Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Чоловік усміхнувся. Його зуби були ідеально білими і різко контрастували з темною шкірою.

— Ні, у мене є де жити.

— Та невже? — уже не стримуючись, зареготала я.

Напруга цього страшного дня клекотала в мені та виходила назовні звуками напівсміху-напівсхлипування. Хотілося лягти й укритися ковдрою з головою, сховавшись від усіх на світі.

— Я розумію, що виглядаю дивно і моя пропозиція ще більш дивна, ніж я сам, — він говорив, не намагаючись підійти ближче. — Але дівчатам не можна ходити тут уночі. Якщо тобі є куди йти, давай спіймаємо таксі. Я заплачу, у мене є гроші, — чоловік витягнув з кишені руку, в якій тримав кілька банкнот. Я помітила там рожеву двохсотку.

— Від-че-пись, — промовила по складах. —Я тобі не вірю.

Відверто кажучи, я не знала, що робити далі. Без грошей, без телефона, у чужому місті. Та й навіть якби я мала гроші на таксі, у готель не хотіла повертатися — просто не могла після побаченого. Зараз, напевно, мама в такому стані, що навряд чи буде мене шукати. До ранку на вулиці я можу й не дожити — занадто холодно. Та й хтозна, що чекає мене за рогом. Бомж має рацію, тут лишатися не можна. Але куди йти?

Чоловік стояв навпроти і чекав.

— Я тобі присягаюсь, що хочу лише допомогти. Я ж казав, у мене була донька твого віку...

— І що з нею сталося? — спитала з викликом, очікуючи почути якусь жалібну історію.

— Це не важливо... — він опустив очі й роздивлявся свої порепані черевики. Потім перевів погляд на мене. — Я справді лише хочу допомогти. У мене є квартира. Те, що ти бачиш, — лише робота, — чоловік провів рукою по ганчір’ю, у яке був одягнений.

— Ти працюєш бомжем?

Запитання звучало смішно.

— Можна й так сказати, — чоловік усміхнувся й поправив свій ганчір’яний тюрбан на голові. Подумавши якусь мить, продовжив: — Розумієш, якби ти була звичайною дівчинкою з білою шкірою, я б до тебе не підійшов. Це не моя справа, чого ти вештаєшся тут уночі. Але твоя шкіра чорна, як у мене, і ти одна з нас. Не знаю, відчуваєш ти це чи ні. Я про єдність і голос крові. Я вірю в те, що ми повинні допомагати одне одному, де б не були. Я присягаюся іменем своєї доньки, що не скривджу тебе, лише хочу, щоб у тебе був дах над головою на цю ніч.

Закінчивши, він чекав, що я скажу.

Я гарячково думала.

Піти кудись із бомжем уночі в чужому місті? Це ж безумство! Але які ще в мене варіанти? Крім того, цей чоловік, хоч і бомж, але не страшний, він не викликає такого почуття небезпеки, яке викликав Гассан. І якщо він бреше про квартиру, я можу від нього втекти. Усі ці думки безперервно бігли в моїй голові, наче стрічка оголошень у телевізорі. Я поворушила пальцями ніг — від холоду вони ніби примерзли до підошви. Руки задубіли, здавалося, наче їх кололи голками. Почав зриватися дрібний сніг. Я подивилася на ліхтарі, на сніг, що мерехтів у їхньому світлі, наче казковий пилок, потерла змерзлого носа крижаними пальцями.

Він чекав, дивився, як я переступаю з ноги на ногу. А потім розвернувся й пішов.

Я попленталася за ним.

Ми йшли мовчки. Дивна компанія — обдертий бомж і дівчина, чиї зуби аж стукотіли від холоду. Сніг посилився й лапатими пластівцями падав мені просто в обличчя, заліплював шию, провалювався за пазуху. Коли ми пройшли три будинки, ліхтарі згасли. У міських сутінках, які робили світлішими лише сніг і плями від одиноких яскравих вікон угорі, я йшла за спиною бомжа, намагаючись не думати про те, що роблю. Бо робила я однозначно дурницю.

Проминувши ще кілька довгих однакових новеньких багатоповерхівок, бомж зупинився, чекаючи, поки я підійду. Я раптом подумала, що навіть не спитала його ім’я. Поки долала ті кілька метрів, що відділяли нас одне від одного, у голові пролетіло з десяток різних думок — від «треба тікати» до «а що буде з Бубликом, якщо я не повернуся». Однак ноги вперто несли мене вперед, до цього чоловіка.

— Прийшли, — кивнув він на найближчий під’їзд різнокольорової новобудови й усміхнувся.

Потім запустив руку в кишеню брудних штанів і видобув звідти зв’язку ключів, змовницьки підморгнув мені та приклав круглий домофонний ключ до замка. Після протяжного звуку чоловік потягнув за ручку й відчинив переді мною двері.

— Заходь.

Я пройшла вперед і почула, як клацнули, наче зуби хижака, двері під’їзду.

— Дев’ятий поверх, — повідомив мені в спину бомж, коли я піднімалася сходами до ліфта.

Мені не хотілося їхати з ним у тісній кабіні, тому я пішла вгору пішки. Він, мабуть, зрозумів, що я гидую, але мовчки піднімався слідом, не поспішаючи, — так, наче це я була тут господинею, а він лише гостем.

До дев’ятого поверху я ледве доповзла, захекана і мокра. Після кількох годин на морозі обличчя горіло, руки й ноги зігрілися під час сходження. Подолавши останню сходинку, сперлася на перила, намагаючись відновити дихання. На відміну від мене, бомж виглядав анітрохи не стомленим — так само привітно всміхався і рівно дихав. Він підійшов до солідних металевих дверей, вставив у них ключ і кілька разів його провернув. Я завмерла. До останньої миті в глибині душі я була впевнена, що він приколюється. Звідки в бомжа квартира? Мабуть, вона чужа, і зараз його, а разом з ним і мене з матюками спустять сходами униз справжні власники житла.

Але двері відчинилися, бомж пройшов уперед у темряву й увімкнув лампу. Я побачила світлі стіни, паркет на підлозі та дзеркала. На перший погляд виглядало не гірше за готель, із якого я втекла.

— Чого завмерла, заходь, — почувся голос бомжа з кутка біля дверей, де я не могла його бачити.