Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мені хотілося плакати.

Чому світ настільки несправедливий, що хтось щодня міняє м'які одноразові капці, а комусь доводиться сидіти в погребі, щоб не бути вбитим осколком під час обстрілу?

Не знаю.

Мені так сильно хотілося заплакати.

Мама сміялася у великій кімнаті, старанно намагаючись правильно вимовляти англійські слова, але виходило в неї погано. Розмовляє зі своїм німцем. Повідомляє, що вже приїхала і чекає зустрічі. Я згадала величезне ліжко, і мені знову стало гидко. Настільки, що бажання розридатися від несправедливості життя зникло.

Я встала і зняла куртку. Хотіла кинути її на ліжко, але завагалась і поклала на підлогу. Пішла до ванної та крутнула блискучий сріблястий кран над раковиною. Зашипіла вода. Я підставила під неї руки — і одразу відсмикнула. Вода була така гаряча, що обпікала майже як вогонь, на який я любила дивитися. Повернула другий кран, зробила воду теплою, знайшла посеред пляшечок на поличці крихітне запаковане мило. Густо намилила руки й піднесла їх до обличчя, щоб понюхати, — піна тонко та ніжно пахла парфумами. Змивши її, сполоснула обличчя й озирнулася в пошуках рушника. Складені стопкою рушники лежали на поличці. Я взяла один — білосніжний, як і білизна на ліжку, і зарилася в нього обличчям. Відчуття було, наче я торкаюся шерсті на пузі Бублика. Невже рушники можуть бути такими м’якими? Це нормально взагалі?

Я провела рукою по білих махрових халатах, що висіли на вішачку, — їх було два — такі ж м’які, як і рушники. Чомусь згадала чоловіка, який витріщався на мене біля ліфта, — він ідеально вписувався в цей інтер’єр. Крадькома глянула на себе в дзеркало. Та мені не треба було й дивитися, щоб підтвердити — я тут зайва і чужа.

Мама продовжувала теревенити із Зігфрідом, притиснувши телефон до вуха плечем і при цьому примудрившись навіть роздягнутися — тепер на ній залишилася лише білизна. Тільки б вона не почала зараз знімати відео на фоні ліжка. Це вже буде занадто. Я повернулася в призначену мені кімнату і ще раз її оглянула: ліжко, біля нього з одного боку м'яке крісло, з другого — тумбочка з пузатим світильником, який я хотіла увімкнути, та не знайшла як (потім виявила, що він умикається доторком пальця), у протилежному кутку — маленький столик і стілець перед ним, на стіні — плаский великий телевізор.

Я повернулася спиною до ліжка, розкинула руки і впала на нього, як падала у свіжий перший сніг, щоб робити янголів. Ліжко прийняло мене м’яко, спружинило і навіть трохи підкинуло. Полежавши якусь мить, підвелася, щоб глянути, чи не забруднила я його собою. Але ні — постіль була така сама білосніжна, лише тепер злегка прим’ята. Я заплющила очі й знову впала в обійми ліжка.

— Зігфрід прийде о восьмій. Ми підемо вечеряти, — почула голос мами.

Я піднялася на ліктях і глянула на неї. Мама стояла у дверях, одягнута в один із білих халатів.

— Ми? — перепитала.

— Ми, — з притиском повторила вона. — Удвох. Це буде романтична вечеря. Тобі принесуть вечерю в номер.

— Ясно.

Це було навіть краще, що мені не доведеться проводити з ними час. Зможу побути сама і подумати. Зрештою, хіба не так я проводжу більшість свого часу — на самоті?

— А що потім? Він залишиться тут? — я згадала про величезне ліжко в тій кімнаті.

— Не став дурних запитань, ти ж не маленька, — огризнулася мама і вийшла.

Я сіла й подивилася на свої руки. На лівій від пальців до зап’ястка тягнулася глибока подряпина — Бублик постарався своїми кігтями. На правій ще видно було свіжий шрам від вогню — на згадку про той день, коли я запхала руку в грубу. На долоні теж був опік. Це я схопилася за гарячу ручку сковорідки. Я поклала руки на постіль. Вони різко контрастували з її білизною, були тут такими ж чужорідними, як і вся я.

За вікном вибухнула гучна музика. Я смикнулася, встала й підійшла до нього, відхилила фіранку. Перед готелем стояла блискуча чорна машина — одна з тих, на яких їздять такі багаті мужики, як той із ліфта. Музика валувала з відчинених дверей. Із переднього сидіння поруч із водієм спершу з’явилися тонкі ноги в туфлях на високих підборах, а потім і вся жінка — блондинка з довгим волоссям у чорній шубі до колін. Вона стояла, тримаючись за двері однією рукою. У другій була пляшка. Музика стихла, з авто вийшов чоловік у пальті й грюкнув дверима. Він схопив під руку блондинку, але та вирвалася, замахнулась на нього пляшкою і щось крикнула. Чоловік ухилився від удару. Жінка, похитуючись, пішла до готелю — напевно, зайшла всередину, мені вже не було видно. Чоловік зачинив пасажирські двері, пискнула сигналізація. Він дістав із кишені пачку цигарок і закурив. А потім підняв голову—я відсахнулась від вікна. Почувалася шпигункою, що підглядає за багатим життям, хоча нічого поганого й не робила.

Сіла на ліжко. Хотілося знати, що робить зараз та жінка. Хотілося роздивитися її обличчя. Упевнена — вона вродлива. Інакше б не ходила взимку в туфлях на височенних підборах. Таке можуть собі дозволити лише дуже вродливі жінки, бо їх возять такі чоловіки, як цей, що курить біля машини, або персональні водії.

Як би я хотіла бути такою, як вона.

Бути нею.

Заздрість охопила мене зненацька. Це відчуття було мені знайоме давно, але ніколи раніше воно не було таким сильним і гострим. Я хотіла влізти в її шкіру, в її туфлі, у її шубу. Мати сміливість так упевнено замахнутися на чоловіка пляшкою. Хоча, мабуть, вона була просто п’яна. Можливо, вона навіть нещасна у своїй дорогій шубі. Усе-таки не шуба визначає наявність щастя всередині.

Я встала і знову визирнула у вікно. Ні чоловіка, ні машини вже не було. Дістала з рюкзака свій старий кнопочний телефон. До восьмої вечора була ще ціла година, тому я знайшла пульт від телевізора. Поклацала — на одному з каналів крутили музичні кліпи. На них я й зупинилася, стишивши звук до мінімуму. Страшенно хотілося їсти. Окрім вафель і чаю в поїзді, мій шлунок не отримав сьогодні нічого, тому зараз невдоволено бурчав. Я хотіла вимкнути світло, але не знайшла як, тому просто лягла на ліжко й заплющила очі.

1 провалилась.

Мені снився якийсь чоловік. Я не бачила його обличчя, лише спину — широку спину попереду. Ми йшли одне за одним у тумані, що клоччями висів по обидва боки від нас, наче вата. Чоловік простував мовчки, я чула його спокійне глибоке дихання. Я хотіла запитати, хто він і куди ми йдемо, але земля під моїми ногами враз розверзлась, і я провалилася. За секунду відчула, що вишу над прірвою, але мене щось тримає.

Рука чоловіка, який стояв на колінах переді мною.

Я так і не бачила його обличчя, але розуміла — це мій батько.

Його пальці стискали мій зап’ясток усе міцніше, смикали за руку...

— .. .та прокидайся вже!