Усмішка на обличчі та щасливий голос свідчили: вона в піднесеному настрої. У такі моменти в ній прокидалася прихильність до всього світу. І навіть до мене.
— Смачні вафлі? — запитала мама і вгризлася зубами у свій батончик.
Я кивнула з повним ротом, радіючи, що не треба зараз нічого казати. Коли мама говорила до мене м’яко й привітно, я не знала, як реагувати. І тому почувалася ще незручніше, ніж коли вона спілкувалася у своїй звичній діловій претензійній манері. Тому я просто відкушувала вафлю, старанно жувала й запивала чаєм.
Але мама не вгавала. Швидко доївши, вона мрійливо зітхнула, дістала з сумки дзеркальце й помаду та почала поправляти макіяж. Нафарбувала губи, глянула на мене і сказала:
— Чоловіки люблять красивих жінок.
Вафля закінчилася, тому я відвернулась і втупилася у вікно. У замкненому просторі купе мама була ще більш чужою, ніж удома, і я це гостро відчувала.
— А знаєш, чому він на мене запав?
Я не бажала цього знати. Просто хотіла, аби вона замовкла й відчепилася від мене. Проте повернула до мами голову, зобразивши цікавість.
— Ну?
Усе ж таки ми мама й донька, і нам потрібно якщо не мати якісь добрі стосунки, то хоча б імітувати їх.
— Бо я дала зрозуміти йому, що він для мене король.
Що за фігню вона несе? Чому я маю все це слухати? На щастя, у цю мить у мами задзвонив телефон — хтось хотів записатися на стрижку. Певно, якась її приятелька, бо вона довго їй пояснювала, що їде в Харків до «офігенно багатого мужика».
Мені стало гидко це слухати, тому я вийшла в коридор. Сходила до туалету, а потім просто стояла і дивилася у вікно. Провідниця запропонувала ще чаю, я відмовилася — своїх грошей у мене не було, а просити не хотілося. Коли повернулася в купе, мама лежала і так само копирсалася в телефоні.
Мені захотілося комусь подзвонити. Але крім Дімки дзвонити було нікому, а його я обіцяла набрати після приїзду, щоб дізнатись, як там Бублик.
— Не боїшся телефон посадити? — спитала маму.
Вона лише відмахнулася від мене рукою. Її гарний настрій минув. Я знизала плечима й дістала з рюкзака книжку.
До Харкова залишалося дві години.
Коли прибули на станцію, мама викликала таксі, і ми довго шукали його серед десятків припаркованих на привокзальній площі машин. Велике місто оглушило мене вже на виході з вокзалу: багато шуму, багато людей, багато запахів. Усе те, чого в нашому селі немає. Але мені було знайоме це відчуття з минулої поїздки, і воно мені навіть подобалося. Мабуть, я б хотіла жити в місті, схожому на це, — тут нікому до тебе немає діла й можна просто загубитися в натовпі.
Таксі виявилося жовтою елегантною машиною — такою блискучою, що я бачила в ній своє відображення. Водій поклав речі в багажник — мій невеличкий рюкзак і мамину пузату валізу, якої я раніше не бачила, — і ми поїхали. Горіли ліхтарі, світили фари автомобілів, виблискували підсвічені вивіски та вітрини магазинів і ресторанів, а я немов пливла в цьому яскравому оглушливому морі. Мама на передньому сидінні щебетала з таксистом, який переважно лише «угукав», слухаючи нескінченний потік її слів. Я приготувалася до довгої поїздки, пам’ятаючи, що Харків — велике місто, але вже за кілька хвилин таксі зупинилося. Мама одразу вискочила з машини, я зробила так само. Поки вона розплачувалась, а таксист діставав наші речі, я роззирнулася — тиха вулиця, красиві старовинні будинки. Певно, центр міста. Просто перед нами світилися високі вікна готелю. Я задерла голову й прочитала вивіску: «Аврора».
— Бери свій рюкзак, я не наймалася його носити.
