Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли рюкзак був зібраний, а до восьмої години вечора та приходу Дімки ще лишалася купа часу, я вирішила написати батькові, незважаючи на те, що мама поряд. У разі чого, я завжди можу зробити вигляд, що навчаюся. Усі шкільні зошити були списані вже за середину, і мені довелося взяти альбомний лист. Не знаю чому, але коли я вивела першу літеру, в голові тенькнула думка: цей лист буде останнім. Від неї серце запульсувало швидко-швидко, наче я довго бігла чи йшла до дошки, коли мене викликала Бісектриса. Я глянула на свою ліву руку з підсуканим рукавом — завжди підтягую рукави вгору, коли пишу, — волосся на ній наїжачилося, наче від холоду, хоча в кімнаті давно вже було тепло від груби. Шкіра мала майже такий самий колір, як і старий полірований письмовий стіл, за яким училася ще моя мама. Я глибоко вдихнула і продовжила.

Я відклала ручку і згорнула списаний аркуш удвоє чистою стороною назовні. Якусь мить сиділа й думала, чому, власне, вирішила, що цей лист до батька буде останнім? Може, я просто виросла? Улітку наступного року мені буде 16. Я вже давно не вірю у Святого Миколая, Діда Мороза й у те, що колись знайду батька. Я ще раз згорнула лист і запхала його до сховку. Більше робити було нічого. Вийшла в передню кімнату й увімкнула телевізор. Двері маминої кімнати були зачинені. Стишила звук — мама не любить, коли я гучно щось дивлюся, а зараз я не хотіла скандалів. Увімкнула чайник, сіла на стілець біля столу і втупилася в екран. На коліна зразу вмостився Бублик. Я глянула на годинник — до приходу Дімки ще 40 хвилин.

У телевізорі показували чорношкіру родину. Мати, батько, дівчина-підліток. Здасться, у них були якісь проблеми й вони постійно сварилися. Я подумала, що ми б поводилися так само, якби батько не пішов, бо моя мама має чорний пояс зі сварок. Сама засміялася з придуманого каламбуру — має чорний пояс, але не чорна. Чайник клацнув і вимкнувся. Я скинула кота й залила пакетик чаю окропом. Водночас подумала, що непогано було б помити руки, та нехай уже.

Кинула погляд на телевізор — дівчинка жалілася подрузі, що батьки її не розуміють. Ха, та що ти знаєш про нерозуміння! У мене чорний пояс із нерозуміння мене іншими. Поки я колотила ложкою чай, вона страждала, а Бублик не втрачав надії знову залізти мені на коліна. Я подумала, що треба його погодувати і знайти коробку, в якій ми понесемо його до Дімки, щоб кіт не дременув по дорозі. Намагаючись не гримнути кришкою, узяла зі сковорідки найбільшу котлету й покришила Бубликові. Кіт швидко її зжер, мені навіть не довелося просити його їсти швидше — мама б мене вбила, якби побачила цю картину. Потім дала йому ложку картопляного пюре. Чула, що це шкідливо для котів, але чим його ще годувати? Бублик ум’яв і це та почав умиватися, сидячи біля теплої плити. Я заглянула в грубу — мама засипала вугілля, і воно вже майже прогоріло. До ранку тепла вистачить. А потім ми все одно поїдемо.

Понишпорила кімнатою в пошуках коробки, але нічого не знайшла. Вийшла в сіни — теж нічого. Довелося лізти на горище. Там було страшенно темно й холодно. Підсвічуючи маленьким кишеньковим ліхтариком, я врешті змогла відрити картонну коробку потрібного розміру. Струсила з неї сніг, що насипався через маленькі дірки в даху, які залишилися після осколків. Я знаю, що коли дивитися на наш дах ізсередини в сонячний день, він на вигляд як решето або друшляк. Як іде дощ чи розтає сніг, нас заливає попри розставлені на горищі тази й каструлі, а стеля мокріє та пливе жовтими плямами. Мама каже, що перекривати дах немає сенсу. І я її розумію — вона просто хоче звалити й залишити все, як є. Прихопивши коробку, я злізла з горища.

Наступні кілька хвилин я намагалася запхати Бублика всередину — а він уперто видряпувався й тікав. Урешті-решт, знаючи любов кота до коробок, я просто лишила її відкритою та сіла пити чай. До приходу Дімки залишалося десять хвилин. Через п’ять із них Бублик уже спав у коробці. Я допила чай, надягнула шапку і куртку, взула черевики, зав’язала коробку мотузкою — котові це явно не сподобалося, він почав вовтузитися й репетувати всередині — і вийшла на вулицю.

