Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я завтра їду до Харкова.

Він витріщив очі й хотів далі щось запитати, але класна керівничка зажадала уваги й тиші — вона раптом згадала, що забула сфоткати нас усіх із подарунками від спонсорів, тож довелося брати недогризені пакунки з цукерками і зображати радість від їх отримання.

До цієї розмови ми повернулися дорогою додому. Чесно кажучи, мені не хотілося нікому розказувати про причину поїздки, про маму й бридкого Зігфріда, тому я вже пошкодувала, що розбовкала про це Дімці, і спробувала вшитися зі школи першою. Не знаю, де в нього взялося стільки моторності з його короткою ногою, але він мене наздогнав, ще й здалеку почав репетувати, щоб я його почекала. Довелося зупинитися посеред засніженої стежки і стояти, поки він, накульгуючи, не дійде до мене.

— Хух, ну ти й швидкість увімкнула! — видихнув Дімка і зиркнув на мене своїми блакитними очима. — Ну так р-р-розказуй, чого їдеш?

Я запхала руки в кишені й неквапливо пішла вперед, обдумуючи, сказати правду чи збрехати.

— Ну... мама познайомилася там із мужиком, — врешті видавила з себе я.

— Мужиком? — недовірливо спитав Дімка.

Він був без шапки, і його русяве волосся, яке давно треба було підстригти, розметалося в різні боки під час бігу.

— Ну так, а що тебе дивує? Вона що, не може знайти собі мужика?

— Звісно, може, — підтвердив Дімка. — Але чого ти тоді їдеш, вона ж собі мужика знайшла, а не тобі.

Я закотила очі під лоба, хоч він цього й не побачив.

— Тому що я неповнолітня. Як вона мене залишить тут саму?

— У тебе вже є паспор-рт, — навів аргумент Дімка.

— І що з того? У тебе теж. Ти б хотів лишитися тут сам під час зимових канікул? Новий рік, Різдво — а ти сам. Уяви: батьки поїхали, сказали: «У тебе ж є паспорт, розберешся». Хотів би? — спитала я вже дещо роздратовано, продовжуючи йти вперед і не дивлячись на товариша.

— Ну... мабуть, ні, — протягнув він. — Але погодься, усе одно це дико: їхати з матір’ю на побачення. На її побачення.

— Свічку не триматиму, — буркнула я. — І чого ти взагалі причепився? їду, то й їду. Подалі з цієї діри, ти ж сам казав!

Я різко зупинилася, він теж. Тільки зараз я помітила, що він уже став вищий за мене.

— Та пр-росто питаю, коли ти повер-рнешся.

— Тобі яка різниця?

— Ніякої, — Дімка зітнув плечима й обігнав мене, пішов уперед. — Абсолютно ніякої.

Решту шляху він кульгав перший, я йшла за ним. Біля моєї хати буркнув «пока» і, не озираючись, пішов далі. Мені не хотілося прощатися з ним отак. Наче й сварки не було, але ми посварилися. І тепер раніше початку другого семестру помиритися не зможемо. Я вже було відкрила рот, глибоко вдихнула і набрала повні легені повітря, щоб покликати його, але тут згадала, як він дивився на Віолетту, коли та їла цукерку, і з шумом видихнула. Нехай іде.

Удома на мене чекав сюрприз. У хаті тепло, у плиті горить вогонь, Бублик спить під духовкою, пахне чимось смачним. Мама й раніше часом не ходила на роботу, але такі спонтанні вихідні не надихали її на куховарство і створення домашнього затишку. Значить, усе-таки непокоїться, що я можу відмовитися їхати з нею. Грає роль хорошої мами. Я гмикнула. Ну-ну. Зняла рюкзак, роззулася, повісила куртку, попередньо запхавши шапку в рукав, помила руки. Бублик активізувався й занявчав, крутячись під ногами. Я підняла кришку сковорідки. Нічого собі, котлети! Я навіть не пам’ятаю, щоб вона готувала їх раніше. У каструлі картопляне пюре, ще тепле. Мій живіт голосно забурчав, отримавши сигнали від мозку про їжу.

— Як оцінки за семестр?

Мама стояла у дверях своєї кімнати в тому ж халаті, що й зранку, і уважно дивилася на мене.

Мене раніше збивала з пантелику ця її манера питати одразу в лоб те, що вона хотіла дізнатись, без привітань і зайвих сентиментів. А потім я вирішила, що це навіть зручно — отак окреслювати кордони наших стосунків. Насправді ж її цікавлять не мої оцінки, а те, коли я стану достатньо дорослою, щоб вона перестала бути за мене відповідальною.

— Нормальні, — буркнула я, дивлячись їй в очі. —Дев’ять з алгебри й геометрії.

Мама мовчала. Я теж, але чекала, коли заговорить вона.

— Пообідай і збери свої речі. Ідемо на тиждень. Потяг завтра вранці, — врешті сказала мама.

— Святковий прощальний обід? — не стрималася я.

Вона відмахнулась і зачинила двері в мене перед носом. Ясно, розмову закінчено. Десь зсередини почало підніматися почуття образи — ну чому все так, чому все так саме зі мною, бувають же нормальні сім’ї?! Але я заглушила його, зосередившись на їжі. Я вже навчилася так робити — переключатися з думки, що стає руйнівною, нав’язливою і в якій загрузаєш надовго, як у багнюці. Головне — думати про щось інше. Байдуже про що. Дивно, але це спрацьовує.