Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— О Боже... — простогнала я, сідаючи поряд із Дімкою.

Швидше б цей день закінчився.

Двері відчинилися, і до класу ввірвалася класна. Розмови швидко стихли, усі розбрелися по місцях. Я глянула на Віолетту — вона сіла за парту, продовжуючи всміхатися, упевнена у своїй красі та популярності.

Я раптом згадала, як восени вона прийшла на фізкультуру в просторій футболці без ліфчика. У той день ми саме здавали нормативи і бігали крос. Усі хлопці дивилися не під ноги, а на те, як підстрибують її груди під час бігу. Я бачила її майже голою, коли ми перевдягалися, тож знаю, що стрибати там було чому — мабуть, упевнений другий розмір, не те що мій нульовий. Навіть у цьому я зеро. Так от, наприкінці уроку фізручка вишикувала всіх у шеренгу, а Віолетту вивела й поставила попереду. А потім сказала, що якщо ходити, а тим паче бігати без ліфчика, як це робить Сколкіна, груди обвиснуть до колін і стануть, як вуха спанієля. Віолетта стояла червона, наче варений рак. Хлопці сміялися й підпускали жартики, дівчата відводили очі, радіючи, що це не вони на її місці. Потім я бачила, як Віолетта плакала в класі. Після уроків вона сіла в «бмв» до чоловіка, який часто її забирав. Про інцидент на фізрі швидко забули, і він не позначився на Віолеттиній популярності — навіть збільшив її, бо ж кому бути популярною, як не красивій дівчині, що має такі груди. Але сьогодні, у цей момент я згадала її приниження з насолодою.

Тим часом класна керівничка розгорнула журнал і зробила перекличку. Потім повідомила, що замість фізики в нас буде виховна година та інструктаж із техніки безпеки перед канікулами, а в кінці уроку всім роздадуть новорічні подарунки від спонсорів. Я хмикнула: якось випадково почула, що Віолетта називала «спонсором» того чоловіка на «бмв».

Пів години всі слухали, як занудним голосом класна керівничка розповідає про укриття, обстріли, міни та осколки — про все те, що ми й без неї знали не перший рік. Я сиділа, закинувши ноги одна на одну й міцно їх стиснувши, — здавалося, так менше болів низ живота. Коли класуха закінчила, то підняла Романюка й Кольцова, найбільших і найсильніших хлопців у класі, і разом із ними принесла з учительської два ящики з новорічними подарунками. У яскравих пакунках були цукерки — спонсори привозили їх щороку і роздавали всім учням школи як дітям, що навчаються в сірій зоні. Подарунки роздала особисто керівничка — поставила перед кожним присутнім на парті. Майже всі одразу полізли дивитись, які цукерки привезли цього разу. Я стрималася. Не те щоб мені не хотілося цукерок, просто не хотілося бути як усі.

Я глянула на Дімку й побачила, як він зачаровано дивиться на Віолетту. Усередині піднялася хвиля роздратування. Я демонстративно закашлялася, щоб він звернув на мене увагу, але Дімка й голови не повернув. Віолетта тримала розгорнуту цукерку двома пальцями. Якась шоколадна, може, «Каракум» чи «Червоний мак». Віолетта піднесла цукерку до рота і повільно обхопила її губами, відкусила й облизнулася. Більше я на це дивитись не змогла. Тим часом класна керівничка виставила оцінки за семестр, роздала останні настанови і вшилася, пообіцявши повернутися після останнього уроку та видати табелі. Попереду були алгебра й геометрія.

