Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Від голосу мами мене аж підкинуло. Я сіла й протерла очі.

Вона вже відпустила мою руку і стояла біля ліжка в повній бойовій готовності — чорна мінісукня, стрілки та червона помада, туфлі на високих підборах.

— Не добудишся тебе! — сказала невдоволено. — За п’ять хвилин приїде Зігфрід, а ти спиш.

— Він зайде сюди? Знайомитися?

— Дуже ти йому потрібна, — пхикнула мама. — Він зайде після вечері. Їжу тобі принесуть, відчиниш. Як я тобі?

Вона крутнулася, вигнула стегна і стала в позу моделі. Мене накрила хвиля солодкого запаху її парфумів.

— Шикарно, — збрехала я. Насправді ж подумала, що так, мабуть, виглядають проститутки.

Її обличчя раптом втратило впевненість і стало розгубленим.

— Побажай мені успіху, — тихо сказала мама.

У такі рідкісні моменти вона була справжньою. Але вони швидко минали.

Я кивнула й мовила:

— Удачі.

Мама кивнула у відповідь і вийшла. Крізь відчинені двері я бачила, як вона вдягає куртку. Заскреготів ключ, гримнули двері. Усе стихло. Вона пішла.

Я потягнулася за пультом і вимкнула телик. Підійшла до вікна й обережно визирнула з-за фіранки: мама стояла на тротуарі перед входом у готель. Моє тіло раптом вкрилося сиротами — я побачила, як вона перебирає ногами, і відчула, як холодно їй стояти на морозі в туфлях і тонких колготах.

Почекала ще хвилину, притримуючи фіранку двома пальцями.

Нічого не відбувалося.

«Хоч би цей німець не приїхав», — подумала.

На парковці біля готелю зблиснули фари й зупинилося авто. Задні двері відчинилися, і звідти викотився кругленький невисокий чоловік. Я майже прилипла обличчям до скла. Чоловік підійшов до мами й узяв її за обидві руки. Він був нижчий від неї на голову. Чи є в нього бородавки, з висоти п’ятого поверху я розгледіти не могла, але лисину прямо по центру голови побачила. Чоловік обійняв маму за талію й повів до машини. Я впевнена, вона сміялася в цей момент, удаючи радість від зустрічі. А може й справді раділа, що він таки приїхав. Мамині ноги зникли всередині авто. Німець зачинив за нею двері й сів із другого боку. Машина знову зблиснула фарами і від’їхала.

Я відпустила фіранку й відійшла від вікна. Було соромно і некомфортно, наче це зараз я, а не мама, сиділа в машині з бридким мужиком і силувано всміхалася. Зігфрід виявився геть не таким, як я його уявляла, але від того не менш огидним. Зараз, мабуть, він поклав свою руку з пухкими пальцями їй на коліно... Від цієї думки мене аж пересмикнуло.

У двері постукали. Спершу я злякалась, але потім згадала мамині слова — певно, це просто принесли вечерю.

Я відчинила. Напроти стояв молодий хлопець у форменому костюмі з візочком, на якому були розставлені накриті кришками тарілки. Він привітався й заїхав у номер. Трохи соромлячись, я попросила його залишити вечерю на столику в меншій кімнаті. Він так і зробив, потім побажав мені смачного, гарного вечора і вийшов.

Я залишилася сама.

Підняла кришки на тарілках — там були якісь складні, невідомі мені страви. Пахли вони апетитно, і мій живіт знову подав голос. Я знайшла серед купи приборів виделку, сіла за стіл і почала їсти. Добре, що цього ніхто не бачив, — у таких шикарних місцях, як це, їсти однією лише виделкою, мабуть, не прийнято. У мене був салат з якоїсь трави й помідорів, щось схоже на картоплю фрі, але солодке, а ще риба (хоч це я визначила самостійно). Уперше в житті я жувала дорогу і смачну їжу — однак задоволення не відчувала.

Крім вечері офіціант приніс ще чайник чаю — чорного, як я люблю, та п’ять шоколадних цукерок на блюдечку. Я знову ввімкнула телик, налила собі чашку чаю, поставила її разом із цукерками на тацю й віднесла на приліжкову тумбу. Потім намостила подушок і всілася, поставивши тацю на ноги. Пила чай, кусала цукерки та перемикала канали. Подумала про маму та її мінісукню. Про Бублика. Згадала, що так і не подзвонила Дімці. Відставила тацю й потягнулася за телефоном. Дімка довго не відповідав, увімкнувся, аж коли я вже хотіла скинути дзвінок.

— Пр-р-ривіт. Доїхала?

Його голос звучав глухо.

— Ага, у Харкові. З Бубликом усе нормально?

— Абсолютно. Поїв і в шапці, — пожартував Дімка.

— Погано чути, ти наче в погребі.

— Ну, майже. Але вже вийшов, — він засміявся й прокашлявся.