Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Можливо, це справді мадмуазель де Верней? — прошепотіла вона на вухо синові.

— А конвой? — відповів їй молодик: досада зробила його розважливим. — Вона в полоні чи під захистом, друг чи ворог уряду?

Пані дю Га кліпнула очима, немов на знак того, що вона обов'язково з'ясує цю таємницю. Однак зникнення Корантена, здавалося, зменшило недовіру моряка, його обличчя втратило суворий вираз, і він кидав на мадмуазель де Верней погляди, в яких палала непогамовна любов до жінок, а не полум'я шанобливої пристрасті, що зароджується в серці. Від цього дівчина стала обачніша й з усіма люб'язними словами зверталася тільки до пані дю Га. Молодий моряк сердився нишком і з гіркої досади спробував теж удати байдужого. Мадмуазель де Верней ніби не помічала його витівок і трималася просто, без сором'язливості, й стримано, без манірності. Отож ця зустріч двох людей, не призначених, як здавалося, до близького знайомства, не збудила в них великої симпатії. За столом запанувала навіть, як то частенько буває, певна ніяковість — вона зіпсувала ту втіху від спільної трапези, якої сподівались за хвилину перед тим мадмуазель де Верней і молодий моряк. Але жінки виявляють у товаристві такий бездоганний такт, дотримуючись найменших правил пристойності, так проникливо розуміють потаємні зв'язки і палке прагнення хвилювань, що в подібних випадках завжди вміють зламати лід. Обидві прекрасні гості, немовби їм набігла та сама думка, раптом почали невинно кепкувати із свого єдиного кавалера, змагаючись у жартах і дбайливій увазі; така єдність думок давала їм волю. Погляд або слово, що, вихопившись у хвилину збентеження, набувають глибокого змісту, тепер ставали незначними. Отож за півгодини обидві жінки, потай відчуваючи себе ворогами, здавалися найщирішими в світі приятельками. Молодий моряк піймав себе на тому, що сердиться на мадмуазель де Верней за її невимушені дотепи так само, як і за її стриманість. Йому було страшенно прикро, і він, насилу стримуючи глухий гнів, шкодував, що вони снідають разом.

— Пані, — звернулась мадмуазель де Верней до його матері,— ваш син завжди такий сумний, як оце зараз?

— Я запитую себе, мадмуазель, — відповів він, — чого варте щастя, яке відразу зникає. Таємниця мого смутку в гостроті моєї насолоди.

— Ах, які мадригали! — мовила вона, сміючись. — Але вони більше пасують придворному, ніж вихованцеві Політехнічної школи.

— Мій син лише висловив цілком природну думку, — сказала пані дю Га: в неї були свої підстави приручити незнайому.

— Гляньте ж веселіше, — сказала мадмуазель де Верней, всміхаючись молодикові.— Який же ви буваєте, коли плачете, якщо вас так засмучує те, що ви зволили назвати щастям?

Ця усмішка і задирливий погляд, скинувши маску наївності з її обличчя, повернули молодикові надію. Але, скоряючись своїй природі, що завжди надихає жінок робити надто багато або надто мало, мадмуазель де Верней то наче прагнула заволодіти цим юнаком і кидала на нього погляд, повний щедрих обіцянок кохання, то у відповідь на його галантні люб'язності обливала його холодом суворої цнотливості: звичайний спосіб, яким жінки приховують свої справжні почуття. Лише в одну-єдину мить, коли обоє гадали, що другий опустив очі, вони прочитали в очах справжні думки одне одного, але зразу ж пригасили полум'я цього погляду, що осяяло й схвилювало їхні серця. Збентежені тим, що сказали так багато єдиним поглядом, вони не наважувались більше дивитись одне на одного. Мадмуазель де Верней, намагаючись розвіяти молодикові надії, трималася з холодною ввічливістю і, здавалося, навіть нетерпляче дожидала кінця сніданку.