Мама підхопила свою валізу й потягла до готелю. Я закинула рюкзак на плече і пішла слідом. Усередині вона впевнено підійшла до жіночки, що стояла за стійкою з назвою «Аврора». Краєм вуха я чула, як мама говорить, що на неї заброньовано номер. Я стояла серед яскраво освітленого холу з блискучою підлогою, гарними меблями та сяючою ялинкою — і не могла повірити, що буду тут жити. Уперше в житті я бачила таку елегантну розкіш. Напевно, номер тут коштує купу бабла.
Із ліфта навпроти вийшов високий сивий чоловік у синьому костюмі в тонку сіру клітинку і вперся поглядом у мене. Костюм сидів на ньому ідеально. Я знітилась і опустила очі. Черевики в нього теж були ідеально начищені. Мої ж — старі та подерті — мама купила в секонді. Я знову зиркнула на нього — чоловік досі дивився на мене. Його зачіска й акуратна сива борідка виглядали так, наче він щойно вийшов від перукаря. Упевнена, що манікюр і педикюр він теж робить. Я відчула, як під його поглядом обличчя починає горіти від сорому. Я була чужою в цьому розкішному інтер’єрі у своєму секондівському одязі та зі своєю дивною зовнішністю.
— Ну, пішли чи шо? П’ятий поверх, номер 517, — мама дзенькнула ключами в мене перед носом. — Речі самі донесемо, — додала, зиркнувши на адміністраторку.
Помахуючи ключем, мама пішла до ліфта. Я за нею. Чоловік пройшов повз, і мене накрило хвилею його парфумів. Хотіла б я, щоб колись мене кохав такий же елегантний чоловік, від якого так приємно пахне. Але за що такому кохати мене?
Ліфт усередині був такий самий блискучий, як і весь готель. Одна з його стінок була дзеркальна. Мама натиснула на кнопку п’ятого поверху й почала поправляти зачіску, вдивляючись у своє відображення. На ній були прості чорні джинси й сірий пуховик. Але навіть у цих дешевих речах вона виглядала пристойно. Вродлива жінка і в лахмітті залишається вродливою. Не те що я. На себе в дзеркало я не дивилася — знала, що побаченому не зрадію.
Ліфт безшумно відчинився. Мама впевнено з нього вийшла, повернула ліворуч, пройшла кілька кроків по коридору й зупинилася перед зачиненими дверима. Я стояла в неї за спиною. Номер 517. Поставивши валізу на підлогу, мама вставила ключ у замок і легко його провернула. Двері відчинилися самі. Коли вона зайшла в номер, світло там увімкнулося автоматично. Мама вже кинула валізу біля величезного ліжка і знімала куртку.
— Ну як тобі? Шик, блиск, краса! — вона зробила широкий жест руками й переможно глянула на мене.
Я кивнула, поставила рюкзак у коридорі й роззулася — шкода було топтати ніжний бежевий килим брудним взуттям. Обережно, навшпиньках пройшлася кімнатами — їх було дві. У першій стояло величезне ліжко, яке вже окупувала мама. Вона лежала на сніжно-білій білизні, розкинувши руки й ноги, і я аж здригнулася, коли подумала, що можна на цьому ліжку робити та для чого воно призначене. Не лише для спання, це точно. Друга кімната була менша, зі скромнішим односпальним ліжком. Певно, вона для мене. Увесь номер був бежево-червоний: бежевий килим на підлозі, меблі кольору кави з молоком — і агресивно-червоні стіни з малюнками на них. Ну, й акуратно застелені білі ліжка — на вигляд такі м’які, наче перший лапатий сніг. Я зазирнула у ванну кімнату: блискучі крани, білосніжна ванна, батарея пляшечок на поличці перед дзеркалом над раковиною. Повернулася до меншої, своєї, кімнати, сіла на ліжко й зітхнула, укотре обводячи поглядом номер. Так виглядала розкіш. Принаймні такою я її уявляла.
— Дивись, а?! Розкішно ж! — підтвердила мої думки мама.
Вона стояла у дверях і махала переді мною чимось білим в упаковці. Коли мама підняла одну ногу, я зрозуміла, що вона тримає в руках. Капці. Білі одноразові капці. Вона кинула мені пачку, я піймала її на льоту. Розпакувала й узула на ноги.