Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Серце знову стукотіло так, що відлунювало аж у горлі. Я відірвала руки, що з холодних стали гарячими, від перил і зробила крок уперед. Ще три кроки — і я вже всередині квартири. Бомж уже роззувся й запихав свої драні черевики в пакет із супермаркету «АТБ».

— Капці там, — показав рукою на поличку зі взуттям, під яку ногою проштовхнув пакет. — Роззувайся, а я поки зніму все це.

Він скинув на підлогу куртку та свою чалму, залишившись у брудних чорних штанях і темно-зеленому розтягнутому светрі з діркою на плечі, потім подібрав кинуте шмаття й запхав у ще один пакет. Я опустила очі й притиснулася до стіни, коли він пройшов повз, — не хотіла, щоб доторкнувся до мене своїми брудними дахами. За кілька секунд почула, як зашуміла вода. Тепер я нарешті могла роззирнутися й роздивитися, куди потрапила. Навіть на перший погляд квартира здавалася величезною. У напівтемряві в глибині виднілися меблі та обриси великого вікна. З того, що я могла бачити, — сучасний ремонт у коридорі — його ще називають «євро», і довга дзеркальна шафа на всю стіну. Я глянула на своє відображення — вигляд у мене був переляканий і нещасний.

Присіла на невеличкий м’який стілець і витягнула капці. Вони були одноразові — білі та запаковані, як у готелі. Роззувшись, якусь мить я не знала, куди діти свої черевики. Хоч вони й були в кращому стані, ніж взуття чоловіка, який зараз шумів водою у ванній, проте не вписувалися в цей заможний інтер’єр. Потримавши взуття в руках, я врешті запхала його під полицю — туди, куди бомж засунув свої шкарбуни в пакеті «АТБ», та натягнула на ноги капці, агресивно-білий колір яких аж різав очі. Шум води у ванній стих, я скочила на ноги. Вхідні двері незнайомець не замкнув, тож я вже нахилилася, щоб схопити черевики й вибігги назад у ніч, як із глибини квартири почулися кроки. Вони наближалися до мене.

Я різко випрямилась і притиснулася спиною до стіни.

На відстані простягнутої руки стояв чоловік. І він був геть не схожий на бомжа. Я ковзала по ньому очима і думала, що це якийсь хріновий розіграш. Що бомж, із яким я прийшла сюди, насправді зараз сховався у ванній і сидить там, посміюючись із мене, а замість нього вийшов ось цей тип. Чоловік також дивився на мене, і його губи поволі розтягувалися в усмішці. Я не вмію визначати вік, але цьому б дала не більше як 40 років. Кругле обличчя, приплюснутий ніс, товсті губи, коротке кучеряве волосся з нитками сивини. У своєму житті я бачила не надто багато африканців, але цей виглядав саме так, як я їх собі уявляла. На чоловікові були сині джинси й біла футболка, що різко контрастувала з темною шкірою. Руки він недбало запхав у передні кишені штанів. Я звернула увагу на його босі ноги — нігті на пальцях були акуратно обрізані.

— Що, не впізнаєш? — спитав чоловік і засміявся.

Я похитала головою.

— Можеш зайти у ванну й перевірити — там більше нікого немає, — він наче читав мої думки. — Це я, справді я.

— Для чого ти це робиш? — вирвалося в мене.

Він перестав усміхатися, знизав плечима.

— Така робота. Може, колись розповім. Ти куртку не скинула про всяк випадок? Боїшся, що доведеться тікати?

— Не боюсь.

Зухвало дивлячись йому в очі, я зняла куртку й повісила її. Чоловік криво всміхнувся.

— Ну йди мий руки, — він кивнув головою в тому напрямку, звідки я чула шум води.

Я мовчки пройшла повз нього, несподівано помітивши, що без своїх обдертих дахів він виглядає значно вищим — десь на голову за мене. Чоловік махнув рукою, показуючи, де двері, і мене накрило свіжим запахом, що йшов від нього. Гель для душу, дезик або парфуми. Оце так бомж!

