Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Привіт, це я, Ліля, — прохрипіла задерев’янілим горлом.

— О, пр-р-ривіт! — Дімка зрадів. — А звідки ти дзвониш? Це ж не твій номер...

— Та, з телефона знайомого, — непевно відповіла я. — Свій у готелі залишила.

— Нічого собі, др-ругий день у Хар-ркові, а ти вже знайомих завела! — він аж спробував присвиснути, але лише з шумом випустив із губ повітря. — Як там узагалі спр-рави? Ти де?

— Та... у гостях... — мені не хотілося брехати другові, але й правди я йому сказати не могла. Як я йому поясню, що пішла серед ночі до бомжа-африканця, який живе в шикарній квартирі й насправді невідомо хто, але аж ніяк не бомж?

— Щось ти темниш, — звісно, Дімка про все здогадався. Його голос із зацікавленого перетворився на відсторонений. — Але як хочеш, не моя спр-рава. З Бубликом усе в пор-рядку, батько дозволив його пустити в хату. Так що гуляй далі... Пока!

Він несподівано відключився, а я завмерла з відкритим ротом, не встигнувши попрощатися.

Образився.

От блін.

Що б я не зробила, завжди почувалася винною. Винною вже тому, що народилась і псую життя іншим.

Я покрутила в руках телефон, подумала про маму. Її номер не треба було згадувати — його я знала напам’ять. Якби вона хвилювалася про мене, я б подзвонила. Але вона, якщо й переживала, то тільки про те, які наслідки матиме для неї моє зникнення. На мене їй було начхати. Хай розважається зі своїм німцем. Влаштовує життя. Я теж маю право на тимчасову ілюзію того, що все добре, і поки не хочу її руйнувати.

На годиннику було 17:20. Уже можна підготувати продукти на вечерю, щоб швидко все зробити, коли повернеться бомж. Я чистила картоплю і думала про нього. Напевно, йому цікаво жити. Це як історії з пригодницьких фільмів — перевдягання, подвійне життя, таємниці... Яка ж у нього таємниця? Чому він робить усе це? Як зміг купити величезну квартиру? Почищена картопля булькала і пірнала у воду. Де його донька?

На мить я уявила, що я — це вона. Що та кімната, де я тимчасово гостюю, з любов’ю готувалась для мене, і всі ті книги, іграшки та менші дрібниці збирались, аби я була там щасливою. Я уявила, що маю нормальну родину, вчуся в хорошій школі й от зараз готую вечерю для батьків, бо мама затрималася на роботі, а тато їде додому з відрядження. Я хочу їх порадувати, бо вони люблять мене і роблять усе, щоб у мене було нормальне дитинство, про яке приємно згадувати в дорослому віці. Миючи картоплю під струменем холодної води, я всміхалася, програючи в голові цей сценарій. А потім глянула на руки — усе стало на свої місця. Вони були чорні. А хіба може бути тут щасливою дівчина з чорними руками?

Чорномаза.

Картоплю я порізала, склала у важку сріблясту каструлю, натерту аж до блиску, і залила водою. Мабуть, варити ще рано. Якби ж я знала, коли він повернеться, то приготувала б усе вчасно, а так сюрприз може не вдатися. Я порпалася в холодильнику, коли телефон знову задзвонив. Від несподіванки здригнулася й ударилася головою об полицю. Швидко захряцнувши холодильник, підскочила до телефона. Розриваючи тишу та мій спокій різкими звуками, дзвонив «Я». Узяла в руки гаджет і кілька секунд дивилися на нього, поки він вібрував у моїй долоні, а потім провела по екрану пальцем і піднесла до вуха. Якусь мить той, хто дзвонив, мовчав, наче здивувався відповіді, а потім я впізнала голос незнайомця.

— А я вже думав, що ти пішла, — він говорив весело та швидко. — Хвилювався за тебе. Усе окей, знайшла собі заняття?

Я кивнула, наче він міг це побачити, і сказала:

— Норм.

— Змістовно, — засміявся. По переривчастому диханню я зрозуміла, що він кудись іде. — Не страшно було самій?

— Ти вже закінчив свою роботу бомжа? — я спитала те, що справді мене цікавило.

Він знову засміявся.

— Закінчив, скоро виглядатиму як пристойний чоловік. За годину буду вдома. Ти ще залишишся?

— Якщо можна.

— Скільки завгодно, — голос став серйозним. — Але я думаю, треба хоча б попередити твоїх батьків, що ти жива і здорова.

Я мовчки слухала.

— Ну, добре, не грузись. Поговоримо про це, коли я повернуся. Я скоро.

Він вимкнувся.

Я поклала телефон і сіла.

Усе ж ситуація була дивною, дуже дивною. Але думати про все це в котрий раз не хотілося, тому я просто перемкнулась на приготування вечері. Поставила варитись картоплю на пюре й витягла з холодильника червону рибу. Я уявлення не мала, як її готують, бо взагалі тримала в руках уперше в житті, тож вирішила просто посолити та підсмажити її. Трохи хвилювалась, щоб усе не зіпсувати, але смажена риба на сковорідці пахла смачно, і я вирішила її не пробувати до приходу того мужика. Усе ж треба дізнатися ім’я — незручно постійно підбирати слово, щоб якось його назвати.

У шафці з посудом знайшла велику скляну миску і зробила салат — огірки, помідори, трохи солі та кропу. Олія в нього була лише оливкова — на ній я і рибу посмажила. Смак трохи гіркуватий і незвичний, але їсти можна. Виделкою потовкла пюре, бо не знайшла товкачика, вкинула в картоплю великий шмат масла, добре розмішала, помила за собою брудний посуд. У шухляді знайшла білі тканинні серветки, поклала дві на стіл із різних боків — одна навпроти одної, поставила на них дві тарілки, додала но ножу та виделці. Сервірування було примітивним, але для мене воно здавалося верхом вишуканості.