Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А твоя донька? Ти казав, що в тебе тоді народилася донька. Що з нею?

— Я її загубив. Але, здається, знову знайшов.

— І? Де вона?..

— Вона тут, — чоловік приклав руку до серця і якось дивно на мене подивився.

Я озирнулася, немов сподіваючись побачити, що вона стоїть у мене за спиною. Та звісно, крім нас двох у кухні більше нікого не було. Цокав годинник, миготіла ялинка. Надворі хтось підривав петарди.

Шаушва продовжив сам, хоча я більше нічого не питала.

— Я зібрав певну інформацію через копів. Про тебе, про твою сім’ю. Про твого батька.

Моє серце кольнуло, завмерло на мить і забилося частіше.

— Здається, я його знайшов.

Я недовірливо підняла брову. Я вже чула це від Гассана, цього разу не буду такою дурною, хоча Шаушві я довіряла значно більше, ніж тому типові.

— Ну? — тільки й видушила з себе.

— Це я.

— Що ти мелеш?

Я розреготалася. Сміялась і сміялась, аж сльози потекли з очей. Шаушва розгублено на мене дивився.

— Ти чого?

Приклавши руки до обличчя, я витерла сльози.

— Я тобі не вірю, — відповіла, чітко вимовляючи кожне слово. — Ти все це вигадав на ходу.

— Не віриш, що я твій батько? Але це правда! — він починав гарячкувати.

— Так не буває в житті! Це ж не казочка якась!

Я скочила зі стільця й підійшла до вікна. Там тривала передноворічна метушня. Невеличкий огрядний чоловік ніс довгу ялинку, її верхівка тягнулася за ним по тротуару. Напевно, поки він дійде додому, вершечок буде вже лисим, без голок. За чоловіком ішла кругленька жінка, в обох руках вона несла повні пакети «АТБ». Знову бахнула петарда. Я здригнулася, а жінка аж присіла, опустивши пакети на тротуар.

— Я тобі доведу, що це правда.

Шаушва стояв у мене за спиною.

Не так я уявляла зустріч із батьком.

— Якщо це правда, чому ти не сказав усе одразу, коли почув моє ім’я? Забув, як сам хотів мене назвати? Чому не шукав раніше? Фігня твоя версія, якщо чесно.

Я розвернулася до нього. Стояла навпроти вікна, схрестивши руки на грудях. Трохи крутилася голова, і підлога піді мною хиталася, немов я плила на кораблі по морю. Шаушва похитав головою.

— Усе дуже складно. Я... я хотів переконатися. Хоча коли ти вимовила своє ім’я, я вже знав, що це ти. Ми з твоєю мамою... не зійшлися характерами. Вона психонула, я теж. Слово за слово — і понеслося. Вона не хотіла мене більше бачити, а я був дуже злий... — він розвів руками. — Що тут ще сказати?..

Я слухала його і дивувалась, що нічого не відчуваю — ні радості від того, що переді мною стоїть чоловік, який називає себе моїм батьком, ні злості до нього.

— Як ви познайомилися?

— Ми... ми вчилися разом... — відповів туманно, без конкретики. — А потім вона завагітніла... усе стало інакше.

— Ти ж начебто казав, що вчився тут, у Харкові?