Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що, правда? — я злякалася.

— Стр-ріляли, але десь далеко, не по нас. Ми годину посиділи в погребі для пр-рофілактики. Так що не хвилюйся, ваша хата ціла.

— Ти дивись, щоб Бублик не втік. Він боїться цих звуків.

— Він зі мною, усе окей. Ти в пор-рядку?

— Ага, — збрехала я. — Усе норм. Зараз підемо вечеряти з мамою та її німцем.

— Ну, кр-р-руто, — мовив Дімка. — Тоді не буду заважати. Дзвони, якщо що.

— Ага, почуємось.

Я натиснула відбій. На екрані засвітився час — 21:15. Відкинула телефон на ліжко. Допила чай. Доїла цукерки. Потім зайшла у ванну, роздивилася пляшечки на поличці — шампунь, кондиціонер, гель для душу, лосьйон для тіла. Я взяла гель і вилила всю пляшечку в білосніжну ванну, потім відкрила воду, крутила змішувач туди-сюди, поки вона не стала приємно гарячою. Усе життя я мріяла про ванну з пінкою, але в селі в нас навіть не було в хаті води, а у квартирі, де ми намагалися жити в Харкові кілька років тому, була лише душова кабіна. Я сиділа на кутику ванни і спостерігала, як росте піна. Коли набралося достатньо, вимкнула воду й роздяглася, повісивши одяг на сушарку для рушників.

Крім дзеркала над раковиною тут було велике дзеркало на всю стіну, тож я не могла не подивитися на себе голу. Зазвичай я уникаю розглядати себе — мені не подобається те, що я бачу. Але ця дзеркальна стіна притягувала. Я підійшла до неї близько, майже впритул. Удома в нас немає дзеркала, де можна побачити себе па повен зріст. Тож у ті моменти, коли я все-таки розглядала себе, я бачила лише половину. А тут — одразу всю. Усе тіло.

Перше, про що я подумала, — яка ж я худа. Хоча мама завжди каже, що дзеркало повнить, із відображення на мене дивилася висока тоненька дівчина. Худі руки, худі ноги. Я повернулася боком — пласкі сідниці, яких майже не видно. Груди теж маленькі, наче прищики. Хтось з однокласників так і сказав про них на початку цього навчального року. Я згадала Віолетту — у неї було все нормально і з сідницями, і з грудьми. Може, це одна з причин її популярності? Ненависне жорстке кучеряве волосся, зав’язане у високий хвіст, великі очі на худому ж таки обличчі, випнуті, наче вивернуті губи. Я продовжувала на себе дивитися — і не бачила причин любити. Ні для самої себе, ні для когось іншого.

Зітхнула й відійшла від дзеркала на кілька кроків. Стягнула заколку з волосся — воно не розсипалося по плечах, а так і залишилося стояти пучком. Згадалось, як кривилася мама, торкаючись його в дитинстві. Обернулася до ванни, опустила в неї руку. Вода всередині була гарячою, а піна зверху — холодною.

Я залізла у ванну повністю і лягла. Піна підступила аж до губ, укутавши шию, наче шарфом. Заплющила очі. Подумала про маму: що вона зараз робить? Напевно, з усіх сил намагається сподобатися Зігфріду, щоб не втратити цей шанс. В уяві калейдоскопом замиготіли картинки: ось вони вечеряють у ресторані, мама всміхається та лестить німцю своєю ламаною англійською; ось вони гуляють містом після вечері — мама тримається за його лікоть, сковзаючи обледенілим тротуаром у своїх туфлях; ось, остаточно відморозивши ноги, вона просить його викликати таксі до готелю, і вони їдуть сюди разом; ось заходять у номер, і він від порога штовхає її в бік ліжка. Останню картинку я хотіла б не бачити. Звісно, я вже доросла й розумію, що відбувається між чоловіком і жінкою, коли вони залишаються наодинці. Але думати про те, як мама займається з кимось сексом, було огидно. Ще огидніше буде чути, коли вони робитимуть це в сусідній кімнаті. Чи, може, він повезе її в готель, де зупинився сам?

