Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли я доїла, він поставив переді мною чашку з чорним чаєм — наче знав, що я п’ю тільки такий. Я зробила кілька ковтків і позіхнула. Страшенно хотілося спати. Це бажання геть витіснило всі інші — бажання дізнатися його таємницю, бажання попередити маму, так наче вона б хвилювалася, помітивши мою відсутність, бажання сховатися від усього світу і стати невидимою безпроблемною істотою, що не відчуває страху, болю й жалю. Утім, страху я і зараз не відчувала. Укотре позіхнувши, знову подумала, що треба дізнатися його ім’я. Але не зараз. Зараз просто спати. Будь-де, хоч на цьому стільці.

— Ходімо, а то ти просто тут відключишся, — чоловік відсунув стілець — його ніжки занадто голосно скреготнули кахляною підлогою.

Я встала з-за столу і схопилася за спинку стільця — від різкого руху все навколо плило й хиталося. Він чекав, уважно дивлячись на мене. Коли моя рука відпустила стілець, кивнув і пішов уперед, жестом запрошуючи йти слідом. Я вже не дуже звертала увагу на інтер’єр. Простір, світло, мінімум меблів — усе, що я могла зауважити в цьому стані напівсну. Чоловік зупинився перед білими зачиненими дверима.

— Ця кімната на сьогодні твоя, — сказав він і натиснув на ручку. — Заходь.

Глянувши на нього, я зробила обережний крок уперед. Тут уже горіло світло. Ще кілька кроків — і я вже в кімнаті. Звісно, просторій, як й інші приміщення в цій квартирі. Ліжко, крісло, торшер, письмовий стіл з ноутбуком, шафа, милі шпалери з котиками. Це була дитяча кімната.

— Я планував її для своєї доньки, але... — чоловік затнувся. — Влаштовуйся, я не буду тобі заважати. Якщо змерзнеш, ще одна ковдра на верхній полиці.

Він так і стояв по той бік відчинених дверей, не перетинаючи уявної межі.

— Добраніч, — додав і пішов собі.

Якийсь час я стояла, думаючи, повернеться він чи ні, шукаючи в усьому цьому якийсь підступ. Було чутно, як він гримає посудом на кухні. Зашуміла вода, до її звуків додалася тиха музика. Я прислухалася, намагаючись розчути слова. Слів не було, лише тужлива мелодія стелилася по підлозі, вливалася в кожен куток квартири і заповзала до кімнати.

Я підійшла до дверей і зачинила їх. Потім секунду поміркувала й замкнулася зсередини. Зняла светр, джинси й колготи, залишилася в майці і трусиках. Поклала речі на крісло, вимкнула світло й визирнула у вікно — за ним біля моїх ніг лежав нічний Харків. Міські вогні переливалися й миготіли, жили своїм незбагненним, далеким від мене життям. Зробила крок до ліжка, відкинула покривало на підлогу і лягла. Ковдра була м’яка, наче пухова, прохолодна і тепла водночас. Вона пахла свіжоскошеною влітку травою. Я накрилася з головою, залишивши назовні тільки ніс, заплющила очі й провалилася в сон без снів.

Сонце било просто в обличчя. Я змінила позу, посунувшись трохи вниз, потім перевернулася на другий бік, але сховатися від нього не змогла. Світло заповзало під повіки й засліплювало, розривало рештки сну. Ще трохи покрутившись, я здалася. Лежачи, потерла очі, потім витріщилась на білу стелю, обвела поглядом чужу кімнату, незнайомі меблі — і швидко сіла, згадавши все. Я вдома в бомжа. Бомжа, який насправді не бомж, а лише працює ним.

Навшпиньках підійшла до дверей і прислухалася. Тихо. У квартирі жодного звуку. Обережно натиснула на ручку — двері залишилися замкненими. Я вдяглася, пригладила жорстке неслухняне волосся, яке після ночі стирчало в різні боки, — це я побачила в круглому дзеркальці, що стояло на одній із поличок шафи. Пошукала поглядом годинник, але не знайшла його тут. Натомість зачепилася поглядом за різні дрібнички: стосик книжок, різнокольорові блокноти, кілька великих м’яких іграшок, якусь косметику, парфуми... Я зняла кришку з одного флакона й піднесла до носа — ніжний квітковий аромат. Розгорнула першу-ліпшу книжку — це була «Енн із зелених дахів», під нею лежав «Гаррі Поттер».

