Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти з ним говорила?

— Ні, не брала трубку. Просто бачила.

— От і молодець.

Він сів, щоб доїсти торт. Розмова, яка й до цього ледве трималася купи, тепер зовсім не клеїлася. Я боялася щось питати, він думав про своє, шкрябаючи виделкою тарілку. Потім я зібрала посуд і поставила в раковину. Стала його мити, щоб чимось себе зайняти. Коли закінчила, озирнулася: Шаушва сидів за столом, утупившись у телефон. Обличчя напружене і зле. Щось мені підказувало, що чіпати його в цей момент не варто.

Я витерла руки об кухонний рушник і прослизнула в кімнату. Увімкнула торшер, підійшла до вікна. Звідти сотнями вогнів підморгувало мені нічне місто. З висоти дев’ятого поверху я бачила сусідні будинки, які пливли в темряві, наче лайнери в океані, бачила нитки ліхтарів над дорогою та фари автомобілів, що розривали ніч. Там вирувало життя. Десь на сході, де мій дім, у якому я народилася й виросла, вирувала війна. А я стояла тут і думала, що все лише починається, але не все залежить від мене. Куди я піду, в який бік буду рухатися, де зупинюся — усе це визначалося не тільки мною. Я приклала долоню до скла. Хотілося затримати цей момент, щоб знайти своє місце в житті. Десь же має бути місце для мене?..

Від стуку у двері я здригнулася, наче від вибуху. Шаушва стояв, спираючись плечем на одвірок, одна рука в кишені, голова зацікавлено схилена вбік.

— Не заважаю? Чи ти хотіла сховатися?

Я похитала головою.

— Ти ж був зайнятий.

— Уже звільнився. Може, поговоримо? Я зробив ще чаю. Ходімо?

Я кивнула. Він повернувся і зник у коридорі, я вийшла слідом.

Шаушва поставив чай не на обідньому столі, а на низькому столику біля дивана. Поряд із чашками стояла тарілка з еклерами — такими самими, як я їла зранку. Він сів і взяв у руку чашку, другою стишив звук на пульті телевізора, що висів на стіні. Я підійшла й умостилася трохи віддалік. Шаушва всміхнувся й підсунув до мене чашку. Я обхопила її долонями і втупилася в темну рідину всередині. Він мовчав. Я сиділа прямо, наче в спину мені вбили кілок. Хвилювання не давало сісти зручніше і розслабитися.

Чоловік сьорбнув чаю, відкусив еклер. Урешті спитав:

— Може, ти скажеш, як тебе звати?

До мене тільки зараз дійшло, що він досі не знає мого імені. Я засміялася.

— Ти ж не питав.

— Ну... — протягнув він. — Не хотів витягувати інформацію з тебе кліщами. Крім того, учора ти не дуже була налаштована розмовляти.

Я надпила чай, потягнулася за еклером. Як же це смачно!

— Лайла. Але зазвичай усі називають мене Лілею.

— Чому? Лайла звучить значно красивіше.

Я знизала плечима.

— Воно звучить незвично. Я й так чужа.

— А хто тебе так назвав? — Шаушва дивився на мене з еклером у руці.

— Батько.

Я втупилася в чашку. Колір чаю був світліший за мою шкіру.

— Він... чорний?

Я кивнула.

— Він живе з тобою?

— Я ніколи його не бачила. Він кинув нас із мамою.

Раптом я відчула, як у мене заболіли очі. Сльози наповнили їх мимохіть, і я часто-часто заморгала, щоб не дати їм вилитися. Чоловік це помітив, його обличчям пробігла якась гримаса — чи то біль, чи злість.