Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ну от, тепер усе готово. Залишилося лише дочекатися бомжа.

Я пішла до ванної, подивилась на себе в дзеркало. Волосся без гелю стирчало в різні боки, наче приймало сигнали з космосу. Пригладила його мокрими руками, перев’язала хвоста. Наче краще. Хоча про яке краще може йти мова в моєму випадку?..

Негритоска.

Це було як тавро, поставлене при народженні, позбутися якого неможливо.

Я ще раз глянула на себе, заплющила очі. Спробувала уявити себе сміхотливою білявкою, як Віолетта, на яку звертали увагу дорослі мужики. Від цього здригнулася. Ні, мені таке не треба. Краще залишитися сірою мишею, точніше чорною, непомітною для чоловіків. Хоча випадок із Гассаном продемонстрував, що навіть така зовнішність не може гарантувати безпеки.

Я повернулася в профіль і відстовбурчила попу, як це робила Віолетта. Потім склала губи «качечкою» і закліпала віями, плавним жестом торкнулася грудей. Тихий, ледве чутний скрегіт ключа в замку перелякав мене. Я відсмикнула руку, почуваючись злодійкою, заскоченою на гарячому. Кинувши на себе останній погляд у дзеркало, обережно прочинила двері й вислизнула з ванної. Я не хотіла виходити і зустрічати того типа біля порогу, тож прокралася на кухню і стала біля холодильника, схрестивши руки на грудях. Чекала, поки він сам сюди прийде.

Було чутно, але не видно, як він зачинив за собою вхідні двері, як вовтузився в коридорі, роззуваючись і скидаючи верхній одяг, як зашуміла вода у ванній, звідки я щойно втекла. Він не кликав і не шукав мене. Це був упевнений спокій людини, яка знає, що на неї хтось чекає.

— Привіт.

Хоч я й очікувала на його появу, він заскочив мене зненацька — підійшов зовсім нечутно, наче кіт на м’яких лапах, поки я задумливо роздивлялася свої нігті.

Стояв переді мною й широко всміхався, демонструючи бездоганно білі зуби. Я ковзнула по ньому швидким поглядом — темно-сірі джинси, синій светр, з-під якого виглядала горловина білої футболки, годинник на руці. Ніхто б у житті не подумав, що цей чоловік маскується під безхатька, живучи при цьому у величезній хаті.

— Сьогодні ти не схожий на бомжа, — я намагалася сказати це нейтральним тоном, але вийшло більше схоже на наїзд.

Він розреготався.

— Я бачу, тебе це непокоїть.

Чоловік запхав великі пальці рук у передні кишені джинсів. Він стояв навпроти й насмішкувато дивився на мене, трохи похитуючись.

Я глянула на його ноги — він був босий.

— Так, босий, наче бомж, — чоловік розвів руками. — Нікуди від цього не дітися.

Я не зрушила зі свого місця біля холодильника. Моє бажання зробити йому приємний сюрприз десь випарувалося, зараз я відчувала до нього лише ворожість. Він відсунув стілець і сів за стіл, витягнувши ноги, із насолодою поворушив пальцями.

— Утомився, як собака, — мовив чи то мені, чи собі, сперся на стіл ліктем правої руки та запустив долоню у волосся.

Тільки зараз я помітила, що він наполовину сивий. Цей факт чомусь мене розчулив.

— Я досі не знаю, як тебе звати, — сказала, не змінюючи пози.

— Називай мене Шаушва, — чоловік повернув голову в мій бік. — Це розповсюджене ім’я в Конго.

— Ти звідти?

Він кивнув.

— Приїхав навчатися і залишився. Якось так.

Я хотіла запитати те, що муляло, — про доньку, про її кімнату, але стрималася. Натомість сказала:

— Я приготувала вечерю.

Шаушва всміхнувся.

— Я відчув запах. Пахне смачно.

— Їстимеш?

— Звісно, вмираю з голоду. Тобі допомогти?