Якийсь час я просто лежала в гарячій воді, намагаючись ні про що не думати та насолоджуватися теплом, що огортало все тіло. Помила волосся, щедро намиливши його шампунем і змастивши кондиціонером, розмазала по тілу ще одну пляшечку гелю для душу. А потім пірнула з головою під воду, змиваючи все.

Вилізла з ванни, обгорнула волосся рушником і вдягнула один із двох махрових білих халатів. Свого відображення в дзеркалі вже не бачила — скло вкрилося парою від гарячої води. У кімнаті взяла до рук телефон, щоб перевірити час. 22:05. Мене непокоїло повернення мами з німцем. І що далі — то більше. У ванній я знайшла фен і вирішила висушити волосся. Довго морочилася, поки зрозуміла, як його увімкнути. Після фену моя шевелюра стала ще об’ємнішою, а я — схожою на левеня зі старого радянського мультика. Сяк-так пригладивши волосся, я знову зібрала його у високий хвіст і закрутила пучок. Потім дістала з рюкзака чисті речі та вдягнулася — про всяк випадок. Телефон показував 22:40.

Я визирнула у вікно — тротуар перед готелем заливало світло ліхтаря. Поодинокі перехожі поспішали додому. Дерева навпроти прикрашали гірлянди — сині та жовті, і я згадала, що Новий рік настане через чотири дні. На головкій площі напевно зараз стоїть осяйна ялинка. Цікаво на неї подивитися. Чи буде в мене на це час? І чим узагалі мені тут займатися, поки мама зваблюватиме Зігфріда? Я відпустила фіранку, ввімкнула телевізор, лягла на ліжко й укрилася ковдрою. Клацаючи пультом, відчула, як важчають повіки, і на мить заплющила очі.

Прокинулась я від гуркоту. Звуки долинали із сусідньої кімнати. Серце застукало аж у горлі. Я перелякано схопилася з ліжка. Чулися збуджені голоси — мамин і чужий, чоловічий, а ще грюкання. Щось ляснуло — так, наче ударили по обличчю, потім ще раз. Мама скрикнула. Він що там її б’є? Я вилетіла з кімнати й за кілька секунд уже була біля сусідньої, звідки лунали звуки. Двері були напівзачинені, я штовхнула їх уперед.

Німець стояв спиною до мене перед ліжком. Його штани були спущені, і мій погляд уперся в голі чоловічі сідниці, до половини прикриті сорочкою. Він ритмічно рухався вперед-назад, тримаючись за щось руками. Ураз він відірвав праву руку від чогось, невидимого мені, і ляснув. Мама скрикнула. Тепер я помітила і її сідниці, білі та голі, по яких він ляскав, і задрану коротку сукню, і ноги в порваних колготках, які виднілися по обидва боки від Зігфріда. Напевно, я скрикнула, бо німець обернувся і хрипко сказав, не припиняючи рухатись:

— Was für eine kleine Hure ist das?[1]

— Що-о-о... та-а-ам?.. — простогнала мама, намагаючись вигнутися й побачити, на що дивиться Зігфрід.

І я побігла. Одною рукою схопила з вішака куртку, другою — свої черевики, плечем штовхнула двері номера, які вони навіть не зачинили. Вилетіла з номера і помчала, не пам’ятаючи, з якого боку ліфт. Добігла до кінця коридору, відкрила скляні двері — за ними були сходи — і полетіла вниз, перестрибуючи через дві сходинки. У холі зупинилася. Накинула куртку, взула черевики, застебнула змійки тремтячими руками. Я стояла біля дверей, намагаючись угамувати серцебиття, а перед очима був німець із голими сідницями, який питав із затуманеним поглядом: «Was für eine kleine Hure ist das?»

Я не знала німецької, тому не зрозуміла цих слів. Але вони були такі ж огидні, як і він сам, як і вся ця ситуація. Як і мама, що стогнала від його рухів та ляпасів. До горла підступила нудота. Притулившись спиною до стіни, я старалася дихати глибоко й повільно. Коли відчуття нудоти зникло і вечеря більше не прагнула повернутися назад, вирішила швидко пробігти через хол, щоб мене ніхто не встиг зупинити. Не знаю чому, але мені здалося, що адміністраторка за стійкою не випустить мене. А я більше не могла тут залишатися. Застебнувши куртку, я побігла.