На перерві я таки забігла до Клізми попросити таблетку, бо вже ні про що, крім болю в животі, думати не могла. Медсестра дала мені якусь маленьку пігулку. Я швидко її проковтнула й подякувала. Клізма хотіла ще щось запитати, можливо, про те, чи не непритомніла я більше, але я вже зачиняла за собою двері, бо бігла надвір. Туалет у нас на вулиці, а треба було змінити прокладку, щоб не отримати неприємного сюрпризу посеред уроку. Я боялася цього найбільше в дні місячних. На уроках сиділа, як на голках, бо часто уявляла: я встаю відповідати або виходжу до дошки, а ззаду на штанах чи спідниці криваві плями. І байдуже, що мій одяг переважно чорний, — як моя душа, аха-ха, — усе одно мене охоплювала паніка щоразу, коли я довго не міняла прокладку. Усередині все стискалось — я чекала, що всі це помітять і почнуть сміятися, отримавши ще один привід для знущань. Булінг — ось як це називається. Я знаю про це не тому, що така розумна, просто в школі висять плакати про протидію булінгу. Виходить, плакати є, а протидії немає, бо булінг теж є.

Я думала про все це, стискаючи в кишені прокладку, коли йшла до туалету по слизькій льодовій стежці, посипаній піском. Узагалі я намагаюся не ходити в туалет у школі, але бувають такі нагальні випадки, як ось цей. Бо туалет тут — сама назва. Фарбований у коричневий колір сарай з трьома дірками в дощатій підлозі. Принаймні дівчачий, до хлопчачого я, звісно ж, не зазирала. Особливе задоволення ходити сюди взимку по морозу. Удома туалет теж на вулиці, але принаймні там це одночасно з тобою не робить ще хтось.

Перед дверима я глибоко вдихнула, адже найголовніше тут — не дихати або принаймні старатися дихати поверхнево. Зайшла всередину, накинула гачок — слава Богу, можна спокійно стягнути штани наодинці — і поміняла прокладку. Відкинула гачок одним пальцем, штовхнула двері ногою, щоб не торкатися їх — і нарешті опинилася надворі. Тепер можна дихати. Я хапала ротом морозне повітря, що обпалювало горло й легені. Почало сніжити, і я висолопила язика, намагаючись зловити на нього сніжинку. Поки бігла назад до школи, понюхала куртку на плечі — запах усе одно відчувався. Від нього нікуди не дінешся. Ні взимку, ні влітку.

Дзвінок прозвучав саме тоді, коли я ввійшла до класу. Я повісила куртку і швидко сіла, зрадівши, що встигла помити руки після туалету в рукомийнику, який стояв у коридорі. Тепер вони пахли квітковим милом. Живіт майже занімів, натомість у голові з’явилося відчуття легкого отупіння — у мене так завжди буває після знеболювальних. Усередині немов почала відлічувати час бомба з годинниковим механізмом. Навіть якщо після того випадку, коли я з переляку знепритомніла біля дошки, Бісектриса мене не чіпала, то сьогодні це щастя закінчилося б — вона мала виставити оцінки за семестр. Я пробувала заспокоїтись, але не виходило. Серце калатало мов навіжене у передчутті чогось страшного. Не жахливого в масштабах всесвіту, а страшного саме для мене.

Бісектриса заплила до класу із зошитами з контрольних робіт у руках. Мене дивувала її здатність виглядати однаково в різному одязі — мабуть, тому, що одяг у неї був лише чорний. Вона кинула зошити на стіл і обвела клас поглядом з-під густо нафарбованих вій.

— Добрий день. Ромашок, я кажу «добрий день»! Досить жувати! Усі сіли.

Прищавий Романюк одним махом проковтнув цукерку і гепнувся на стілець.

Бісектриса подивилася на мене. Кутик її рота сіпнувся, наче вона хотіла щось сказати, але передумала.

Я проковтнула слину, яка зібралася в роті. Математичка розгорнула журнал і позначила, кого немає. Віолетта тим часом роздала контрольні роботи з обох предметів. Першим я розгорнула зошит з алгебри. Неймовірно. Частина завдань покреслена червоною пастою, але внизу стоїть пузата дев’ятка. 9 балів. Це точно мій зошит? Я глянула на обкладинку — таки точно мій. Нетерплячими руками потягнулася до геометрії — червоне, червоне, покреслене — 9 балів. Знову 9 балів!