Ця кімната точно була дівчачою, як і сказав «бомж». Але що сталося? Чи жила тут його донька? Усі ці речі мали такий вигляд, наче їх тут просто поклали й жодного разу не користувалися. І це було дивно. Чергова дивина серед усіх тих дивних речей, які сталися зі мною відучора.

Облишивши досліджувати кімнату, я якомога тихіше відімкнула двері. Але замок гучно клацнув, і я завмерла, очікуючи почути кроки господаря житла. Проте нічого такого не сталося. Прочинила двері й визирнула з кімнати. Квартира купалася в сонячному світлі. У променях, що пронизували простір, танцювали пилинки. Мені навіть на мить здалося, що зима за вікном відступила і раптом настало літо з його спекою, розжареним асфальтом, запахом грози й прибитої дощем сухої потрісканої землі. Я обережно вийшла, ступила в жмут сонячних променів. Навшпиньках пройшла коридором до кухні-їдальні. Тут було тихо й порожньо, лише гучно цокав годинник на стіні. Десята ранку. Я подумала, що добре було б подзвонити мамі й попередити, що я в нормі, жива, здорова і навіть виспалася. Але чи цікавить її це?

«Was für eine kleine Hure ist das?»

Я здригнулася від голосу, який почула так чітко, наче цей бридкий Зігфрід стояв у мене за спиною, і струснула головою. Підійшла до вікна — сонце відбивалося від снігу і сліпило очі. Певно, там знову сильний мороз.

На столі, за яким я вчора вечеряла, щось біліло. Аркуш паперу. Я взяла його в руки. Розмашистим почерком списано всю сторінку.

Підпису не було.

Я покрутила аркуш у руках, наче він міг дати мені відповідь на запитання, що робити далі. Оглянула кухню — чисто, майже стерильно, навіть учорашній посуд вимитий і витертий. Білі стіни, біла кухонна техніка, біло-чорна шахова підлога. Якби не темний обідній стіл і стільці, могло б здатися, що я десь у лікарні. Я помітила біля варильної поверхні сріблястий електричний чайник і ввімкнула його. Позаглядала в усі шухлядки в пошуках чорного чаю — я ж пам’ятаю, що вчора його пила, значить, він десь є. Зрештою знайшла пачку, витрусила трохи заварки в найбільшу чашку, яку змогла знайти, і залила окропом.

Сидячи за столом, я спостерігала, як плавають і опускаються на дно чаїнки в прозорій чаїнці — кожна залишала за собою яскравий хвіст, наче комети в небі, Тишу у квартирі порушували лише монотонне цокання годинника та стукіт ложки об стінки чашки. Подзвонити мамі чи ні? Я дивилась, як рухається по стіні сонячний зайчик, і хотіла, щоб ця мить, наповнена сонцем, тишею та ароматом чаю, не закінчувалася ніколи. Давно я не почувалася так впевнено і спокійно. Десь далеко був дім, була війна, був Дімка з Бубликом, була мама зі своїм бридким німцем. Смішно, але в цю мить мені хотілося думати, що це мій новий дім і моє нове життя.

Я поклала на тарілку два заварні тістечка, политі шоколадом, які взяла з коробки в холодильнику, та відсьорбнула гарячого чаю. Заїдаючи його холодним тістечком, розмірковувала, чому донька не живе з цим чоловіком. І що це за робота така — вдавати з себе бомжа? Та ще й за неї платять настільки добре, що можна придбати таку величезну квартиру. Цей тип був дивним, дуже дивним, але дуже добрим до мене. Життя вже навчило мене в кожному добрі підозрювати приховані мотиви, і саме з цієї точки зору я аналізувала ситуацію. Але мотиви незнайомця були мені абсолютно незрозумілі.

