Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що хотіла? — спитала, не підриваючись від гаджета.

— 20 гривень. Прокладки закінчились.

Просити було соромно, тому я дивилася на свої ноги в старих капцях «бабуся стайл».

Мама зітхнула, відклала телефон убік, потягнулася за сумкою, що стояла біля дивана, покопирсалася в ній і вийняла зелену двадцятку. Простягла мені, другою рукою вже вхопивши телефон. Я не хотіла заходити. Вона нетерпляче потрясла рукою.

— Мені довго чекати?

Я зробила два кроки вперед і вихопила двома пальцями двадцятку. Вже у дверях у спину почула:

— А «спасибі» де?

— Дякую, — буркнула я, про себе додавши: «Аж підскакую».

— І двері за собою зачини, — скомандувала вона.

Хотілося гучно ними хряцнути, але я тільки обережно їх прихилила.

Я швидко вдягнулась і вийшла з хати, прихопивши рюкзак. Часу до уроків обмаль, а ще треба дорогою забігти до магазину за прокладками. Коли проминула колишню хату баби Віри, на яку намагалась не дивитися, відчула, як заболів живіт. А в мене, звісно ж, жодної таблетки знеболювального із собою. Якщо зовсім скрутить, доведеться просити в Клізми.

На сходах магазину я ледве не впала, дивом ухопившись рукою за перила. Невже не можна посипати цей лід сіллю? Заскочила всередину зла. Живіт болів усе сильніше.

Продавчиня, висока дебела тітка Любка зі вставними «золотими» (насправді залізними) зубами, сиділа за прилавком у чорній довгій шубі. Побачивши мене, вона встала й кивнула.

— У вас там слизько! — випалила я.

— Нормальні люди спочатку вітаються, — прошипіла тітка Любка у відповідь.

О так, звісно ж, я давно знала, що вона не вважає нормальною ні мою маму, яка зв’язалася невідомо з ким і народила ТАКУ дитину, ні саму мене.

— Доброго ранку, — буркнула я. — Дайте прокладки за двадцятку.

— За двадцятку нема. Найдешевші за двадцять один п’ятдесят, — відчеканила тітка Любка й переможно подивилася на мене.

Чорт! Я покопирсалася в кишені в пошуках дрібних монет і висипала на прилавок жменю дріб’язку по десять копійок. Відрахувала гривню п’ятдесят, зверху кинула двадцятку.

— Тоді за двадцять один п’ятдесят, — я усміхнулася настільки привітно, як тільки вміла.

Тітка Любка зневажливо підняла одну брову й подивилася на мене зверху вниз. Я продовжувала всміхатися. Вона повернулася спиною, узяла з полиці пачку й поклала переді мною на прилавок.

— Усе?

— Усе, спасибі. Передавайте привіт Колі, — я була сама люб’язність.

— Ах ти ж... — захлинулася словами тітка, та я вже схопила покупку й вискочила з магазину.

Обережно пройшла обледенілі сходи, учепившись у поручень. Не знаю, що на мене найшло і чому я це їй сказала. Зазвичай я поводжуся чемно, хоча бачу її ставлення. Живіт скрутило так, що я аж зігнулася. Напевно, це все місячні. Я не вірю у всілякі ПМСи, але настрій міняється стопудово.

Коля — це син тітки Любки, старший за мене на кілька років. Він сидів у колонії за вбивство, і щовихідні вона їздила до нього з передачками. Пам’ятаю, як він дражнив мене в дитинстві та бив у шкільному коридорі. Я зняла рюкзак і запхала в нього пачку прокладок. Глянула на телефон — 8:25. До початку першого уроку залишалося п’ять хвилин. Закинула на спину рюкзак і побігла, марно намагаючись не звертати уваги на біль унизу живота.

У клас я влетіла одночасно із дзвінком. Дімка, як завжди, уже сидів у повній бойовій із підручником і зошитом напоготові. Поглянувши на нього, я зрозуміла, що забула головне — святково вдягнутися, як просила класна керівничка. Я в мишачого кольору светрі й чорній спідниці по коліно поруч із його білосніжною сорочкою та краваткою здавалася попелюшкою біля принца.

— Щось ти не дуже святково вбрана, — зауважив Дімка.

— Нема настрою святкувати, — огризнулася я, передчуваючи напис у щоденнику: «Прийшла до школи неохайна».

Я роззирнулася. Так і є, лише я приперлась, як незрозуміло хто. Віолетта в короткій чорній сукні — зверху облягає, від пояса йде грайливими складками — стояла в оточенні кількох однокласників і заливисто сміялася, накручуючи білявий локон на палець. Борька витріщався на її груди й дурнувато всміхався.