— Несмачно? — запитав він.
— Хочу подзвонити мамі, — сказала я замість відповіді й відклала виделку.
Шаушва трохи розгубився. Поклав на тарілку шматочок хліба, піймав мій погляд.
— Та я наче й не забороняв тобі, навпаки...
— Ти не зрозумів. Я хочу, щоб ми зустрілися. Усі разом. 1 мама сказала, чи правда ти мій батько.
Він опустив очі, знову взяв у руки хліб. За мить ще раз на мене подивився, всміхнувся, але усмішка вийшла якоюсь нещирою, наче він просто розтягнув губи для годиться.
— Я не проти. Тільки не сьогодні. У мене справи.
— Ти ж казав, що сьогодні не йдеш на «роботу»? Передумав? Чи може ти й сам на цьому сидиш?
Мені хотілося вколоти його, зачепити, зробити боляче. Якщо він мій батько — він це заслужив. Якщо ні — тим паче.
— На «роботу» не йду, — слово «робота» він вимовив із притиском, вдавши, що не чув останнього мого запитання. — Я ж сказав тобі, що буду з нею зав’язувати. Але це не так просто. Треба вирішити купу проблем, щоб зіскочити з цього гачка.
Я гмикнула.
— Ну-ну.
— А з твоєю мамою ми зустрінемося завтра. Так їй і перекажи.
— Може, ти їй сам це скажеш? — не вгавала я.
— Скажу, але ввечері. Ця ситуація і так вибухонебезпечна, не хочу, щоб вона вибухнула передчасно й поламала мої плани.
Він швидко доїв, до чаю навіть не доторкнувся, поставив брудний посуд у мийку.
— Тобі не важко буде помити?
Я мовчки продовжувала колупати омлет.
Це було схоже на втечу. Хаотичну несплановану втечу після моїх слів про маму.
Шаушва зробив крок до мене, ніби хотів обійняти, але потім відступив і лише махнув рукою. Я спостерігала, як він у коридорі вдягає худі та куртку, чула грюкіт металевої ложки для взуття по підлозі.
— До вечора! Я подзвоню! — крикнув він перед тим, як зачинити за собою двері.
Зітхнувши, я відсунула тарілку. Необхідність дзвонити мамі висіла наді мною, як чорна хмара перед грозою. З одного боку, я хотіла дізнатися правду, з іншого — боялася маминої реакції. Як тієї, що вона влаштує скандал через моє зникнення, так й іншої — що воно її абсолютно не хвилювало. Однак зараз дзвонити все одно було ще рано — годинник показував восьму п’ятдесят, і мені не хотілося вихопити від мами за те, що рано її розбудила. Тож я повернулася до омлету. Сяк-так його доїла й вимила весь посуд. На стільниці під телефоном помітила чергові 500 гривень, які залишив мені Шаушва, цього разу без записки. Брати їх я не планувала — після того, як дізналася, чим він займається, ці гроші стали для мене брудними. У холодильнику ще залишилися продукти з минулих закупів, тож із голоду не помру.
Я витерла руки, взяла телефон і знову сіла за стіл, розмірковуючи, як почати розмову з мамою, щоб одразу не скотитись у сварку. Певно, треба найперше сказати про батька. Тоді її увага перемкнеться з моєї втечі на нього. Цікаво, вона й досі з тим бридким німцем? Краще б мама залишилася з ним — тоді вона ще точно в Харкові, а не повернулася додому. А раптом вона поїхала? Хоча мама навряд чи змогла б повернутися додому, коли я зникла в Харкові. А якщо вона пішла в поліцію?.. Ці питання бомбардували мою голову, пробуджуючи тривогу, тому я почала набирати номер, який знала напам’ять.
Двадцять секунд слухала гудки. Мама не відповідала. Коли виклик закінчився, я набрала знову. Та сама історія. Коли набрала втрете, гудки швидко перервались. Почулося якесь шарудіння, і знайомий голос заспано проказав:
— Алло...
— Це я... — від хвилювання я захрипла, тому прокашлялась і повторила: — Це я, Лайла.
Самій різонуло від імені — зазвичай я завжди представлялася Лілею. Мама ніколи мене не називала Лайлою, принаймні я цього не пам’ятаю.
У трубці знову почулося шурхотіння, гримнули двері.
— Ти взагалі нормальна?—мама була сердита, навіть дуже сердита, це було зрозуміло з її злого шепоту. — Ти куди пропала, га? Хочеш, щоб мене через тебе посадили? Тварюка малолітня! Мало ти мені життя зіпсувала, ще й тепер такі коники викидаєш?..
Ось через це я й не хотіла дзвонити. Усе як завжди: вона переживала не про мене, а про себе.