У ванній я замкнула двері на замок і нарешті видихнула. Роззирнулася — розміри вражали. Як самої ванни, так і кімнати, де вона стояла. Ногам було приємно тепло, я навіть присіла й приклала долоню, щоб перевірити. Підлога справді була з підігрівом. Якби я вміла свистіти, то присвиснула б від захвату. На стінках великої білосніжної ванни ще залишалися крапельки води, на поличках було повно різноманітних засобів для догляду. Невже всім цим користується чоловік? Я підійшла ближче, щоб роздивитися, — шампуні, гелі для душу, лосьйони після гоління, креми... Моя мама, напевно, позаздрила б такому достатку. Крутнувши блискучий кран, я підставила руки під воду, намилила їх. Вода дзюрчала та шипіла, стікаючи в раковину — таку ж білосніжну, як і ванна. У двері обережно постукали. Я закрутила воду й завмерла.

— Візьми чистий рушник на полиці, я забув тобі дати, — сказав чоловік з того боку дверей.

Струснувши руки, я почекала ще кілька секунд, але він більше нічого не робив — ні говорив, ні ломився у ванну. Після вечора на морозі страшенно хотілося в туалет — і водночас соромно було робити це тут, наче хтось міг побачити, як я пісяю, незважаючи на замкнені двері. Рушник — білий і пухнастий, як у готелі, — пахтів якимись квітами. Я не стрималася і сховала в ньому обличчя. Це був запах іншого життя, далекого від мене й недоступного. Того, яким живе тип, що працює бомжем, як би абсурдно це не звучало.

Трохи повагавшись, я знову відкрила воду й швидко попісяла. Потім поміняла прокладку. Яке щастя, що в задній кишені джинсів випадково лежала одна, а місячні фактично закінчилися. Змиваючи за собою, з усіх сил заплющила очі — мені аж вуха заклало, і шум води став менш чутним. Це була ілюзія, що й чоловік у квартирі не почує цих звуків. Я ще раз вимила руки з милом і вийшла з ванної.

Світло тепер горіло по всій квартирі. Чоловік порядкував на кухні — просторій, як і все тут. Це була швидше кухня-їдальня. Одна стіна її повністю складалася з кухонного обладнання: я помітила купу шафок, холодильник, плиту з духовкою, витяжку та ще якісь невідомі мені пристрої. Майже всю іншу стіну займало вікно — я ніколи раніше не бачила таких величезних вікон. Зараз за ним миготіло вогнями сонне місто. Посередині кухні був круглий дерев’яний стіл, оточений стільцями. Чоловік стояв до мене спиною і щось мішав на сковорідці.

Потім обернувся до мене і спитав:

— Їсти будеш? Я не суперкухар, але омлет можу зварганити. Ти сідай, не бійся.

Тоді знову переключився на сковорідку.

Я відсунула від столу важкий темний стілець і сіла. Сил думати про цей дивний день, Зігфріда й маму, збоченця Гассана й бомжа-африканця, який насправді не бомж, уже не було. У теплі мене розморило. Я позіхнула один раз. Повіки стали важкими. Зморгнула й позіхнула вдруге. Поклала лікоть на стіл і підперла голову рукою, щоб та перестала падати. Спробувала зосередитися на тому, що робить чоловік. Він дістав із холодильника яйця, розбив їх у прозору скляну миску, збив виделкою та вилив на сковорідку.

За кілька хвилин поставив переді мною тарілку.

— Омлет із грибами та салат, міс, — і жартівливо вклонився, наче офіціант.

Я знову підтримала рукою голову і позіхнула.

— Бачу, ти вже зовсім ніяка, — чоловік усміхнувся, відсунув стільця і сів навпроти. — Ти їж, а потім я покажу кімнату, де ти спатимеш.

У голові в мене роївся мільярд запитань, але я мовчки взяла в руку виделку й підчепила шматок омлету. Жувала його, не підводячи очей на чоловіка, що сидів поруч. Потім наколола шматок помідора й усе ж глянула на нього. Він просто сидів, навіть не поставив собі тарілку з їжею, сидів і розминав свої пальці, наче це було найважливіше заняття у світі. Нігті в нього були короткі, овальні й доглянуті. Я подумала, що цей чоловік, який живе у величезній квартирі на пів поверху, напевно, ходить на манікюр. І для чогось прикидається бомжем.