Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я гмикнула, знизала плечима й повернулася на кухню. Знову зиркнула на ялинку. Вона світилася так святково — раніше я бачила щось схоже лише в американських фільмах про Різдво типу «Один удома». Такі гарні ялинки бувають лише в щасливих родинах. А ця... ця навіть мені не належить. Ні ялинка, ні родина.

Аби не дивитися на Шаушву й не говорити з ним, я почала прибирати посуд зі столу. Мила тарілки, а спиною відчувала його присутність і напругу, що виникла тепер між нами.

Навіть подумки я не могла назвати його «батьком». Але сумнів, який Шаушва викликав своїми словами, уже засів у якійсь віддаленій частині мозку та потихеньку його довбав.

«Батько? Він не може бути моїм батьком!» — думала я, із зусиллям натираючи тарілку мильною мочалкою.

Таких казок у житті не буває. Або бувають, але не зі мною. Ішла дівчинка вночі вулицею і зустріла батька... Аякже! Повна й безповоротна фігня! Але ж шанс на це таки є... Крихітний, але є. Прабаба часто любила повторювати, що в житті все простіше, ніж люди собі вигадують. А що як Шаушва справді мій батько? І тієї ночі нас разом звела доля, чи Бог, чи якась вища сила — хтось же там нагорі має цим займатися? Тоді мій батько — наркодилер?! Не таким я його уявляла. Хоча насправді я його взагалі ніяк не уявляла. Знайомство з батьком було примарною мрією, яка раптом стала надто близькою та реальною.

Я сполоснула тарілку й поставила її на сушку. Посуд закінчився, більше мити не було чого. Обережно озирнулась і побачила, що Шаушва сидить за столом і не зводить погляду з ялинки. Хотілося мовчки вийти й зачинитися в кімнаті, щоб подумати про все це, але раптом мені стало його шкода. Я згадала, як зранку його штурхонув чоловік у дублянці. Певно, за роки на вулиці він ще й не таке бачив. Уже за секунду я розізлилася через цю слабкість і нагадала собі, хто він.

— А ти колись думав, що міг продавати наркоту своїй доньці?

У цілковитій тиші запитання прозвучало як вибух петарди.

Він подивився на мене — і водночас наче крізь мене, затримав погляд на чомусь за моєю спиною.

— Думав. Я постійно про це думав, коли до мене приходили діти... десь твого віку...

— І серед них були темношкірі?

— Траплялися...

— Значить, це могло бути?

Я напирала, бачачи, що це завдає йому болю, і спеціально колупала цю рану.

— Не могло, бо моя донька — ти. Я в цьому впевнений на всі сто, — Шаушва сфокусував погляд на мені, виринувши з глибини своїх думок. — Я перевірив усі факти, усе сходиться.

— Ти будеш на цьому наполягати? Це твоя остаточна версія?

Мені хотілося з нього познущатися.

Шаушва похитав головою.

— Лайло, у тебе не вийде мене зачепити, що б ти не робила. Я занадто довго міряв тебе знайти, аби...

Він затнувся. Я не стала уточнювати, що він не договорив. В одну мить відчула, як утомилася від цього дня. Мені треба було про все подумати на самоті.

— У холодильнику є торт. Я йду спати, — сказала, намагаючись не дивитися на Шаушву.

— Ти залишишся? Ти віриш мені? — тихо запитав він.

— Я подумаю.

Серце в грудях ніяк не хотіло заспокоюватися. Коли я замикала двері своєї тимчасової кімнати, то зауважила, що руки знову тремтять. Сидячи на ліжку, вкотре намагалася зіставити в голові всі факти, наче це могло допомогти мені визначити їх правдивість. Неймовірно, але піймала себе на тому, що думка про цього чоловіка як про мого батька вже не здавалася такою дикістю. Що я знаю про батька? Лише ті скупі крихти, якими зі мною поділилася мама. У свідоцтві про моє народження і сліду його немає. Я навіть по батькові записана як Миколаївна. Лайла Миколаївна Єфремова. Тому він цілком міг зватися Шаушвою і бути родом із Конго... Хоча, можливо, Шаушва — це його несправжнє ім’я.