Ця історія з донькою спершу скидалася на казочку для дурненьких. Але кімната, у якій я ночувала, її підтвердила. Якби він хотів зробити зі мною те, що намагався зробити Гассан, він би вже це зробив, — я ж сама прийшла сюди, у цю квартиру, за бомжем, який виявився кимось зовсім іншим. Крихти з тістечок розсипалися темною полірованою поверхнею столу, і я змела їх на долоню. На фоні шоколадного кольору стільниці мої руки здавалися її продовженням, зливалися з нею. Мабуть, я непогано вписалася б у цей інтер’єр, якби жила тут.

Від різкого раптового звуку за спиною я здригнулася, розсипавши крихти на підлогу. Дзвонив мобільник, якого залишив мені той чоловік (я помітила його ще коли вмикала чайник). От, бляха! «Нікого немає вдома!» — хотілося мені кричати, і я аж втиснула голову в плечі, намагаючись сховатися від реальності, яка грубо втрутилася в мої мрії. Чомусь у голові з'явилася думка, що це дзвонить мама. Я скочила зі стільця, щоб глянути, чий номер відображається на дисплеї.

«Опер К.» — так був підписаний контакт, який зараз розривав телефон гучною повторюваною мелодією. Мені хотілося скинути дзвінок, але я дочекалася, поки це зробить той «Опер К.», і вирішила, що подзвоню мамі ввечері. До телефона так і не доторкнулася.

Я помила за собою чашку й тарілку, змела з підлоги крихти і якийсь час тинялася квартирою. Точніше, безсоромно її роздивлялася. Житло виявилося ще більшим, ніж я собі думала. Тут було дві ванні кімнати, гардеробна, кілька спалень, вітальня й кабінет. Усе оформлено в одному стилі — великі вікна, світлі стіни і підлога, мінімум меблів. Для чого одній людині така велика квартира? Тим паче, що він навіть не буває тут удень. Я згадала про брудний одяг, який чоловік учора запхав у пакет і залишив у коридорі, і пішла перевірити свою здогадку. Ні одягу, ні взуття не було. Тобто він знову вбрався в те дрантя й пішов грати роль бомжа? Реально? Це не вкладалося в мене в голові. Цей тип точно з привітом.

Зайшла в одну з кімнат. Велике застелене ліжко, на тумбі поруч кумедний світильник на розкарячених ніжках, схожих на коріння дерева. На стіні над ліжком маленькі картини в рамках, у ногах — низький довгий столик, на якому лежать кілька стосиків книг. Я глянула на обкладинку найближчої верхньої— книга була англійською. На м’якому кремовому кріслі біля вікна знову книги, перед ним — чоловічі потерті капці на пухнастому килимку. Напевно, це його спальня. Дивно, що серед цієї купи картин немає жодного фото. Ні з родиною, ні з донькою, ні його самого. Крім фото, у цьому житлі не вистачало ще чогось, але я не могла зрозуміти, чого саме.

Причинивши двері спальні, я вирішила краще роздивитися гардеробну. Бомжацького одягу тут не було. Зате на тремпелях з обох боків висіли костюми, джинси, светри й футболки. Подивилася на кілька ярличків. Назви мені нічого не сказали, але одяг виглядав дорого. Я витягла з глибини рукав синього светра й понюхала його. Він пахнув сигаретним димом, шкірою та чоловічим одеколоном. Напевно, саме такий запах подобається моїй мамі — запах багатих чоловіків. Цікаво, на цього б вона запала, якби побачила в нормальному вигляді, а не таким, яким я вчора його зустріла?

«Wasfür eine kleine Hure ist das?»

Слова Зігфріда знову ясно прозвучали в моїй голові. Я відсмикнула руку від светра й різко вийшла з гардеробної.

Після вивчення квартири мені стало нудно. Я з’їла ще два еклери, і жуючи їх за столом, раптом подумала, що за віком цей чоловік міг би бути моїм батьком. Поставила їх поруч у своїй уяві — маму й цього дивного типа, чи то бомжа, чи багатія. Пара не складалася. Судячи з книжок, які я побачила в спальні, вона була занадто простою для нього, а він зі своїм таємним життям був для неї занадто складним. Ці пазли з різних коробок.