Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я завмерла на одній нозі й гарячково розмірковувала, що мені робити: втікати з пустими руками чи схопити торт і вшитися назад у кімнату? Я стояла й не ворушилася, Шаушва теж не рухався. Ще два кроки до холодильника, обережно відчинити двері... бляха, чого вони скриплять... фух, здається, він досі спить... узяти торт у пластиковій упаковці в пакеті... блін, чортів пакет шарудить... і обережно, дуже обережно прокрастися назад до кімнати.

Місія була вже наполовину виконана, коли в темряві я влупилася мізинцем об важкий стілець. Він гучно гепнувся на підлогу, я засичала від болю, Шаушва скочив і клацнув світлом біля холодильника.

— Лайло?!

У цей момент мені хотілося провалитися під землю разом із тортом. Я почувала себе тортовою злодійкою в чужій квартирі.

— Я... я не могла заснути й вирішила поїсти... — промимрила, потираючи забитий мізинець об другу ногу.

— Я, мабуть, заснув тут... — вигляд у Шаушви був справді сонний і збентежений. — Але якщо хочеш, можу скласти компанію, щоб тобі не було сумно самій.

— Ні-ні, іди спати, я швиденько поїм і теж піду, — запротестувала я.

Обоє ми поводилися так, наче розмови, яка відбулася кілька годин тому і змінила все, не було, і ми залишалися одне одному тими, ким були раніше, — чужими випадковими людьми, дівчинкою із зони бойових дій і бомжем, який приторговує наркотою. Шаушва почухав голову й позіхнув:

— Ну, тоді я піду спати. Добраніч.

Я чемно побажала йому гарних снів у відповідь. Він вимкнув світло біля холодильника й уже майже вийшов з кухні, коли зупинився, озирнувся і тихо запитав:

— Ти завтра залишишся?

У темряві, яку освітлювали лише спалахи гірлянди, я не могла як слід роздивитися виразу його обличчя. Добре, що він так само не бачив мене.

Я кивнула — швидше для себе, ніж для нього, і сказала:

— Залишусь.

Мені здалося, він усміхнувся перед тим, як піти. Я ж лишилася стояти на кухні — з коробкою руках, і сум’яттям у серці й голові. У животі знову забурчало, і я вирішила поїсти тут, просто в темряві. Узяла виделку й за п’ять хвилин жадібно ум’яла два шматки. Потім сиділа та дивилася на ялинку, аж поки не заболіли очі й не захотілося спати. Вимкнула подовжувач із гірляндами і пішла до своєї тимчасової кімнати.

Заснула з однією-єдиною думкою: завтра я знатиму все.

РОЗБУДИВ МЕНЕ ГУРКІТ НА КУХНІ. Я СКОЧИЛА З ЛІЖКА, не відразу зорієнтувавшись, де я, але за секунду все згадала. Сіла, серце гупало аж у вухах. Надворі було похмуро — ранкова сірість розливалася кімнатою з вікна. Увімкнула ноут, щоб дізнатися, котра вже година, — було лише по сьомій. Мені не хотілося виходити, поки Шаушва вдома, тож я вирішила почекати, коли він піде на «роботу». Про саму «роботу» я намагалася не думати, просто хотіла, аби він пішов, щоб спокійно зателефонувати мамі і сказати, що батько знайшовся.

Але Шаушва, схоже, поки що нікуди йти не збирався. Він завзято грюкав на кухні та шумів водою. Куховарить він там чи що? Я взяла ноут і вмостила собі на коліна — вирішила тихенько подивитись якийсь фільм у ліжку. Набрала в пошуку «новорічні фільми», клацнула навмання на першому-ліпшому зі списку — це були «Несплячі в Сієтлі». Щось про любов, уже непогано. Трохи любові мені не завадить. Я стишила звук до мінімуму й поринула в сердечні переживання Сема та Енні, краєчком вуха прислухаючись до звуків на кухні.

Минула година фільму, активність Шаушви стихла, але я так і не почула, що він пішов, — двері не гримали, ключ не скреготів. Чи, може, я пропустила цей момент?.. Поставивши фільм на паузу, я прислухалася — тихо. Урешті-решт вирішила ще трохи почекати, перш ніж вийти з кімнати, — треба було впевнитися, що він справді пішов. Коли я знову ввімкнула кіно, у двері постукали. Можна було вдати, що я сплю, але мене вже видав звук від ноута. Довелося відчиняти.

Шаушва стояв за дверима із широкою усмішкою на обличчі — наче всю ніч її тренував. Одягнений він був у чорні джинси та білу футболку, яка різко контрастувала з темною шкірою. Я відчула тонкий запах одеколону. Кудись зібрався.

— Доброго ранку! Я почув, що ти вже прокинулася. Сніданок готовий, ходімо.

«Почув». Підслуховував під дверима чи що?

— Доброго, — буркнула я. — Хіба ти сьогодні не йдеш на свою «роботу»?

Він похитав головою.

— Ні, не сьогодні. Поговоримо про це потім. То ти йдеш?

Після вчорашнього нічного дожору їсти геть не хотілося. Але відмовити я не змогла, тому попленталася за ним, попередньо заскочивши у ванну. Подивилася на своє скуйовджене волосся, що стирчало в різні боки, сяк-так пригладила його водою й закрутила у вузол, зафіксувавши гумкою. Більше в дзеркало дивитись не хотілося. Моя зовнішність, про яку я майже забула за ці насичені подіями дні, знову почала мене дратувати.

Босими ногами прочовгала на кухню. Тепла підлога приємно зігрівала ступні. Мене це розчулило. Шаушва про мене потурбувався та ввімкнув теплу підлогу по всій квартирі. Позіхнувши, сіла за стіл. Переді мною вже стояв омлет з овочами, нарізаний шматочками чорний хліб, якийсь невідомий мені білий сир, салат із помідорів та огірків, печиво і чай.

— Ого, ти вже зранку попрацював, як попелюшка! — пожартувала я, здивувавшись різноманітності сніданку.

— Старався для своєї донечки, — підморгнув мені. — Смачного!

Я не відповіла. Цією фразою він навіщось зруйнував щирість моменту. Тиша була такою, як буває завжди, коли хтось бовкає зайвого, а потім не знає, як дати задню, — незручною та оглушливою. Дзвеніли лише виделки об тарілки. Шаушва їв з апетитом, я ж нехотя колупала омлет.