Здається, посилився мороз — він обпікав ніздрі та руки. Я обережно пішла посипаною попелом стежкою до хвіртки, намагаючись не випустити коробку з котом — вона ходо-ром ходила в руках. Дімка вже чекав. У напівтемряві, яку не могла розсіяти ввімкнена на порозі слабка лампочка та далекі ліхтарі на вулиці, я бачила лише його фігуру, силует, не маючи змоги розгледіти вираз обличчя.

— Ось, — я обома руками тримала коробку перед собою.

Дімка обережно її взяв. Бублик продовжував верещати й намагався вирватися. Ми пішли до Дімчиного будинку під акомпанемент котячих криків про допомогу.

Коли Дімка спокійний і йде повільно, його кульгавість майже непомітна. Зараз він просто мовчки йшов поряд.

— Заберу його через тиждень, — мовила я, бо відчувала, що тиша затягнулася.

Дімка напевно кивнув, але цього не було видно в темряві.

— Зібр-рала р-речі? — спитав без цікавості, аби підтримати розмову.

— Ага, що там збирати, — відповіла я.

Далі знову мовчки. Я гарячково думала, що сказати.

— Ти на Новий рік удома? — вимовила перше, що спало на думку.

— Звісно, куди ж я піду. Та і їхати нікуди, — спокійно сказав Дімка.

— А ми могли б відсвяткувати разом, якби мама... якби я залишилася сама, — бовкнула я й одразу пошкодувала.

Він мовчав. Добре, що в темряві не видно виразу обличчя. Ні мого, ні його.

Ми зупинилися перед залізними ворітьми Дімчиного двору. До війни я пам’ятаю їх яскраво-синіми. Тепер вони зблякли, облізли і в розсіяному світлі ліхтаря здавалися просто сірими, як і шиферний паркан. Я знаю, що подекуди шиферини побили осколки і Дімчин батько позатуляв найбільші дірки зсередини дошками та іржавими шматками заліза.

Бублик продовжував репетувати, намагаючись вирватися зі своєї картонної в’язниці.

— Ну, я піду, бо він зараз усе тут р-рознесе, — мовив Дімка, притискаючи коробку обома руками. — Не пер-реживай, я доглядатиму за ним. Я ж обіцяв.

— Ага, — сказала я і додала: — Я подзвоню тобі. Пока.

Я вже відвернулася і зробила кілька кроків, як Дімка сказав мені в спину:

— Нехай усе вийде, Ліль. Нехай у тебе все вийде.

Озирнувшись, я махнула йому рукою й побігла. На душі було паскудно. Хотілося ревіти вголос, але я кусала губи, намагаючись стримати ридання, тому сльози просто холодили обличчя. Зупинилась я в себе у дворі. Серце калатало аж у горлі. Я присіла, щоб вирівняти дихання. Обома руками нагребла чистого снігу та витерла ним обличчя. Пальці від холоду аж заніміли. Я приклала руки до лиця і прошепотіла:

— Нехай у мене все вийде.

Потяг до Харкова вирушав пообіді. Уже сидячи в ньому разом із мамою, я думала про сьогоднішній метушливий ранок і намагалася вгамувати хвилювання, що накочувалося хвилями, як море. Зігфрід постарався — нам дісталися нижні полиці, хоча їхати було не більше чотирьох годин. У купе ми поки залишалися самі. Я застелила собі постіль, сіла і стала дивитися у вікно. Там пропливали села, засніжені поля та лісопосадки. Звичний пейзаж, у якому я виросла.

Мама весь час длубалася в смартфоні, робила селфі й фотографувала купе — очевидно, надсилала німцю докази, що ми їдемо. Точніше, що їде вона. Ну і я з нею причепом. Провідниця перевірила квитки й запропонувала чай. Мама розщедрилася і замовила два. З шоколадними вафлями. Їжу в дорогу з собою ми не брали — я не встигла зібрати, а мама сказала, що Зігфрід нас увечері нагодує в ресторані. Я тоді скептично підняла брову, але промовчала. Цікаво, який насправді цей німець? Я навіть не бачила, який він на вигляд, тому вирішила й далі уявляти його бридким рудим «бородавочником». Сьорбаючи солодкий чорний чай, я згадувала нашу минулу поїздку до Харкова, на яку мама покладала стільки ж надій — і яка обернулася повним фіаско.

— Ну все, Зігфрідові відзвітувала, що ми їдемо, — врешті сказала вона, поклавши телефон на столик.