, а вам хай скоряються інші, не Юло. Я зупиняюсь там, де перестаю розуміти, особливо коли я повинен розуміти.

На хвилину запала тиша; її перервала молода парижанка. Вона підійшла до командира, простягла йому руку й мовила:

— Полковнику, хоч ви й запустили бороду, можете мене поцілувати. Ви справжній чоловік.

— І я пишаюся цим, мадмуазель, — відповів він, дещо незграбно цілуючи руку цієї дивної дівчини. — А ти, голубе, — додав він, погрожуючи пальцем молодикові,— ти легко відбувся!

— Командире, — відповів той, сміючись, — час уже припинити жарти, і якщо ти хочеш, я піду з тобою до округи.

— І підеш туди разом зі своїм свистуном-невидимкою, Плазуй-по-Землі!..

— Плазуй-по-Землі? А хто це такий? — запитав моряк із щирим подивом.

— Хіба ж за вікном не свистіли щойно?

— Ну то й що? — відказав молодик. — Скажи мені, що спільного між мною й цим свистом? Я подумав, що це сповіщають про свій прихід солдати, яких ти, певне, викликав для того, щоб заарештувати мене.

— Ти справді так подумав?

— Господи! Звичайно! Але випий же свою склянку бордо, воно чудове.