Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Про Харків я не говорив. — Шаушва незмигно дивився мені в очі, так що довелося їх опустити. — Я вчився в Донецьку.

Щось у його версії не сходилося, вона видавалася мені ще менш правдоподібною, ніж історійка від Гассана.

— Я не брешу. Я просто хотів упевнитися, що це ти. Навів довідки в поліції. Ти — моя донька.

Шаушва зробив крок і взяв мою руку. Я висмикнула її, підійшла до столу.

— Давай їсти, вечеря вже давно охолола.

Їжу довелося розігрівати в мікрохвильовці. Вечеряли ми мовчки. Шаушва весь час поглядав на мене, чекаючи, що я щось скажу, а я навпаки уникала дивитися на нього. Колупала картоплю з м’ясом у соусі бешамель, які тепер зовсім не смакували, і думала тільки про одне — це не може бути правдою. Так не буває, коли батько, якого мрієш відшукати все життя, раптом знаходиться, немов на замовлення. Я наколола на виделку помідор і крадькома глянула на Ша-ушву. Він піймав погляд, усміхнувся. Ми ж навіть зовсім не схожі, хіба що кольором шкіри. Чи схожі? Фігня якась. Ну не можна так просто на вулиці зустріти батька, який прикидається бомжем, щоб торгувати наркотиками! Це сюжет із голлівудського фільму, а не з життя.

— Про що ти думаєш? — Шаушва знову пильно на мене дивився.

— Про все, — відповіла ухильно й запхала до рота шматок помідора, щоб більше нічого не говорити.

— Усе ще думаєш, що я брешу?

Кивнула.

— А для чого мені це треба? Ти ж уже багато про мене знаєш, бачила, як я живу. Бачила кімнату, яку я приготував для тебе...

— Не для мене, для своєї доньки, — перебила я.

— Добре, для своєї доньки, — погодився Шаушва. — Але моя доня — це ти. Лайло, ти не уявляєш, як я хотів тебе знайти...

— Чому ж тоді не шукав?! — крикнула я, відкинувши виделку. Вона брязнула об стіл і впала на підлогу. — Чому не шукав?! Тобі ж легко було це зробити, навіть якщо ти втратив контакт із нами!

— Боявся, — він зчепив пальці в замок і розглядав їх. — Боявся, що твоя мати налаштувала тебе проти й ти не захочеш про мене нічого чути... Лайло, я... — потягнувся, щоб знову взяти мене за руку.

— Припини, це смішно!

Я з грюкотом відсунула стілець і відскочила до вікна. Святкове миготіння ялинки, яке ще кілька годин тому дарувало радість і надію, тепер нестерпно било в очі.

— Я не можу зрозуміти, для чого ти це робиш?! Ми ж із тобою наче подружилися... Чи ти теж, як і той Гассан, хочеш мене трахнути? — я виплюнула останнє слово й заплющила очі, відчуваючи, як обличчя заливає жаром від гніву й образи.

Шаушва похитав головою, встав з-за столу й підійшов до вікна.

— Лайло, чому ти мені не віриш? Бачу, життя було недобрим до тебе, не треба мені було залишати тебе з матір’ю... Лайло, я винен перед тобою і не знаю, чи зможеш ти колись мені пробачити...

Він раптом став на коліна переді мною, впіймавши мої руки у свої.

— Будь ласка, послухай, що я скажу, хоч хвилину...

— Припини цей цирк! — я спробувала вирватись, але Шаушва міцно тримав мене. — Окей, я послухаю, але спочатку послухай ти, — мене вже було не зупинити. — Думаєш, достатньо мені навішати лапші на вуха, і я одразу зроблю вигляд, що щаслива? Якщо ти мій батько, де ж ти був усі ці роки? Де ти був, коли мене дражнили, обзивали чорномазою, коли мене били? Де ти був, коли мама напивалася й кричала, що я найбільша помилка в її житті? Де ти був, коли я трусилася в погребі під час обстрілів? Де в цей час був ти?!

Мене почало трусити, і я не могла нічого зробити з цим дрібним дрожем усього тіла. Шаушва стояв переді мною на колінах, притиснувшись лобом до моїх долонь. Я ще раз спробувала вирвати руки, але він тримав, наче лещатами.

— Ти думаєш, я забуду все це, щойно з’явиться якийсь мудак, який скаже, що він мій батько? Я тобі не вірю! Цю історійку ти наспіх склепав на коліні, от тільки для чого — не розумію. Скажи мені, для чого?!

Сил у мене вже не залишилося, і я готова була розревітися. Шаушва рвучко встав і обійняв мене, міцно стиснувши аж до хрусту кісток. І я нарешті заплакала — від болю, образи, безнадії, тривоги й усіх цих подій, які звалилися на мене останнім часом. Життя постійно вчило мене бути сильною, але так і не навчило.

— Лайло, сонечко, — примовляв Шаушва, гладячи мене по голові. — Я так чекав цього моменту... так хотів знайти тебе, мріяв, щоб ти жила зі мною. Ця кімната, ця квартира — усе цс для тебе. Я зав’яжу з минулим, обіцяю. Усе буде добре. У нас з тобою все буде добре... Тільки вір мені. Я твій батько, а ти — моя доня. Подивись — ми навіть схожі з тобою! — Він схопив мене за руку й потягнув до дзеркала в коридорі. — Ну правда ж схожі?

Я протерла очі й витріщилася на відображення. Ну, справді, певна схожість є. Колір шкіри майже однаковий, різниться лише відтінок — його трохи темніша, моя світліша — з поправкою на мамину світлу шкіру. Очі в обох темні, видовженої форми, як там її називають — мигдалеподібна чи щось таке. Ніс — широкий, трохи приплюснутий. Губи — повні, широкі. Схожа статура — ця худоба, довгі руки й ноги.

— Усі чорні між собою схожі, — буркнула я, не бажаючи визнавати його правоту.

— Так кажуть лише білі, — усміхнувся Шаушва, — а чорні бачать різницю. Так само вони говорять про китайців та інших азіатів. Хоча, як на мене, ті справді всі однакові з лиця.