Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Лайлою мене назвав тато. Принаймні хоч щось гарне мені від нього дісталося.

— То що ти робиш тут уночі, Лайло? Скільки тобі років? — чоловік уважно на мене дивився і доброзичливо всміхався.

Я знову подумала — збрехати чи сказати правду? Але ніч, гарячий чай, добрі очі поряд (вони могли бути схожими на очі дідуся, якби він колись у мене був) зробили свою справу. Я відчула тремтіння в горлі й шморгнула носом, швидко заморгала. Не вистачало лише розридатися тут перед ним.

— Ну, ти що? — чоловік обережно торкнувся долонею мого плеча, наче втішаючи. — Заспокойся, усе буде добре.

Я могла лише кивати й ковтати чай, намагаючись стримати сльози.

— Ходімо, пройдемося по площі.

Побачивши мій переляканий погляд, він додав:

— Та не бійся, нічого я тобі не зроблю. Дивись — тут ще повно людей.

Справді, незважаючи на пізній час, на площі ще тинялися гуляки, деякі були навіть із дітьми. Вирішивши, що тут безпечно, я мовчки пристала на пропозицію Гассана — пішла поряд із ним неспішним кроком.

— То розкажеш, що сталося? У тебе якісь проблеми? Ми з Амуною, моєю внучкою, часто говоримо. Вона мені довіряє, — він зробив наголос на останньому слові. — А раптом я зможу тобі допомогти?

І я подумала — а що мені приховувати? Незнайомий чоловік, якому можна просто розповісти все те, що я завжди тримаю всередині, вилити душу — і що від цього зміниться? Навколо, певно, нічого, але, може, мені хоч стане легше?

Я ковтнула чай і почала говорити. Про батька, про маму, про Сніжка і Бублика, про бабу Віру й Дімку. Про вибухи і Зігфріда. Про те, що я сама всі ці 15 років, хоч навколо є якісь люди. Я розповідала плутано, раз по раз збиваючись, але Гассан уважно слухав і не перебивав. Я не рахувала, скільки разів ми обійшли площу по периметру, поки я говорила, — певно, багато, бо людей біля ялинки ставало все менше й менше. Мені було соромно сказати цьому чоловікові про те, що робив німець із мамою в готелі, і я просто заплакала.

— Ну що ти, заспокойся, — Гассан зупинився й дістав із кишені пачку паперових носовичків, подав її мені.

Я витерла обличчя і висякалась. Від довго стримуваних сліз боліла голова.

Чоловік знову обережно торкнувся мого плеча, погладив рукав куртки.

— Здається, я знаю твого батька.

Я недовірливо на нього витріщилась. Серце забухало в грудях, скроні пульсували.

— Ви жартуєте?!

— Зовсім ні, — засміявся чоловік, показавши рівні білі зуби. — Ми товаришуємо вже багато років. Він живе тут, у Харкові. Ти не знала?

— Чому ви думаєте, що це він? Я навіть імені його не знаю! — тільки й змогла вимовити я.

— Тому що він розповідав мені таку саму історію, що й ти. Історію про втрачену доньку.

Я мовчала, приголомшена новиною. Те, що сказав Гассан, не вкладалося в мене в голові. Мій батько, якого я вважала втраченим і далеким, усі ці роки був майже поруч?

— Ви впевнені, що це він? — перепитала тремтячим голосом.

— Як і в тому, що мене звуть Гассан Массуд! Аллах свідок! — він тицьнув у небо вказівним пальцем правої руки. — Він згадує тебе під час кожної нашої зустрічі — так мріє побачити знову!

— Але... чому він мене не шукав? Він же знав, де я?

— Твоя мама заборонила, — зітхнув чоловік. — Страшна, страшна жінка, — він похитав головою і прицмокнув язиком.

Я стояла і слухала, як шумить кров у всіх судинах мого тіла. Перестала відчувати холод — стало так жарко, що я скинула капюшон і розстебнула куртку. Слова цього чоловіка про мого батька видавалися казкою.

— Це точно він, ви не помиляєтесь? — ще раз перепитала я.

Гассан розсміявся і сказав:

— Та звісно, я впевнений! Твій батько танцюватиме від радості, коли нарешті побачить тебе! Хочеш поїхати до нього?