Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Від думок про котлети в животі знову забурчало. Я поїла, поділившись із Бубликом половиною свого обіду. Жувала котлету й думала, які речі брати з собою? І що я там робитиму, куди ходитиму в тих речах? Навіщо я взагалі на це погодилася? Бублик застрибнув на коліна і замурчав. Точно, я про нього геть забула! Хто ж його годуватиме? Я розгублено гладила кота по голові. Мамі до нього байдуже, вона не буде перейматися його долею. Доведеться вирішувати це питання самій. Раніше можна було покластися на бабу Віру, але тепер баби нема. Залишається тільки Дімка. Більше мені немає до кого звернутися.

Я скинула Бублика на підлогу й витягла з рюкзака телефон. У мене був записаний його номер, хоча дзвонила я йому дуже рідко — щоб запитати домашнє завдання, коли хворіла та пропускала школу. Знайшла його в телефонній книзі — він там був підписаний просто «Кротов» — і натиснула кнопку виклику. Говорити сидячи я не могла, тому схопилася на ноги й заходила кімнатою туди-сюди. Бублик скочив на стілець і витріщився на мене бурштиновими очима.

— Алло, — врешті після гудків у трубці почувся стриманий Дімчин голос.

— Привіт, як справи? — я намагалася говорити весело й невимушено.

— Ми вже бачилися сьогодні, — нагадав він.

Мені треба було чимсь зайняти вільну руку, тому я підійшла до Бублика й почала пальцем малювати узори в шерсті на його голові.

— Е-е-е-е... точно. Слухай, у мене до тебе питання життя і смерті, — перейшла я до справи.

— Ну? — Дімка чекав.

Коту набридли мої маніпуляції і він спробував укусити мене за палець. Я знову заходила туди-сюди.

— Ну, я ж їду на тиждень, ти знаєш. Але не уявляю, що робити з Бубликом...

— Це з котом? — уточнив Дімка.

— Ага. Він не витримає тиждень.

— І ти, типу, пр-росиш мене, щоб я його годував?

— Ну так, кого ж мені ще просити. Більше нікого...

Дімка лише сопів, не говорячи ні слова. Я терпляче чекала.

— Ну, окей, я його забер-р-ру, поживе в сар-раї. У хату й не пр-роси — батьки не дозволять.

— Дякую, ти найкращий друг у світі! — я зупинилася й заусміхалася від радості, бо в цей момент справді так думала.

Дімка зітхнув. Я була впевнена, що при цьому він закотив очі під лоба.

— Коли його забр-рати, сьогодні?

— Ну, бажано. Увечері.

— Окей. Буду о 20-й, — промовив він і відключився.

Я підхопила Бублика й затанцювала з ним кімнатою. Кіт почав вириватися, певно, вирішив, що я здуріла, і подряпав мені руку.

— От дурко! — засміялася я.

Радість від того, що я змогла прилаштувати в добрі руки Бублика на час моєї відсутності, тепер затьмарили невпевненість і страх, які я відчувала перед поїздкою.

Нехай, думала я собі, запихаючи в шкільний рюкзак, із якого витягла всі зошити й підручники, свій єдиний святковий білий светр, — принаймні зміню обстановку на тиждень, на цілий тиждень свого життя.

Нехай, заспокоювала себе, вагаючись, брати спідницю чи достатньо буде лише штанів, — хоч не буду себе картати, що змарнувала спробу уникнути ПТУ і змитися з цієї діри.

Нехай, розмірковувала я, паруючи шкарпетки, — може, тоді, коли мама врешті стане щасливою з цим бридким Зігфрідом, вона буде добрішою до мене і, може, навіть полюбить, бо це ж нормально — любити свою доньку?

Нехай.

Я поїду.

Поїду бодай для того, щоб підтвердити своє існування.