Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я сьогодні бачила тебе! — випалила, не в змозі більше тримати це в собі.

Шаушва витріщився на мене, його обличчя стало розгубленим.

— Ти й зараз мене бачиш.

— Я бачила тебе на вулиці, коли ти працював, — я з притиском вимовила останнє слово.

Він спохмурнів, почухав рукою потилицю, але змовчав. Просто пішов і ввімкнув чайник. Той одразу зашипів.

— Ти продаєш наркоту? — у лоб запитала я.

Шаушва відсунув стільця, сів поруч. Зітхнув. Сховав обличчя в долонях, наче вмивався. Коли він прибрав руки й поглянув на мене, я побачила, що в нього червоні втомлені очі.

— Так вийшло...

— Так продаєш чи ні? — У мені клекотіло обурення, я хотіла отримати відповідь. — Давай ще скажи, що це не те, що я подумала! Але я бачила це на власні очі. Тепер ясно, чому ти працюєш бомжем і звідки в африканського бомжа така квартира.

Він встав, підійшов до ялинки. Стояв до мене спиною і дивився на неї. Коли озирнувся, на його обличчі миготіли відблиски від вогників.

— Усе так. Я торгую наркотою. Мене знають усі наркомани на районі. Я дилер. Бомжацьке лахміття — лише прикриття.

— Від кого — від поліції?

З горла чоловіка почувся смішок.

— Ти ще дитина... Поліція сама в ділі. Думаєш, якби мене не прикривала поліція, я б зміг цим займатися?..

Я мовчала, пальці перебирали рушник. Я дивилася на складки тканини, чула кроки Шаушви. Урешті він відсунув стільця і знову сів поруч.

— Колись давно я був молодий і запальний...

Тепер я дивилася йому в очі.

— ...і якось зробив дурницю, через яку потрапив у поліцію, тоді це ще була міліція... Я мав вибір — мене закопають на місці або я пристаю на їхню пропозицію. Пропозиція, як ти розумієш, була в тому, щоб торгувати наркотою, якою вони мене забезпечуватимуть. А в мене якраз народилася донька... Умирати не хотілося, хотілося жити. Думав, що це триватиме недовго, максимум рік, я відпрацюю й кину все це, але... Зіскочити набагато важче, ніж почати.

— Але ж... поліція повинна боротися з наркоманами... — розгублено мовила я.

Шаушва засміявся.

— В ідеальному світі — так. Але не в нашому. Я знаю, що ти мене засуджуєш. Я сам себе засуджую. Усе, що ти бачиш тут, — він обвів руками простір квартири, — куплено за гроші від наркоти. За брудні гроші. За них хтось заплатив здоров’ям чи навіть життям. 1 мені доводиться жити, усвідомлюючи це.

— А чому зараз ти не можеш просто піти, якщо тобі це не подобається?

— Бо мене так просто ніхто не відпустить. Я занадто багато знаю.

Чоловік замовк і обхопив голову руками. За хвилину продовжив:

— Соромно зізнаватися в тому, що пливеш за течією. Обираєш сите життя, знаючи, що цим ламаєш життя комусь іншому. Раніше я ставився до цього простіше, вважав, що нарики самі в усьому винні. Але за роки на вулиці я стільки всього побачив і почув...

Я не знала, що сказати. Почуте мене шокувало.

— Ти будеш це продовжувати? — врешті спромоглася спитати.

Шаушва підвів голову, глянув мені в очі.

— Я вже давно хочу зав’язати. Але це дуже складно.

Я згадала про свою тимчасову кімнату і промовила: