Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Чому ти сама тут уночі? Якісь проблеми? — він не збирався відступати.

Я знизала плечима.

— Гуляю.

Чортова ввічливість! Старих людей треба поважати, але саме зараз мені краще розвернутися й піти. Саме це я і зробила.

— Не бійся, у мене онука твого віку. Тому й підійшов, як побачив тебе. Дівчинці небезпечно ходити тут уночі, — сказав чоловік мені в спину.

Він ішов слідом, поки я обходила ялинку.

— Ти ж змерзла, давай я тобі хоч чаю куплю.

Я зупинилася й повернулась до нього.

— Чого вам треба?

— Нічого. Я вже сказав.

Він розстебнув куртку й потягнувся рукою до внутрішньої кишені, витяг щось звідти і тицьнув мені.

— Ось, дивись, моя виучка Амуна.

Краєм ока я глянула на фото — його було погано видно в миготливому світлі ялинки. Це був портрет чорнокосої дівчини в яскравому східному костюмі. Перевела погляд на чоловіка — здається, він говорить правду.

Чоловік заховав фото й запитав:

— Чай будеш?

Я кивнула. Холод уже піднявся від ніг і заповз під куртку.

Незнайомець схвально закивав головою й махнув рукою вперед.

— Ходімо, там ще працюють.

Він пішов уперед, я попленталася за ним, розмірковуючи, чи не втекти в цей момент. Але він вселяв довіру — дід у віці, ну що він може мені зробити?

— Чорний? — повернувся він до мене і спитав.

Я кивнула. Стояла в нього за спиною і спостерігала, як він розплачується за чай.

— Тримай, — тицьнув мені стаканчик, з якого валувала пара. — Я Гассан, а ти?

Я обхопила чай обома долонями, щоб зігріти їх, і думала, сказати йому правду чи збрехати.

— Ліля, — відповіла. — Мене звати Ліля. Тобто... Лайла.

Він схвально всміхнувся і відсьорбнув зі стаканчика. А я завмерла. Уперше за багато років я вимовила своє справжнє ім’я, яким мене ніхто не називав. Воно було схожим на те, за яким я ховалася, але водночас — геть інакшим. Мої губи ще раз на автоматі прошепотіли: «Лайла», — і небо не обвалилося на землю. Так само миготіла ялинка, збоку тягнуло якимось солодким спиртним запахом, п’яно сміялася жінка, яку тримали попід руки двоє чоловіків.

Чоловік, який назвався Гассаном, передав мені два стіки.

— Цукор?

Я взяла їх, розірвала, висипала в чай. Відсьорбнула й ковтнула гарячу солодку рідину, яка обпікала язик і горло.

— Красиве ім’я. Дуже красиве, — прицмокнув язиком Гассан.

А й справді — значно красивіше, ніж оце звичне «Ліля», яким я себе йменую.