Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Де ти валандалася всі ці дні? Я місця собі не знаходила, а ти... Тварюка!

— Я знайшла батька, — перервала потік її образливих слів.

Вона немов удавилась, замовкла на мить.

— Що?

— Я. Знайшла. Батька, — відповіла, чітко артикулюючи кожне слово.

— Що ти мелеш? Якого батька? Твій батько невідомо де! Може, він уже здох давно у своїй Африці...

— Я хочу, щоб ми зустрілися втрьох: ти, я і він, — я знову не дала їй договорити. — От і скажеш, мій це батько чи не мій.

Мама кілька секунд мовчала, перетравлюючи інформацію.

— Це неможливо. Так не буває. Хто він такий? Та він тобі бреше!

— От і побачимо завтра.

— Яке завтра? — закричала вона, потім знову перейшла на здавлений шепіт: — У мене плани із Зігфрідом!

— І ти не знайдеш пів години для доньки?

Я намагалася дивитись на цю ситуацію відсторонено, наче все це відбувається не зі мною. Але кожне її слово робило мені боляче, нагадувало, що я — лише помилка її молодості.

— Ну, добре, але тільки зранку. Увечері Зігфрід замовив ресторан.

Отак. Ресторан. Моє зникнення не дуже змінило її життя. Усе за планом. Вона рухалась до мети. Я не могла змовчати:

— Ти хоч трохи про мене хвилювалася чи тобі насрати?

— Звичайно, хвилювалася! — роздратовано прошепотіла мама. — Зігфрід забирає мене до Німеччини, а ти валандаєшся невідомо де і з ким! Ти з ним спала?

— Мамо, припини! — простогнала я. — Що ти несеш?! Це мій батько!

— Ага, так я й повірила, — вона нервово засміялась і клацнула чимось. — Вони скажуть, що завгодно, аби добитися свого, — тепер вона говорила, ніби тримаючи щось у роті, і я здогадалась, що вона закурила.

— Завтра все стане ясно. Я подзвоню тобі ввечері, домовимося про ранок.

— Я так розумію, ти повертатися не збираєшся? У нього звила собі гніздечко? Ну ти шустра! — прохихотіла мама, але за мить посерйознішала. — Треба все вирішити до мого від’їзду.

— Ти збиралася їхати, знаючи, що я пропала? Дай вгадаю: у поліцію ти теж не зверталася.

— Ну ти ж знайшлася, — спокійно констатувала вона.

Слухати все це далі в мене не залишилося сил.

— Тоді до вечора. Побачимося завтра.

— Ей, поче...

Я не дала їй договорити й натиснула відбій. Поклала телефон на стіл. Руки дрижали, та й усю мене трусило, наче від холоду. Відчувала себе так, ніби за ці десять хвилин розмови з мене через вухо висмоктали всю енергію. Як там кажуть, наче «вичавлений лимон»? Оце я зараз. Які б я не будувала навколо себе захисні бар’єри, як би не ворохобилася й намагалася показати, що вона більше не зможе зробити мені боляче, — усі ці настанови руйнувалися від її першого слова. Вона могла кричати чи говорити байдужим тоном — ранило однаково. Я розізлилася на себе. «Не вперше й не в останнє, ти ж знаєш, що ти їй нафіг не потрібна, а сидиш тут, страждаєш і готуєшся розпустити нюні! Зберись, ганчірко!»

Я навіть проказала це вголос:

— Зберись, ганчірко!

Ударила кулаком по столі. Потім ще раз, і ще, поки не виступили сльози. Краще плакати від болю в руці, який сама ж спричинила, ніж від болю всередині, який тобі завдала людина, що мала б бути найріднішою.