Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Стежачи очима за переміщеннями сонячного зайчика на стелі, я прислухалася до звуків, щоб зрозуміти, чи вдома господар. Було чутно, як приглушено цокав годинник у кухні-їдальні. Я встала і прокралася до дверей. Коли відмикала замок, здавалося, у цій тиші він прогримів на всю квартиру. Обережно прочинила двері, виглянула, вийшла навшпиньках на кухню. Ялинка! Я про неї геть забула. Вона стояла на місці, така ж гарна, якою я залишила її вчора. Шаушви не було, принаймні тут я не побачила жодних слідів його присутності. Я ввімкнула всі вогники на ялинці й тихо підкралася до його кімнати. Двері були напівпрочинені, ліжко застелене. Отже, пішов. На «роботу».

На обідньому столі знайшла нову записку, яку спершу не помітила.

Я крутила записку в руках, наче вона могла підказати мені, що робити далі. На годиннику було по дев’ятій. Треба чимось зайняти день, щоб не думати весь час про маму, Дімку, Бублика й усю цю ситуацію. Поснідала — знову заварні тістечка з чаєм, не найкорисніша їжа, але готувати, тим паче лише для себе, не хотілося. За вікном був сонячний день, певно, і мороз шпарить, та у квартирі мені сидіти не хотілося. Учора я вже більш-менш дослідила район, тож вирішила зранку сходити на ринок і в супермаркет, щоб купити все для вечері. Так само собою визначилось, що я залишуся ще на день.

Вдягнулась і взяла гроші — у ключниці знову лежало 500 гривень, замкнула квартиру й поклала ключі в кишеню. Ліфт викликати не стала — збігла на перший поверх ногами. Щойно відчинила двері під’їзду, в обличчя вдарило морозне повітря, а очі засліпило сонце. Я примружилася, намагаючись розгледіти, чи немає біля лавки вчорашньої злої бабці. Лавка була порожня — хто б зараз захотів сидіти на ній у мороз. Зітхнула з полегшенням і рушила вже знайомою дорогою на ринок.

Біля школи діти каталися з гірки, дорослі поспішали до метро, а я йшла повільно, роззираючись на всі боки. Ніхто не звертав на мене уваги й не тикав пальцем. Мало того — я помітила чорношкіру дівчинку років восьми. Вони з подругою — дівчинкою з товстою білявою косою, що вибивалася з-під шапки, — зчепилися паровозиком на двох льодянках і спускалися вниз із вереском та сміхом. Я мимохіть теж усміхнулася — приємно буває спостерігати за чужою радістю. Чорношкіра дівчинка помітила, що я на них дивлюся, і помахала мені рукою, я помахала їй у відповідь. Напевно, вона щаслива. Ну точно щасливіша, ніж я була в її віці. Облишивши спостерігати за дівчатами, які після спуску з вереском борюкалися в снігу, я пішла далі.

На ринку знову купила картоплю, огірки з помідорами та м’ясо. Ще не знала, що приготую, але такий набір продуктів видався мені універсальним. Я запланувала подивитися якийсь рецепт в інтернеті з ноутбука, що стояв у моїй тимчасовій кімнаті, а потім уже докупити решту інгредієнтів для страви в супермаркеті й заодно пошукати щось смачненьке на десерт. Тож я занесла продукти у квартиру — слава Богу, шлях був чистий і до мене не причепилася жодна неприємна бабега — засіла за ноут і почала серфити кулінарні сайти. Вибрала те, що здалося мені під силу, — м’ясо в соусі бешамель і картоплю по-селянськи. Для цих страв треба було ще придбати приправи, тож я вирушила до супермаркету. Там на додачу купила собі великий спікере і вирішила погуляти по району, поки їстиму його.

Чомусь ноги понесли мене туди, де я вперше зустріла Шаушву-бомжа, коли втекла від Гассана. Удень тут усе виглядало інакше, хоча я й не встигла тоді розгледіти щось до пуття. Купа продуктових кіосків на риночку біля дороги, мінікав’ярня, кіоск із газетами. Я доїла снікерс і купила собі чорний чай, щоб погріти руки. Пройшла через ринок і попростувала далі тротуаром, уздовж будинків, через алейку невисоких дерев. Присьорбуючи паруючий чай, я просто насолоджувалась моментом: сонцем, свободою, грошима в кишені, мирним великим містом, де не треба чекати, що звідкись ударить війна. Тут я могла б легко загубитись, тут я могла б бути щасливою. Я всміхалася своїм думкам, аж поки... не побачила його.

Шаушва у своєму робочому бомжацькому одязі стояв під балконом сірої панельки. Стояв не сам, а з якимось чоловіком. Без сумніву, це був Шаушва — червона роздерта куртка, ганчір’яний тюрбан на голові. Я завмерла і зайшла за дерево, щоб вони мене не помітили. Проте чоловіки й так були занадто зайняті розмовою, щоб звертати на мене увагу. Мені стало цікаво, які справи в Шаушви з цим чоловіком. Той був нормально вдягнений і крутив у руках якісь ключі, мабуть, від машини. Раптом Шаушва простягнув руку — і незнайомець її потиснув. Мені здалося, це рукостискання тривало довше, ніж зазвичай ручкаються чоловіки. Фігня якась! Для чого взагалі комусь ручкатися з бомжем?! Це принаймні дивно! Як мінімум їх стороняться й обминають, а тут таке душевне прощання!

