Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Щирий подив моряка, надзвичайна невимушеність поводження, молоде обличчя, що його робило таким юним старанно завите біляве волосся, збивали командира з пантелику й викликали безліч підозрінь. Помітивши, що пані дю Га ніби намагається розгадати таємницю поглядів, які її син кидає на мадмуазель де Верней, він раптом спитав її:

— Скільки вам років, громадянко?

— Ой леле! Закони нашої Республіки робляться такі жорстокі, пане офіцер! Мені вже тридцять вісім.

— Хай мене розстріляють, коли я цьому вірю. Плазуй-по-Землі тут, це він свистів, ви переодягнені шуани. Побий мене грім! Я накажу оточити заїзд і все обшукати…

В цю мить надворі почувся уриваний посвист, подібний до того, що вони чули раніше; командир замовк і кинувся до дверей — на щастя присутніх, бо не помітив, як зблідла пані дю Га, почувши його погрозу. Юло побачив, що то свистить візничий, запрягаючи коней в карету, й відкинув свою підозру — настільки неймовірним здалося йому, щоб шуани опинились у центрі Алансона; він повернувся зніяковілий.

— Я йому вибачаю, але прийде час, і він дорого заплатить за хвилину, яку він змусив нас тут пережити, — суворо сказала пані дю Га на вухо синові в ту мить, коли Юло знову входив до кімнати.

Збентежене обличчя мужнього офіцера виказувало боротьбу, що точилася в його серці між суворим обов'язком і природженою добрістю. Вигляд у нього був і досі похмурий, — можливо, він відчував, що припустився помилки. Та все-таки він узяв склянку бордо й сказав:

— Пробач мені, товаришу, але твоя школа посилає до армії таких молодих офіцерів…

— А в розбійників є, певно, ще молодші? — сміючись, докинув удаваний моряк.

— За кого ж ви вважали мого сина? — спитала пані дю Га.

— За Молодця, ватажка шуанів і вандейців, посланого лондонським урядом. Насправді його звати маркіз де Монторан.

Командир знову пильно глянув на своїх підозрілих співрозмовників, які перезирнулись між собою з тим особливим виразом, що його набирають обличчя пихатих невігласів, — його влучно передав би такий діалог: «Ти розумієш, в чому річ?» — «Ні. А ти?» — «Нічогісінько не розумію». — «Що ж він там базікає?» — «Він марить». — Потім образливий, глузливий сміх дурнів, що вважають себе переможцями.

Тільки одна Франсіна, що до найневловніших відтінків вивчила юне обличчя своєї господині, помітила, як вона змінилася на виду і неначе закам'яніла, почувши ім'я роялістського ватажка. Зовсім спантеличений, Юло підібрав з підлоги уламки шпаги й глянув на мадмуазель де Верней — її нестримний запал зворушив його.

— Щодо вас, мадмуазель, — мовив він, — я не зрікаюся своїх слів, і завтра уламки моєї шпаги будуть у Бонапарта, коли тільки…

— Ах, яке мені діло до Бонапарта, до вашої Республіки, до шуанів, короля і Молодця! — вигукнула вона, невдало маскуючи гарячковість поганого тону.

Чи то від якоїсь невідомої примхи, чи пристрасті на обличчі її грали яскраві кольори, й було видно, що для цієї дівчини весь світ нічого не вартий з тієї хвилини, коли її погляд у ньому привабило одне-єдине створіння. Та раптом до неї знову повернувся вимушений спокій — вона відчула, наче натхненний актор, скеровані на неї звідусіль погляди. Командир рвучко підвівся й вийшов. Схвильована й стривожена, мадмуазель де Верней вибігла услід за ним, зупинила його в коридорі й спитала урочисто:

— Ви справді мали вагомі підстави підозрювати, що цей моряк — Молодець?

— Побий мене грім, мадмуазель! Той пішак, що вас супроводить верхи, прийшов до мене попередити, що подорожніх і поштаря вбили шуани. Це я вже знав, але я не знав прізвищ цих подорожніх — виявляється, їх звали дю Га Сен-Сір!