— Усі ви щойно отримали піврічні контрольні роботи, — почула я голос Бісектриси й підвела на неї очі. Вона продовжила: — За їх результатами, а також за вашими поточними оцінками я виставлятиму оцінки за семестр. Якщо в мене виникнуть сумніви, яку оцінку ставити, я буду ставити додаткові запитання. Усім зрозуміло?

Математичка замовкла на хвилину, немов чекаючи відповіді, але ніхто не сказав ані пів слова.

— От і добре. Тоді почнемо.

Вона поклала перед собою журнал і заглибилася в нього, барабанячи довгими червоними нігтями по полірованій кришці столу. Я здригнулася. Чомусь мені здалося, що цей звук схожий на забивання цвяхів у труну.

Викликати Бісектриса почала по списку. Першим пішов Аблязов, тихий худий хлопчина в окулярах. Він присунув до столу математички стільця і сів. Вона почала щось говорити йому тихим голосом, нахиливши до нього голову. Аблязов запопадливо кивав — і з геометрії, і з алгебри в нього майже завжди було 12. Бісектриса задоволено мугикнула й поставила в журналі оцінку. Яку — я навіть не сумнівалася. Переможно всміхаючись, Аблязов сів на місце. Мабуть, йому світить золота медаль. Кому ж, як не Аблязову. Я згадала, як колись він стрельнув жуйкою мені у волосся, а я це помітила лише вдома. Довелося вирізати чималий жмут, хоча на кількості шевелюри на моїй голові це фактично не позначилося — моє волосся кучеряве та жорстке, наче дріт.

Переді мною було ще кілька прізвищ, але їм запитань Бісектриса не ставила. Вони просто сідали біля неї й чекали, поки вона перегляне поточні оцінки і вирішить, що ставити за семестр.

— Єфремова.

Я встала, взяла зошити і на ватяних ногах пішла до її столу. Серце гупало просто в горлі. Сіла, тримаючи зошити на колінах крижаними пальцями. Бісектриса мовчки зиркнула на мене своїми страшно підведеними очима і втупилася в журнал. Її підфарбовані губи ворушилися, коли вона подумки читала мої оцінки. Потім Бісектриса зітхнула і знову глянула на мене. Я сиділа й не могла дихати від страху. Математичка похитала головою і ще раз зітхнула. Вона була так близько, що я в деталях могла роздивитися, що шкіра в неї груба, пориста, на лівому оці трохи розмазалася підводка, а фарбуючи губи, вона виходить за контур. Бісектриса теж роздивлялася мене, немов гіпнотизувала. Губи її смикнулися вгору, наче вона поривалася мене щось спитати, але тільки знову зітхнула, перевела погляд на журнал і поставила там якусь оцінку. Я боялася дивитись яку.

— Єфремова, вільна. Кротов!

Я пройшла до свого місця, зачепивши Дімку плечем, — мене хитало. Упала на стілець, крадькома обвела поглядом однокласників. Ніхто з мене не сміявся — усі були зайняті чимось своїм. Дімка вже щось відповідав Бісектрисі. Я глибоко вдихнула кілька разів. Серце заспокоювалось. Тільки зараз я помітила, що досі стискаю зошити — так, що на них залишився слід від моїх пальців.

Після уроків класна керівничка прийшла роздати табелі. 7, 8, навіть 10 з української літератури. Навпроти алгебри та геометрії стояли дев’ятки. Мені аж подих забило. Невже? Невже вона мене... пожаліла? Від цієї думки стало неприємно. Не люблю, коли мене жаліють. Але чомусь люди навколо мене ділилися на тих, у кого я викликала жалість, і на тих, у кого я викликала неприязнь. Схоже, Бісектриса перейшла з неприязні до жалості.

— Що там у тебе? — запитав Дімка, заглядаючи мені через плече.

— Та норм наче, — я зітнула плечима. — Навіть Бісектриса змилостивилася.

— Ого! — Дімка аж присвиснув, коли побачив, що саме вона поставила. — Це тр-реба відсвяткувати.