Я відчувала: щось не сходиться. Простежила поглядом за незнайомим чоловіком — він ішов до дороги просто по снігу, не шукаючи стежки. Потім пискнула сигналізація, чоловік відчинив водійські двері припаркованої чорної машини. За кілька секунд вона вже влилася в потік інших авто і зникла. Шаушва залишився стояти під балконом. Точно якась незрозуміла фігня... Я відступила глибше за стовбур дерева, коли побачила, як, розмахуючи руками, до бомжа йде огрядний чоловік у розстебнутій дублянці та щось горлає. До мене долітали лише крики чоловіка, Шаушва відповідав йому тихо. Я висунула голову з-за дерева й завмерла.

— Наркомани кончені!.. Чорномазий!.. Вали звідси зі своєю наркотою!.. Давай вали!.. Торгуй в іншому місці!..

Чоловік у дублянці сильно штовхнув Шаушву в груди, той заточився, не втримався на ногах і впав у сніг, проте швидко встав і пішов геть, не озираючись. Чоловік було погнався за ним, продовжуючи кричати, але потім махнув рукою і сплюнув.

— Мавпа чорножопа! — гаркнув услід Шаушві.

Я відступила за дерево. Серце боляче билося об ребра, стаканчик із чаєм випав з рук. Що це взагалі було? Я дочекалася, коли той чоловік піде, а потім побігла туди, звідки прийшла. Домчавши до кіосків, стишила крок. У голові звучали слова того мужика:

«Вали звідси зі своєю наркотою!..»

«Торгуй в іншому місці!..»

Шаушва торгує наркотиками? От звідки в нього та шикарна квартира! А бомжацьке ганчір’я — це прикриття! Такий собі робочий одяг...

Міру мого здивування важко було описати. Такого повороту я не могла очікувати. Що ж тепер робити? Повертатися до квартири й чекати його чи тікати геть? Але куди йти?.. Мені треба було з кимось порадитися, але не було жодної душі, якій би я могла розповісти про цю ситуацію. Подзвонити мамі, аби врешті дізнатися, що вона думає про моє зникнення? Повернутися до неї і бридкого Зігфріда?

«Was für eine kleine Hure ist das?»

Ні, нізащо!

Піти в нікуди? Бомжувати на вулиці?

Ні, це ще гірше!

Якби ж у мене був батько, який міг би допомогти...

Хотілося розплакатися від безвиході, але треба було взяти себе в руки. Інших рук, які могли б мене підтримати, я не мала.

Я ще трохи безцільно покружляла районом, поки не перестала відчувати пальці на руках і ногах, і вирішила повернутися у квартиру. Більше мені йти було нікуди, та й увечері хотілося відверто поговорити з Шаушвою про те, що я побачила. Дорогою зайшла в кондитерську і купила торт. Хай буде святкова вечеря. Можливо, остання.

Час тягнувся повільно. Я то безцільно тинялася квартирою, вивчаючи різні її закутки, то перевішувала іграшки на ялинці, що миготіла вогниками, то намагалася читати вчорашню книжку. Але літери розпливалися перед очима й не складалися в слова.

Зателефонувала Дімці. Ми сухо поговорили про Бублика, у кота все було добре. Дімка не спитав, як мої справи і де я. Сама ж я не розповіла. За дві хвилини розмова вичерпалася, і ми ніяково попрощались. Я ще потримала телефон у руках, у голові рухомим рядком крутився номер мами. А якщо вона вже поїхала з Харкова і я залишилася тут сама? Та ні, такого не могло бути — вона планувала провести Новий рік зі своїм бридким німцем, навряд чи він забере її в Німеччину, а в нашу хату вона його точно не привезе. Значить, вона ще тут, хіба, може, змінила готель. Подзвоню пізніше.

Відклала телефон і глянула на годинник. Майже третя. Мабуть, треба було поїсти, але апетиту я не мала. У думках увесь час поверталася до Шаушви. Він торгує наркотиками! Я мало що тямила в цій темі, чула лише, як кілька однокласників хвалилися, що курили траву й лизали якісь солі. Проте я точно знала, що наркотики — це погано. Недобре їх вживати, а продавати — ще гірше. Я не злякалась, коли дізналася про заняття Шаушви, мені було водночас дивно й цікаво, що чоловік, якого я вже вважала хорошим, мас таку «роботу». Треба дочекатися вечора й запитали про все в нього самого.

Повернувшись до своєї тимчасової кімнати, я ввімкнула ноутбук, щоб пошукати ще якісь рецепти. Поки їх вивчала, у кутку вилізла реклама фільму. Я клацнула на неї та залипла на півтори години, забувши і про Шаушву, і про маму. Отямилася по п’ятій і попленталась готувати. Коли м’ясо в соусі булькало на плиті, а картопля запікалася в духовці, я зробила салат і як могла сервірувала стіл. Тепер залишилося дочекатися Шаушву і поставити йому всі запитання, які цілий день крутилися в моїй голові.

Коли ключ заскреготав у замку, я продовжила сидіти за столом і чекати. Чула, як він роздягався, мив руки. Я крутила в руках кухонний рушник і підбирала слова, щоб розпочати розмову. Правильні фрази ще не знайшлись, а Шаушва вже ввійшов і всміхнувся мені.

— Привіт, як тут знову смачно пахне! — він потягнув носом і заплющив очі.