— Мадмуазель, ви, певне, дуже страждали у в'язниці? — спитала її пані дю Га.

— На жаль, так, пані, і мені здається, що я й досі там.

— А ваш конвой, мадмуазель, захищає вас чи стежить за вами? Республіка цінує вас чи підозрює?

Мадмуазель де Верней інстинктивно відчула, як мало доброзичливості викликає вона в пані дю Га, й розгубилась від цього запитання.

— Пані,— відповіла вона, — я сама не знаю, які в мене тепер стосунки з Республікою.

— Може, ви змушуєте її тремтіти? — мовив моряк ледь іронічно.

— До таємниць мадмуазель де Верней слід ставитися з пошаною, — зауважила пані дю Га.

— О пані, таємниці молодої дівчини, що знала в житті самі тільки нещастя, не вельми цікаві.

— А перший консул має, здається, чудові наміри, — провадила пані дю Га далі розмову, у якій сподівалась вивідати те, що їй хотілося взнати. — Кажуть, він збирається припинити чинність закону проти емігрантів.

— Це правда, пані,— відповіла мадмуазель де Верней, можливо, надто палко. — Але навіщо тоді ми піднімаємо Вандею і Бретань? Навіщо розпалюємо пожежу у Франції?

Ці відважні слова, в яких учувався наче докір самій собі, змусили моряка здригнутися. Він надзвичайно уважно подивився на мадмуазель де Верней, але не зміг прочитати на її обличчі ані ненависті, ані любові. Не змінилися в цю хвилину навіть ніжні його барви, що свідчили про чутливість тонкої шкіри. Це дивне створіння, до якого його вже поривали бурхливі бажання, збудило в ньому раптом непереборну цікавість.

— Пані,— заговорила після паузи мадмуазель де Верней, — ви їдете до Маєнни?

— Так, мадмуазель, — відповів молодик, запитливо глянувши на неї.

— А знаєте, пані,— мовила мадмуазель де Верней, — оскільки ваш син служить Республіці…— вона вимовила ці слова байдужим тоном, але кинула на двох своїх співрозмовників один із тих потайних поглядів, що властиві тільки жінкам і дипломатам, — то ви повинні стерегтися шуанів, — закінчила вона. — Вам не слід нехтувати охороною. Ми з вами майже стали попутниками, тож їдьмо разом до Маєнни.

Мати й син завагались і ніби радилися між собою поглядами.

— Я не знаю, мадмуазель, — відповів молодик, — чи буде розважливо признатися вам, що дуже пильні справи вимагають нашої присутності цієї ночі в околицях Фужера й що ми не знаємо, як дістатися туди. Жінки звичайно такі великодушні, що мені було б соромно не довіряти вам. І все ж таки, — додав він, — перш ніж віддати себе в ваші руки, ми повинні принаймні знати, чи ми вийдемо з них цілі й здорові. Хто ви? Володарка чи рабиня свого республіканського конвою? Пробачте морякові за відвертість, але в вашому становищі я бачу багато неприродного…

— Ми живемо в такий час, пане, коли все, що відбувається навколо нас, неприродне. Повірте мені, ви без вагань можете прийняти мою пропозицію. А головне, — додала вона, підкреслюючи ці слова, — не бійтеся ніякої зради: пропозицію щиро зробила вам людина, далека від політичних пристрастей.

— В такій подорожі ми не уникнемо небезпеки, — мовив він і лукавим поглядом надав тонкого змісту цій банальній відповіді.

— Чого ж ви боїтеся? — спитала вона з глузливою посмішкою. — Я не бачу ніякої небезпеки… ні для кого.

«Невже це каже та сама жінка, що поглядом, здавалося, поділяла мої бажання? — запитував себе молодий моряк. — А який тон! Вона хоче затягти мене в пастку».

В цю мить, мов зловісне попередження, пролунав дзвінкий, пронизливий крик сови, і то зовсім поруч, ніби вона сиділа на вершечку димаря.