Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ви помиляєтесь, пані, — лагідним тоном озвався до неї Корантен, підкреслюючи слово «пані». — Є дві мадмуазель де Верней, у вельможних родинах звичайно буває кілька паростей.

Незнайома, здивована такою безцеремонністю, аж відступила трохи назад, щоб краще розгледіти свого несподіваного співрозмовника. Вона втупила в нього свої жваві чорні очі, сповнені властивої жінкам глибокої проникливості, і, здавалось, намагалася розгадати, що саме спонукало його стверджувати існування другої мадмуазель де Верней. Водночас Корантен нишком вивчав зовнішність дами; він рішуче відмовив їй у втіхах материнства, лишивши тільки радощі кохання, і люб'язно заперечив щастя бути матір'ю двадцятирічного сина. Все в цій жінці викликало його захоплення: сліпучо-біла шкіра, дуги ще густих брів, довгі, майже не поріділі вії і пишне волосся, що, наче двоє чорних крил, лежало над чолом, відтіняючи її розумне моложаве обличчя. Легенькі зморшки на чолі зовсім не свідчили про прожиті довгі роки, а скоріше виказували бурхливі пристрасті молодості. А коли її пронизливі очі ледь пригасли, важко було сказати, що їх затуманило, — втома від подорожі чи надмірні втіхи. До того ж Корантен помітив, що незнайома дама закутана в плащ із англійської тканини, а фасон її безперечно закордонного капелюшка не має нічого спільного з так званою грецькою модою, що на той час була панівною в паризьких уборах. Корантен належав до породи людей, завжди схильних підозрювати щось лихе швидше, ніж хороше, і в нього відразу виникли сумніви щодо благонадійності обох подорожніх. Незнайома дама, й собі так само швидко придивившись до Корантена, повернулася до сина; її багатозначна міна досить виразно промовляла: «Хто цей дивак? Чи з нашого він табору?» На ці мовчазні питання молодий моряк відповів своєю позою, поглядом і жестом руки: «Клянуся, я нічогісінько не знаю, і він здається мені ще підозрілішим, ніж вам». Далі, полишивши матері самій розгадувати цю таємницю, він повернувся до господині й шепнув їй на вухо:

— Спробуйте дізнатися, що це за тип, чи справді він супроводжує ту панну і чому.

— Отже, громадянине, — сказала пані дю Га, дивлячись на Корантена, — ти певен, що мадмуазель де Верней існує?

— Вона існує у плоті й крові, пані, так само, як і громадянин дю Га Сен-Сір.

Незнайома дама чудово збагнула глибоку іронію, що таїлася в цій відповіді, і будь-яка жінка на її місці неабияк збентежилася б. Її син пильно глянув на Корантена, але той з байдужим виглядом витяг свого годинника, наче й не підозрюючи, яке замішання викликала його відповідь. Занепокоєна пані дю Га, прагнучи негайно дізнатися, чи мала ця фраза якийсь підступний зміст, чи її кинули випадково, невимушеним тоном звернулася до Корантена:

— Боже мій, які ненадійні ці дороги! Поблизу Мортані на нас напали шуани. Мій син, ризикуючи життям, кинувся захищати мене, дві кулі пробили йому капелюха.

— Як, пані? Ви були в тій поштовій кареті, що її пограбували розбійники, хоч вона й мала охорону? Карета, в якій ми щойно приїхали сюди? Ви, напевне, її впізнаєте! Коли ми проїжджали через Мортань, нам сказали, що на диліжанс напали дві тисячі шуанів і що геть усі загинули, навіть подорожні. Ось як пишеться історія!

Безтурботним тоном і дурнуватим виглядом Корантен у цю хвилину скидався на завсідника «Маленького Прованса»[33], коли той із сумом дізнається про брехливість важливої політичної новини.

— Гай-гай, пані,— провадив він, — якщо подорожніх убивають так близько від Парижа, зміркуйте, наскільки небезпечні дороги в Бретані! По правді кажучи, у мене немає бажання їхати далі, я краще повернуся до Парижа!

— Скажіть, мадмуазель де Верней молода й вродлива? — звернулася дама до господині, вражена якоюсь раптовою думкою.

Але саме в цю хвилину хазяїн оголосив, що сніданок на столі, перервавши цим розмову, таку прикру для всіх трьох співбесідників.

Молодий моряк запропонував руку матері з удаваною невимушеністю, що підтвердила підозріння Корантена, й, прямуючи до сходів, голосно сказав:

— Громадянине, якщо ти супроводиш громадянку Верней і вона погодилась на пропозицію господаря, то ти не церемонься…

Хоч він і промовив ці слова недбалим і не вельми люб'язним тоном, Корантен і собі рушив до сходів. Моряк стиснув лікоть дами й прошепотів, коли вже сім-вісім сходинок відділяли їх від парижанина:

— Ви бачите, на які безславні небезпеки наражають нас ваші необачні вчинки. Коли нас викриють, як ми зможемо вислизнути? І яку роль ви змушуєте мене грати?

Усі троє ввійшли до просторої кімнати. Не було потреби багато подорожувати по Західній Франції, щоб зрозуміти, що господар, бажаючи з якнайбільшою пишнотою вшанувати гостей, щедро виставив перед очі всі свої скарби. Стіл був накритий надзвичайно дбайливо. Жар добре натопленого каміна вигнав з кімнати вогкість. Скатертина, серветки, стільці й посуд були не дуже брудні. Корантен помітив, що господар із шкури пнеться (вживемо цього народного вислову), щоб догодити своїм гостям.