Звісно, зупиняти мене ніхто й не думав. Я кулею вилетіла на вулицю, на якусь мить зашпортавшись біля вхідних скляних дверей. Уже на тротуарі перед готелем озирнулася — жінка за стійкою розмовляла з чоловіком у пальті, біля його ніг стояла велика валіза. Я запхала тремтячі руки в кишені куртки й пішла вгору вулицею.

Морозне повітря обпікало щоки, і вже за кілька хвилин у мене змерзли вуха й голова. Шапка залишилася в номері, тому я накинула глибокий капюшон. У ньому було навіть краще — ніхто не міг розгледіти мого обличчя. Хоча кому я потрібна — у цю пізню годину на вулиці було безлюдно, і навіть ті поодинокі харків’яни, що проходили повз, не цікавилися моєю персоною. Напевно, уже було по дванадцятій. Я повільно брела, дивлячись під ноги, — тротуар унизу їжачився хвилями брудного льоду, не вистачало лише тут гепнутись і зламати ногу. Як завжди, я думала про найгірше. Коли дійшла до перехрестя цієї вулиці з іншою, зупинилася. Попереду бовваніла висока підсвічена церква, ліворуч миготіли святкові новорічні вогні. До них я й вирішила йти.

Мій план був такий: трохи прогулятись, поки гидкий німець піде, а потім тихенько повернутися в готель. Я не планувала від нього далеко відходити і старалася запам’ятовувати дорогу. Вогні грайливо миготіли, переливалися різними кольорами, і я крокувала їм назустріч, намагаючись викинути з голови картинку мужика зі спущеними штанами, від якої мене знову починало нудити. Про те, що буде після повернення в готель, я не замислювалась. «Подумаю про це потім», — говорила героїня якоїсь книжки, утім я не пам’ятала якої. Я просто хотіла видихнути цей вечір, розчинити його в поцяцькованій вогнями гірлянд темряві чужого міста.

Дійшовши до оперного театру, я пішла вгору по Сумській. Центр міста я трохи пам’ятала, і назва головної вулиці також лишилася в пам’яті після тих перших пів року, проведених у Харкові. Зворотній шлях до готелю ясно вимальовувався в голові: униз до оперного, потім ліворуч, праворуч — і буде готель «Аврора». Цим я заспокоювала себе, але тіло все одно дрібно дрижало. Та що там дрижало, мене відверто тіпало. Це місто лякало. Але те, що не вбиває, робить нас сильнішим — колись татуху з такими словами я бачила на руці військового і запам’ятала. У будь-якому разі зараз на вулиці було краще, ніж у готелі, де німець розважався з мамою.

Я пройшла через парк, назву якого забула, минула пам’ятник Шевченку й вийшла до нічної площі Свободи. Хтось мені казав, що вона найбільша в Європі. Але зараз цих масштабів не було видно — площа перетворилася на парк розваг: увесь простір був забитий дитячими атракціонами й дерев’яними будиночками, де вдень продавали їжу та напої. Нині майже все було зачинено. У центрі переливалася різними кольорами гігантська ялинка. Я підійшла до неї ближче й завмерла, роздивляючись. У двох великих вогнях мені ввижалися сідниці Зігфріда, над ними блимали сідниці мами. Я здригнулася й заплющила очі. Подивилася знову — просто вогні. Якийсь час стояла так, невідривно розглядаючи ялинку. Капюшон сповз на середину голови, і миготливі тіні від неї падали мені на обличчя. Ноги змерзли. Я поворушила пальцями в черевиках і почала притупувати.

— Красиво, правда?

Від звуків чужого голосу поряд я ледве не підстрибнула з переляку. Повернула голову — ліворуч стояв чоловік. Уже старий — за п’ятдесят чи більше, зростом не вище мене. Чорні вуса, чорне волосся з сивиною, крючкуватий ніс — так звана «східна зовнішність», характерний акцент. Я відвернулася від нього, демонструючи небажання вступати в діалог.

— Скоро Новий рік, — не вгавав чоловік.

Я кивнула, не повертаючи голови. Під його пильним поглядом було некомфортно, і я глибше натягнула капюшон.

[1] (нім.) Що це за мала шльондра?