Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Цікаво, як зараз виглядає мій батько? Який він узагалі на вигляд? Я ж не бачила його навіть на фото. Усі його світлини порвала й викинула мама, а ті, де вони були разом, обрізала, залишивши тільки себе. Живе він у достатку, перебивається непостійними заробітками чи взагалі бомжує? Чи є в нього родина і діти? А може, він уже неживий? Усі ці запитання наповнювали мою голову. Хотілося взяти ручку й написати татові листа. Але що нового я могла сказати? Я запитувала це вже безліч разів, запитувала у вічності, у прірви, у порожнечі, бо відповіді від батька отримати не могла. Немає сенсу питати щось у того, кого не існує.

Ламані сонячні лінії поволі рухалися підлогою. Тепер вони гріли мені ноги. Я подумала про маму. Чи знайшла вона час згадати про мене, а чи, може, досі зайнята своїм мужиком? Старається, аби він забрав її до Німеччини. А на мене їй пофіг. Дзвонити зараз точно не варто. Чи дозволить цей тип залишитися в нього на кілька днів? Ну не вижене ж мене на вулицю, звідки сам привів. Я не відчуваю до нього довіри, але й не боюся. Знаю лише, що тут мені добре. Наче тут мій справжній дім, хоча в ньому й немає тих, хто мене любить. Але чи є вони в моєму житті?

Я підійшла до вікна й подумала, що треба прогулятися. Хотілося чогось солоного та шкідливого — сухариків, чипсів, арахісу — того, на що мені зазвичай не вистачало копійок, які давала мама на кишенькові витрати. А в холодильнику незнайомця лежали лише сир, яйця, капуста, гриби та якісь невідомі мені овочі, вочевидь, також корисні. Крім того, я подумала, що непогано було б приготувати вечерю, коли він повернеться, — щоб якось віддячити за гостинність. Тож я взяла гроші, які він залишив, — там було аж 500 гривень, новенька хрустка купюра з портретом Сковороди, небачена для мене сума. Узулася, вдягнула куртку й вийшла на сходи.

Ключ у замку вдалося повернути з третьої спроби. Я запхала його в кишеню та піймала себе на мугиканні мелодії, яку почула вчора вночі. Напевно, це було щось африканське, тому й запам’яталося, відгукнулося в душі. Хоча я ніколи не бачила Африки, якась її частина була глибоко схована в мені. І час від часу, як от сьогодні, виривалася назовні. Я збігла сходами, киваючи в такт музиці, що звучала в моїй голові, та вийшла на вулицю.

Очам одразу ж стало боляче. Сонце і сніг примусили мене плакати. Майже стуливши повіки, я дивилася під ноги крізь вузькі щілини зі сльозовою завісою, але йшла вперед. За кілька хвилин стало легше, я вже змогла роззирнутися без різі в очах, щоб вирішити, у якому напрямку йти.

Запізніло подумала, що можна було б знайти в гуглі магазини поруч — у моїй кімнаті ж стояв ноут. Я пішла навмання — у тому напрямку, куди йшли люди. Широта світу навалилася на мене раптово. Я була в цьому місті самотня серед людей. Нікого не цікавило, хто я і куди йду, ніхто не переймався моїми справами. Я просто собі крокувала тротуаром, що брижився під ногами льодяними хвилями, — як одна з тих, хто проходив повз. Наче мені було куди повертатися. Наче мене хтось чекав.

Скоро я зрозуміла, куди веде ця дорога, — до метро. Поруч із метро — це була станція «Героїв праці» — розташовувався великий ринок. На одному його боці продавали шмотки, тож я підземним переходом перейшла на інший бік, сподіваючись знайти там щось їстівне.

Біля виходу з підземки стояла ялинка. Вогники на ній миготіли, змінюючи кольори щосекунди. Точно, ялинка! У квартирі незнайомця її не було. Якось дивно за кілька днів до Нового року не мати головного святкового атрибуту. Жодної соснової гілочки, жодної гірлянди. Навіть мама завжди нагадувала мені про ялинку — ми щороку ставили штучну, із пластику. Хто його знає, може, самотні чоловіки, що живуть у просторих, нашпигованих технікою квартирах, і не ставлять ялинок. Але мені це видавалося дивним. Новий рік був єдиним святом, яке я любила.