Я скочила з ліжка й заходила кімнатою. У животі забурчало, і я з жалістю подумала про так легковажно залишений у холодильнику торт. Дочекаюсь, поки Шаушва засне, і піду його жерти. Сьогодні був один із тих небагатьох випадків, коли я пораділа, що така, — можна їсти скільки завгодно й усе одно залишатися худою, як тріска. Тож торт мені точно не завадить, щоб заспокоїти нерви і розбурхану уяву.

За вікном улупив салют. Від цього звуку я втягнула голову в плечі й аж присіла. Під час будь-яких вибухів інстинкт підказував мені впасти на землю, накрити голову руками й лежати тихо, поки небезпека не мине. Обережно підійшла до вікна, відхилила мереживну штору. З-за сусіднього будинку вистрибували й розсипалися на іскри різнокольорові вогники. У дитинстві я бачила салют усього кілька разів, тоді він мене заворожив. А зараз лише лякав. Ще кілька залпів — і канонада стихла. Мабуть, на Новий рік тут буде ще та стрілянина. Але чи буду тут я?..

Міряючи кроками кімнату, думала, як розгадати цей ребус. Якась частина мене дуже хотіла, щоб сказане Шаушвою було правдою, навіть незважаючи на його огидне незаконне заняття. Якщо в мами все складеться з німцем і він забере її до себе, мене туди ніхто не покличе. Я заклякла, бо зрозуміла, що рішення весь час було на долоні. Мама! Лише вона може підтвердити чи спростувати слова Шаушви. Як же я раніше до цього не додумалася! Треба лише запитати її. Завтра ж зранку подзвоню і про все дізнаюся.

Щоб швидше минув час, я вирішила лягти спати, хоча була лише десята вечора. У шафі знайшла нову піжаму — я б могла заприсягтися, що раніше її там не було. Значить, Шаушва купив її спеціально для мене й непомітно туди поклав. Піжама була дуже дівчача — рожева з маленькими кольоровими єдинорогами, м’якенька та дуже приємна на дотик. Повагавшись хвилину, я перевдяглася в неї й подумала, що треба було б попередньо помитися. Але виходити з кімнати і знову зустрічатися з Шаушвою не хотілося. Вимкнула світло й пірнула під ковдру, сподіваючись швидко заснути. Але де там: думки ширяли в мої голові з шаленою швидкістю. Я думала про Шаушву, про маму, про німця, Дімку, Бублика, Сніжка, бабу Віру, Віолетту — про кожного окремо й усіх разом.

У животі бурчало і смоктало, наче я й не вечеряла. Сон не йшов, незважаючи на міцно зліплені повіки та перераховані сотні овець. Я покрутилась ще трохи і здалася — устала й знову ввімкнула світло. Звиклим до темряви очам стало боляче, і я сиділа десь хвилину, закривши очі руками. Увімкнула ноутбук, щоб дізнатися час, — 00:15. Навшпиньках пішла до дверей, відчинила їх, затримавши дихання, вистромила голову з кімнати. Світло не горіло, лише відблиски ялинкових вогників стрибали стінами й підлогою. Якщо Шаушва вже пішов спати, я прокрадуся до холодильника, візьму торт і повернуся в кімнату. Може, хоч їжа допоможе мені заснути.

Біля ялинки я раптом усвідомила, що вже майже Новий рік. Я завжди чекала цього свята з якимось піднесенням, сподіваючись на новорічне диво. А тут у моєму житті останнім часом сталося стільки всього, що навіть Новий рік утратив свою магію. Я вже майже дійшла до холодильника, коли в мить, як ялинка спалахнула жовтим, помітила Шаушву. Він сидів за столом, поклавши голову на руки, і, схоже, спав.