«Отже, — подумав він, — ці люди насправді не ті, кого вони вдають із себе. Юнак дуже спритно прикинувся дурником, але тепер я бачу, що в хитрощах він і переді мною не поступиться».

Молодий моряк із матір'ю і Корантен чекали на мадмуазель де Верней — господар пішов її запросити. Але гарненька мандрівниця не з'являлася. Вихованець Політехнічної школи подумав, що вона маніриться, і, наспівуючи «Порятуєм нашу державу», попрямував до кімнати мадмуазель де Верней, охоплений бажанням подолати її сумніви і повернутися разом із нею. Можливо, він хотів розвіяти свою підозру або випробувати на незнайомій свою владу над жінками, якої прагне кожний чоловік, зустрівшись із красунею.

«Якщо це республіканець, — сказав сам до себе Корантен, дивлячись услід молодикові,— то хай мене повісять! Так поводити плечима може тільки придворний. І якщо це його мати, — подумав він, глянувши на пані дю Га, — то я папа римський! До моїх рук потрапили шуани. Треба дізнатися, чи високого це льоту птахи».

Невдовзі двері відчинились і з'явився молодий моряк під руку з мадмуазель де Верней; він підвів її до столу із самозадоволеною галантністю. Минула година не була втрачена марно для диявола. За допомогою Франсіни мадмуазель де Верней добре озброїлася — її дорожній костюм був, мабуть, небезпечніший за бальну сукню. Його простота мала ту привабливість, яка походить від хисту жінки, гарної настільки, щоб, зневажаючи прикраси, відвести одягу лиш другорядну роль. Елегантна зелена сукня і спенсер з брандебурами щільно облягали її постать, що не дуже пасувало молодій дівчині, але підкреслювало тонку талію, високі груди і зграбність рухів. Вона ввійшла усміхнена і привітна, що було природно для жінки, яка може показати між рожевими устами щільні рядочки прозорих, наче порцеляна, зубів і дві ямки на свіжих, мов у дитини, щічках. Тепер, без капелюшка, що ховав її обличчя від поглядів молодого моряка, вона вільно могла вдатися до безлічі дрібних і начебто невинних способів, за допомогою яких жінка вміє показати свою зграбну голівку й гарний вигин шиї і викликати захоплення глядачів. Якась гармонія між манерами й вбранням дівчини надавала їй такого юного вигляду, що пані дю Га могла дати їй щонайбільше двадцять років. Її чепурне вбрання свідчило про бажання подобатися, і це збудило надії в молодика, але мадмуазель де Верней подякувала йому, ледь кивнувши головою, і, навіть не глянувши на нього, відійшла вбік у своїй грайливій безтурботності, залишивши його ні в сих ні в тих. Таку стриманість сторонні люди не могли вважати ані за обережність, ані за кокетування, вона здавалася байдужістю — справжньою чи удаваною. Вираз наївної щирості, якого молода мандрівниця надала своєму обличчю, зробив його непроникним. Вона не виявляла наміру когось полонити, але, здавалося, сама природа обдарувала її милими, чарівними манерами, і вони вже вразили самолюбство молодого моряка. Трохи роздратований, він сів на своє місце за столом.

Мадмуазель де Верней узяла Франсіну за руку й приязно звернулась до пані дю Га:

— Шановна пані, чи буде ваша ласка дозволити цій дівчині, скоріше моїй подрузі, ніж служниці, пообідати разом із нами? В наші бурхливі часи можна платити за відданість тільки своїм серцем… адже це єдине, що в нас іще залишилось!

На цю останню фразу, сказану впівголоса, пані дю Га відповіла легким церемонним реверансом, що показував, наскільки прикра була для неї зустріч із такою гарною жінкою. Нахилившись до сина, вона зашепотіла йому на вухо:

— Оце так! «Бурхливі часи», «відданість», «пані» «служниця»! Це не мадмуазель де Верней — це дівка, яку послав Фуше.

Всі вже посідали до столу, коли мадмуазель де Верней помітила Корантена, — він і далі уважно розглядав обох незнайомих, уже стурбованих його настирливими поглядами.

— Громадянине, — звернулась вона до Корантена, — ти, без сумніву, надто добре вихований, щоб стежити отак за кожним моїм кроком. Пославши моїх батьків на ешафот, Республіка й не подумала дати мені великодушно опікуна. Коли з нечуваної лицарської люб'язності ти супроводиш мене всупереч моїй волі (тут вона зітхнула), я все ж таки не можу припустити, щоб твоє щедре піклування завдавало тобі стільки турбот. Я тут у безпеці, можеш спокійно мене залишити.

Вона кинула на нього пильний і презирливий погляд. Корантен, усе зрозумівши, стримав посмішку, що кривила кутики його лукавих уст, і шанобливо вклонився.

— Громадянко, — мовив він, — я завжди радо тобі скоряюся. Краса — єдина королева, якій справжній республіканець охоче служить.

Мадмуазель де Верней побачила, що він виходить, і очі її вмить спалахнули простодушною радістю, вона глянула на Франсіну з такою красномовною і щасливою усмішкою, що пані дю Га, хоч і стала обережною від ревнощів, вже ладна була відкинути підозру, викликану красою мадмуазель де Верней.

[33] «Маленький Прованс» — так у той час серед паризької «золотої молоді» називалася тераса для прогулянок у парку біля палацу Тюїльрі.