Трохи повитріщавшись на сніговика, що стояв під ялинкою, і навіть помацавши його за ніс — він був пластиковий, я пішла вглиб ринку. Від різноманіття розбіглися очі. Ковбаса, печиво, м’ясо, риба, фрукти, шоколад — у селі я й мріяти не могла про все це багатство. А якби десь і побачила, то все одно не купила б. Але тепер пальці в кишені міцно стискали п’ятсотку, і я вирішила спробувати те, чого ніколи не їла. Чипси й сухарики, яких так хотілося пів години тому, почекають. Біля кожного магазину юрмилися черги — люди поспішали зробити закупи до Нового року, тож мені довелося запитувати «хто крайній» і прилаштовуватися за ним.

Спершу я купила два шматки червоної риби. Потім ананас. Він був зі знижкою. За ними в пакет перекочували кілограм картоплі й пачка вершкового масла, бо до риби треба було зробити якийсь гарнір, а ще три огірки і три помідори на салат. На десерт я купила в ларку два шматки «наполеона». Дорогою трапився кіоск із зеленню — я витратила останню двадцятку на пучок кропу.

Назад ішла по пам’яті. Виліплювала поглядом усі ті прикметні ознаки, які впали в око на шляху до ринку: дитячий майданчик у снігу з поламаною жовтою лавкою, огрядна жінка в безрозмірній шубі, що сиділа біля бочки й продавала розлите в пластикові пляшки молоко, скупчення сірих гаражів з обписаними стінами, школа з рожевим ґанком, протоптана через стадіон доріжка, поруч із гірки катаються на тарілках і льодянках діти. І ось нарешті він — будинок, куди я вчора прийшла.

Я вже добряче захекалась, поки тягла повний важкий пакет, тож поставила покупки на лавку біля під’їзду й намагалася виколупати з кишені ключі. Як на зло, вони провалилися в підкладку, бо в кишені була дірка. Тим часом з під’їзду вийшла жінка, точніше бабуся, в пухнастій червоній шапці та чорній штучній шубі, витріщилася на мене, але мовчки пройшла повз. Я вже запустила в кишеню руку майже до ліктя, виплутуючи ключі, які застрягли за спиною в синтепоні куртки.

— А ти чия будеш?

Озирнувшись на голос, я зустрілася з нею очима. Стиснувши нафарбовані червоною помадою тонкі губи, вона сердито мене розглядала.

— Нічия, — бовкнула я й відвернулася. Ключі вже були в мене в долоні.

— Ще й хамка! — вигукнула бабця.

Я знову озирнулася. Вона махнула на мене сумкою і продовжила:

— Чого їдете сюди, чорномазі, сидіть собі вдома!

Слово, яке я чула так багато разів, знову зробило боляче. Я глибоко вдихнула та взяла пакет другою рукою. Затиснені ключі врізалися в шкіру.

— До того чорномазого з дев’ятого зібралася? Так я і знала! Лізуть і лізуть сюди, як ті мавпи!

Бабця продовжувала ще щось вигукувати. Руки дрижали, коли я прикладала ключ-таблетку, що ніяк не хотів спрацьовувати на морозі. Урешті почувся довгий протяжний писк, і двері піддалися. Я сховалася за ними. Швидко до ліфта, кнопка дев’ятого поверху, важкий пакет передавлює долоню. Уже знайомі металеві двері, важкий фігурний ключ. Коли двері зачинилися в мене за спиною, я відчула полегшення. Поставила пакет на підлогу, скинула куртку, сіла, повільно зняла взуття й запхала ноги в капці.

Чорномаза.

Якби я рахувала, скільки разів за життя мене так назвали, то давно б збилася з ліку. Іноді це траплялося часто, іноді рідко, але я завжди знала, хто я для інших. На маму дивилися з осудом — фу, зв’язалася з чорномазим, ще й доньку йому народила, а він її «поматросив» і здимів кудись, от дурепа, своїх хлопців мало було чи що, тільки життя собі зіпсувала, бо від цього вже ніколи не відмиєшся. На мене — з презирством і огидою, змішаними із жалістю, — мала чорномаза, вона хоч і ні в чому не винна, але дратує вже тим, що не така, як усі, дратує своєю темною шкірою, вивернутими губами та дротяним волоссям, їй місце в Африці, а не тут, але хто ж її туди забере, коли її чорномазий татусь давно злиняв.

