Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мене взяла злість.

— Та невже? Ти себе бачив? Ти самому собі не можеш допомогти, а верзеш щось про допомогу іншим! — я й сама не очікувала, що називатиму його на «ти».

Він похитав замотаною в шмаття головою.

— Можеш казати, що завгодно, але я говорю те, що думаю і як відчуваю, — після останнього слова чоловік приклав чорну руку до грудей зліва — там, де було серце.

Ситуація виглядала абсурдно: утекти вночі світ за очі від діда, який хотів зі мною зробити те саме, що німець робить із мамою, щоб потрапити до лап чорношкірого бомжа — байдуже, що я й сама чорношкіра. Здавалося, усе це відбувається не зі мною. Але саме я стояла зараз невідомо де біля лавки перед обдертим під’їздом, а попереду стовбичив бомж у дранті й цікавився, чи не треба мені допомогти.

Чоловік нерішуче переступив з ноги на ногу, не наважуючись підійти ближче.

— Я знаю, у мене не найкращий вигляд, — мовив він. — Але я просто не зміг пройти повз. Зараз ніч — час, коли діти мають спати в ліжках, а не блукати холодними вулицями. Скільки тобі років?

Я дивилася на нього, не в змозі вирішити, що мені зараз робити — залишитися чи втекти. Чомусь страху не було — серце билося рівно і спокійно.

— П’ятнадцять, — врешті відповіла я. — Мені п’ятнадцять.

Чоловік клацнув язиком.

— Тобі не можна тут бути. Нічна вулиця — не місце для юної дівчини. Тобі є куди піти?

— Це не твоя справа! Хочу — і стою тут.

Бомж похитав головою.

— У мене була донька, десь твого віку. Я б не дозволив їй вештатися вночі самій.

Тут я розізлилася.

— Ага, я вже чула схожу історію сьогодні, тільки про внучку. Придумай щось оригінальніше!

— Він тебе скривдив? Це ж був чоловік?

Волохата рука „а моєму коліні. Я здригнулася, згадавши її. Пам’ять одразу підступно відновила в голові картину, побачену в готелі.

«Wins für eine kleine Hure ist das?»

Я застебнула куртку й накинула капюшон, сховавши за ним обличчя. Потім розвернулась і пішла в напрямку, звідки прибігла раніше. Навряд чи Гассан витрачатиме час на мої пошуки, треба якось відкараскатися від цього бомжа.

Я не боялась його, але й слухати нотації з його вуст не збиралася.

— Гей, ти куди? Тобі є куди йти? — крикнув мені вслід чоловік.

Я мовчки йшла вздовж будинку, не озираючись. Добре, що ліхтарі горять, — хтозна, які ще потвори можуть вийти з цієї темряви. За спиною почула його кроки — і пішла хутчіш.

— Та зупинись ти! Я не хочу тебе образити!

Я пришвидшилась, але він не відставав — уже крокував зі мною поруч на відстані якихось пів метра.

— Тобі є куди йти? — знову спитав, наче це було важливо для нього.

Простувати поруч із бомжем було принизливо. Мені і не було шкода цього чоловіка — хоча я розуміла, що йому в житті пощастило ще менше, ніж мені, та напевно він сам винен у своїх бідах. Хотілося відірватися від нього, так наче він міг заразити мене своїми нещастями.

— Якщо тобі нікуди йти, можеш переночувати в мене.

Я не повірила своїм вухам. Зупинилася, нервово засміялась.

— Де, у бомжатнику?