— О, якщо сюди вплутався Корантен, то мене вже ніщо не дивує! — вигукнула вона з огидою.

Командир пішов, не наважившись глянути на мадмуазель де Верней — небезпечна її краса вже бентежила його серце.

«Якби я залишився на дві хвилини довше, то зробив би дурницю: знов узяв би свою шпагу й погодився б її охороняти», — сказав він сам до себе, спускаючися сходами.

Помітивши, що молодий моряк не відриває погляду від дверей, якими тільки-но вийшла мадмуазель де Верней, пані дю Га зашепотіла йому на вухо:

— Завжди те саме! Ви загинете не інакше, як через жінку! Якась лялька змусила вас геть усе забути. Навіщо ви дозволили, щоб вона снідала з нами? І яка це мадмуазель де Верней, коли вона погоджується снідати з незнайомими людьми, коли її охороняють сині і вона їх обеззброює, тицьнувши їм листа, захованого на грудях, мов любовна цидулка? Це одна з тих паскуд, за допомогою яких Фуше хоче вас захопити, а листа, що вона показувала, дали їй для того, щоб сині допомагали цій дівці плести проти вас інтриги.

— Пані, великодушність цієї дівчини спростовує ваші здогади, — мовив він таким їдким тоном, що вколов її в самісіньке серце й змусив збліднути. — Не забувайте, будь ласка, що нас зв'язують тільки інтереси короля. Ви бачили Шарета[34] біля своїх ніг, хіба після того світ не спорожнів для вас? Хіба ви живете тепер не заради того, щоб за нього помститися?

Дама стояла в задумі, наче людина, що бачить з берега, як тонуть у морі всі її скарби, і від цього ще палкіше жадає повернути собі втрачені багатства. Увійшла мадмуазель де Верней; моряк обмінявся з нею усмішкою й ніжно-глузливим поглядом. Хоч яким непевним здавалось їм майбутнє, хоч яке скороминуще було їхнє єднання, — тим більше тішили їх пророцтва надії. Цей швидкий погляд перехопило проникливе око пані дю Га, і вона його зрозуміла: чоло її ледь спохмурніло, а обличчя не могло цілком приховати ревнивих думок. Франсіна спостерігала цю жінку: вона бачила, як заблищали її очі, зашарілися щоки, і дівчині здалося, ніби пекельна лють — відбиток жахливої внутрішньої бурі — спалахнула на її обличчі. Але цей вираз промайнув швидше за блискавицю, за смертельну мить, і пані дю Га знов прибрала свого звичайного життєрадісного вигляду, такого самовпевненого, що Франсіна подумала: все це їй привиділося. Одначе, збагнувши вдачу цієї жінки, принаймні таку саму невгамовну, як і в мадмуазель де Верней, вона здригнулася, уявивши собі можливе жахливе зіткнення двох подібних натур; вона аж стрепенулася, побачивши, що мадмуазель де Верней підійшла до молодого офіцера й, кинувши на нього палкий, сп'янілий погляд, узяла за обидві руки й кокетливо-лукавим жестом повернула його лицем до світла.

— А тепер признайтесь мені,— мовила вона, намагаючись прочитати правду в його очах, — ви не громадянин дю Га Сен-Сір.

— Та що ви, мадмуазель!

— Але ж громадянина дю Га і його матір було позавчора вбито.

— Я дуже сумую з цього приводу, — відказав він, усміхаючись. — Та хоч би там що, а я вам надзвичайно зобов'язаний. Я назавжди збережу почуття глибокої подяки до вас і хотів би мати можливість вам її засвідчити.

— Я гадала, що врятувала емігранта, але ви мені більше до вподоби як республіканець.

[34] Шарет де ла Контрі Франсуа — дворянин, який очолив 1793 р. заколотників у нижній Вандеї. Страчений 1796 р. за злочини проти Республіки.