Ці розмови, спершу перешіптування за спиною, а згодом і вголос при тобі, щоразу вбивали частинку мене, навіть тоді, коли я думала, що вони вже перестали мене ранити. Вони залишали після себе спустошення, коли сил не залишалося навіть на те, аби підняти руку. Нещодавно по телевізору я натрапила на передачу про енергетичних вампірів. Це було схоже на те, що я переживала в цей момент. Та бабця висмоктала з мене всі соки, тому зараз я просто сиділа, тримаючи голову руками.

Коли серце повернулося до звичного ритму і слабкість у руках і ногах відступила, я взяла пакет із покупками та віднесла на кухню. Там розібрала його і поклала продукти в холодильник. Годинник показував по другій. Готувати вечерю було ще зарано, тим паче я не знала, о котрій повернеться бомж. Але їсти вже хотілося, тож я знову зазирнула в холодильник, вирішивши підсмажити собі яєчню. Поморочилася, поки увімкнула цю електричну штуку, яка була тут замість газової плитки, але врешті сама зрозуміла, як вона працює, і навіть нічого не зламала. Шкварчання на сковорідці заспокоювало. У холодильнику знайшлося кілька шматочків чорного хліба, а ще я зробила салат з одного огірка й помідора. Обід видався мені неймовірно смачним, я навіть вимочила останнім шматочком хліба олію, що залишилася з салату.

Як поїла, знову пішла тинятися квартирою. Зайшла в спальню незнайомця, перебрала книжки на низькому столику. Майже всі вони були англійською, однак останньою виявилась біографія Вінстона Черчіля російською. Книги з крісла я переклала на підлогу і, підібгавши ноги, сіла на нього з біографією в руках. Робити все одно було нічого, на вулицю після зустрічі з бабцею-вампіркою виходити не хотілося, телевізор дивитися теж, а нишпорити інтернетом, читаючи новини «що ж там удома» взагалі не було бажання. Стала гортати без особливої цікавості, але й сама не помітила, як почала ковтати сторінку за сторінкою.

Коли кімната поринула в м’які сірі сутінки, я згорнула книжку й поклала її на місце, так само зробила і з тими книгами, які лежали на підлозі, — не хотілося, аби цей чоловік знав, що я зависала в його спальні. Треба сьогодні нарешті запитати, як його ім’я. Щоразу, коли я про нього думала, називала його то чоловік, то мужик, то цей тип, то бомж, то незнайомець — багато назв, але жодної правдивої. Визирнула у вікно — на вулиці вже засвітилися ліхтарі, тротуаром унизу поспішали люди, кожен другий тягнув у руках ялинку, на майданчику в снігу бабралися діти, а мені було так спокійно і тепло тут і зараз, у цю мить, як давно вже не було ні з ким і ніде.

Я згадала про Бублика й Дімку, і мені стало соромно, що я досі не поцікавилася, як там вони. Хотілося почути новини про кота, упевнитися, що в нього все добре, що він ситий і в теплі, але було незручно говорити з Дімкою. Не лише про Бублика, а взагалі про все. Я згадувала, як Дімка дивився, коли Віолетта їла цукерку, і всередині росла злість. Я була, мов той чайник зі свистком, у якому вже кипів окріп, але кипів беззвучно, бо хтось забув закрити носик і тепер вода могла лише булькати всередині непомітно для всіх. Я не могла показати йому своє роздратування, бо й сама не знала його причини. Утім телефоном було говорити легше, ніж віч-на-віч, коли Дімка дивився на мене своїми блакитними очима, а я в цей час думала, що віддала б усе на світі, аби мати таку білу, аж прозору шкіру та неймовірні світлі очі.

Узяла в руки телефон, яким сьогодні дзвонив Опер К., і спробувала згадати Дімчин номер. Починала набирати цифри і витирала, переконуючи себе, що десь помилилась і тут, напевно, має бути не п’ять, а дев’ять, що шість стоїть перед одиницею, а не після неї. 51 вводила цифри, натискала виклик — і скидала дзвінок, не дочекавшись гудків. Кілька таких спроб — і серце вже гупало об ребра. Коли почула гудок, для чогось прокашлялася.

— Алло? — голос Дімки був здивовано-запитальним.