Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я відмахнулася. Неприязнь минула. У цю мить я була рада, що не сама. Розклала по тарілках пюре і рибу, поставила посередині миску з салатом, наклала собі та йому. Потім відсунула стілець і сіла навпроти. Чоловік побажав мені смачного й усміхнувся. Від цих слів усередині піднялася тепла хвиля. Це було так дивно — сидіти за красивим столом у чужому місті в чужій квартирі з чужим дядьком, який бажає мені «смачного» та їсть вечерю, яку я приготувала. Мама ніколи так не казала. Разом вечеряли ми рідко та переважно мовчки. Різати рибу ножем, тримаючи його в правій руці, а виделку в лівій, було незручно, тому я відклала ніж і просто колупала її виделкою. Хай думає, що хоче, про мої манери. Зрештою, я в гостях у бомжа, а не в аристократа.

— Смачно!

Цей чоловік постійно усміхався. Суцільний «містер позитив». Він доїв усе на тарілці та склав прибори. Я глянула на нього і зробила так само.

— Є ще десерт, — повідомила йому.

— Нічого собі! І що на десерт?

— Торт. «Наполеон».

Здуріти! Мій улюблений. Сто років його не їв. Зробити тобі чаю?

Я кивнула.

Шаушва ввімкнув чайник, потім прибрав зі столу й заходився мити посуд. Я тим часом дістала «наполеон» із холодильника й виклала на тарілки. Сіла, чекаючи, поки він приготує чай. Чоловік кинув чайні пакетики до чашок і залив окропом, поставив одну з чашок переді мною.

— Чорний? — запитала я.

— Чорний, у мене іншого не водиться.

Сів навпроти мене, відділив чайною ложечкою шматок торта й запхав до рота.

— Ммм, смачно! — показав мені лайк.

Я теж спробувала. Певно, це був найсмачніший торт у моєму житті.

— Ти комусь дзвонила? — запитав, прожувавши ще один шматок.

Він дивився прямо в очі.

— Дзвонила.

— І?

— Другові, якщо ти питаєш про маму. Їй не дзвонила.

Мені було незручно відповідати на його запитання. Я схопила чашку з чаєм, але той був занадто гарячим, щоб пити й навіть тримати в руках.

— Так мама ж, мабуть, хвилюється. Хіба ні?

Шаушва жував «наполеон» і чекав відповіді.

— Не думаю. У неї є інші справи.

— А батько? — він підняв брову.

— Немає батька, — буркнула я і таки сьорбнула чай.

Рідина обпекла рот, піднебіння і горло, я закашлялася. Чоловік скочив з місця й постукав мене по спині долонею. Я хапала ротом повітря, щоб загасити пожежу, яка палала всередині, з очей текли сльози. Шаушва дав мені в руку чашку з водою, я жадібно випила половину — і нарешті видихнула.

— Що ж ти так розхвилювалася? Не хочеш про себе розповідати — не треба. Я ж тебе не гоню.

Він стояв наді мною, вперши руки в боки. Щоб змінити тему, я сказала:

— Тобі дзвонив якийсь Опер К.

Шаушва спохмурнів, від усмішки не лишилося і сліду.